Тернопільські депутати підтримують Євромайдан лише тоді, коли їм дають в руки мікрофон

Два дні я не мала собі спокою, мріяла про чергування в наметовому містечку на майдані Тернополя. Нарешті мрія здійснилася – на кілька годин я таки змогла повернутися в 2004-ті та студентську юність. Але мої очікування від нічного майдану виявилися однозначно завищеними і надто наївними. Я не почувалася тут безпечно.

Звичайно, це абсолютно суб’єктивна думка, але, спілкуючись з друзями та знайомими я помітила, що й вони її розділяють. Зокрема це стосується організації самого наметового містечка.

Хто тут старшого? Нема такого

Приходимо, значить, ми близько 23.00. Бачимо три бочки, вогонь в яких палає найяскравіше. Навколо них і гріється молодь. Ще одна – за кілька метрів від усіх інших, ближче до наметів. Там гуртуються лише хлопці. Йдемо спочатку туди, де люду більше. Питаємо в тих, що скраю, хто тут старший, чи є якийсь комендант. По відповіді, що нема ні коменданта, ні бунчужного, розуміємо, що серед цієї молоді є пластуни. Відходимо до іншого гурту, хлопчачого. Питаємо там, чи не знають, де відповідальний за наметове містечко. Кажуть, що не знають, радять шукати хлопчину в окулярах. Але перепитують, навіщо він нам. Кажемо, що принесли трішки харчів. Хлопці втішилися і кажуть: «О, давайте нам». Подякували. І запропонували піднятися на третій поверх колишнього готелю «Україна», де у єдиному вікні світиться світло, мовляв там чаю можна випити. Відмовляємося, адже щойно з дому тому ще не голодні і не «холодні».

Горять вогні, лунають українські пісні

Стаємо обабіч, розглядаємося, вивчаємо побут. Прочитали побажання студентів на клейончастій стіні величезного залізного павільйону, який встановили тут зранку. Переважно там висловлені бажання рухатися до Європи, прохання до Януковича не заважати, та зізнання в «любові» до Азірова енд ко. Не маючи чим себе зайняти, починаємо згадувати помаранчеву революцію, Київ, а також «ламаємо голову» над призначенням кількох двометрових триног із колод, які скріплені шурупами.

Тихенько час від часу підспівуємо молоді. В осяйних вогнищем обличчях впізнаємо знайомих учасників громадських організацій: пласт, Обнова. Виказують їх і виключно україномовні пісні.

Біля «хлопчачої» бочки теж, очевидно, учасники якоїсь із організацій. Але візуально нам не вдалося відгадати якої саме. Вони ввімкнули пісні гурту «Тінь сонця». Прапорів біля них, окрім синьо-жовтих та червоно-чорних, не було жодних.

Є своє “шоу”

Раптом група студентів біля однієї з бочок починає привертати надто багато уваги: поводяться доволі нахабно, зачіпають бочку, ризикуючи її перекинути. Було неозброєним оком видно, що ці люди в нетверезому стані. Єдина дівчина в цій компанії – блондинка, обмотана прапором поверх куртки, починає пританцьовувати та гучно виспівувати якусь російську поп-пісню, згодом нагадала собі слова пісні Гайтани “Україна! Будьмо!»:

Бо сонце нам сяє! Сяє, сяє, сяє.
Сонце нас єднає! Сонце нас єднає.
Україна будьмо! Будьмо! Апа, Гопа!
Viva! Це – моя Европа!

Пластуни-обновляни завели «Червону руту» і дівчина разом з друзями перебралися від своєї бочки до співучої молоді. Щоправда, вона так «волала» ту пісню, що ми вирішили відійти подалі – слухати це було неможливо.

Сусіди – мужньо терплять

В цей час ми розмовляли із пластункою, котра минулої доби ночувала тут на майдані. Вона розповіла, що коли вони в 23.00 скандували «Хто не скаче той москаль», то їм мешканці сусіднього житлового будинку зробили зауваження, мовляв пізно вже. Тоді вони скандували пошепки. Дівчина показала нам, як це виглядало, шепочучи «Хто не скаче, той москаль».

Ми лише щиро поспівчували тернополянам, які змушені слухати такі гучні «пісні-волання» серед ночі. Заодно і обговорили переваги придбання житла на периферії, досвід Європи в продажах квартир у центрі міст.

Коли ж знову поглянули у бік молодих страйкарів, то побачили, що всі вони, навіть хлопці з «відшибу», зібралися навколо галасливих «сусідів». І ті дійсно притихли. А згодом і взагалі десь зникли. Щоправда ненадовго. Повернулися і почимчикували до найбільшого намета. Той намет, побутує така думка, служить тут місцем для «бухайлівки». Що ж там робили ті «веселі» студенти – сказати важко, але принаймні більше ми уже їх не чули.

Серйозної охорони – нуль

Скажу чесно, в цей момент я дякувала Богу, що стримав мій порив і бажання їхати самій на нічний майдан, навіть якщо я не знайду собі компанію. Адже не можу сказати, що одному тут було би безпечно. Єдиними дорослими людьми тут була жінка (очевидно бомж) та старший чоловік в світлому плащі та шапці-вушанці, який періодично докидав у бочки дрова.

Ми почали задаватися питанням, а хто ж нестиме відповідальність, якби тут зараз стався якийсь неприємний інцидент: бійка, чи вкрали б намет (а це здавалося зовсім неважко зробити)?

Депутатів страйк цікавить лише коли є глядачі?

Я одразу ж згадала сесію обласної ради, на якій була присутня кілька годин тому і на якій опозиціонер Степан Барна закликав депутатів бути разом зі студентами на майдані. Тоді його колеги не зустріли цю пропозицію шквалом схвальних оплесків, але виглядало так, наче вони й дійсно не проти відвідати страйкарів.

Проте, як можна було пересвідчитися уночі, депутатам цікавий страйк лише тоді, коли там працюють мікрофони і колонки, і є вдячні слухачі.

Мучить питання, чому жоден депутат не підтримує студентів уночі? Чому в наметовому містечку діти покинуті напризволяще самі на себе? Чому його не охороняють бодай троє дорослих чоловіків? Адже Євромайдан не стосується одних лише студентів. Ми, дорослі люди, також є частиною цього майдану. Хай у нас менше часу на виявлення своєї громадянської позиції, але по годині в день можемо виділити для чергування поруч зі студентами?

Чому б нашим депутатам не скласти графік чергувань – кожен бодай по годині? В добі лише 24 години. То невже у нас, ні в міській ні в обласній раді (включаючи й тих кількох «многоуважаємих» нардепів), не назбирається 24 депутати, які підтримують Євромайдан? А члени опозиційних партій де? Усі в Києві? Назбирається їх усіх десятками. Аби тільки їм надавали слово біля мікрофона для виголошення заюзаних гасел типу «Ми разом», «Ми сила», «Україна – понад усе».

Тернополянам варто долучатися до студентів

Ну добре – депутати. Від них вже давно не чекаю ініціативи. Вона у них народжується лише тоді, коли їх бачать журналісти. А де ж пересічні мешканці міста?

Вдень на майдані вдосталь студентів, тому ми, старші тернополяни, можемо почуватися тут лишніми. Принаймні у мене таке відчуття було напередодні. Але вночі ми легко можемо витягнути з комірчин баяни, гітари, шахи, запарити у термосі кави, вкутатися, і постояти, посидіти, чи навіть полежати у наметовому містечку бодай заради безпеки цих ідейних (а інколи і зовсім випадкових) дітей.

В 2004-му до наметового містечка без документів – зась

Пригадували ми цієї ночі наметове містечко у Києві в 2004 році. Без документів зайти туди було зась.

Поділились досвідом Франківська: у них намети відгороджені стрічкою, за яку також будь-хто уже заходити не буде. А у нас – гуляй душа. Усе відкрито для усіх, ми – неймовірно щирі та доброзичливі. І не факт, що харчі, які так щиро жертвують тернополяни, потраплять до рук саме тих студентів, які рішуче налаштовані провести тут ніч.

Євромайдан чекає саме на тебе!

Так, міліція не зобов’язана охороняти цей табір. Так, депутатів він узагалі не цікавить. Так, тернопільські студенти вміють добряче й самі давати собі раду. Але я запрошую сімейних містян класти діток спати і приїжджати на майдан уночі. Навіть якщо у веб-камеру з бульвару Шевченка ви бачите пусту театральну площу, знайте – життя біля підніжжя пам’ятника Незалежності вирує. Хай і тихо, щоб не заважати сусідам. Хай і не багатолюдно, бо ніч – таки час для сну. Хай і малорухливо, бо під відкритим небом уночі зараз не спека. Хай і непомітно для тих, хто в теплому ліжку. Але воно вирує. Воно огорнуте атмосферою романтики, ідеєю, мріями, вірою, настроєм.

Запрошую усіх, незалежно від віку та роду діяльності, на майдан. Саме ви зможете розповісти нащадкам, що ж насправді відбувалося в ці дні у Тернополі, якщо раптом колись наші горе-історики спробують показати ці події під іншим «соусом».

п.с. Повторю – думка є суб’єктивною і легко піддається критиці. 

ЛюПка Вовк, новини Тернополя “Погляд”