Був націоналістом і став агентом НКДБ під псевдо “Ч.2” Михайло Казмірчук з Вишнівеччини

 

Протокол допиту Михайла Степановича Казьмірука

Р 31. Справа ч.: 4/48 Район Вишнівець Казьмірук Михайло б. райреф шкіл псевдо “Барвінок” агент контррозвідки “СМЕРШ” с/о НКГБ + “Ч.2.”

Р-н Вишнівець Дня, 23.2.1948 р.

Мовою оригіналу.

ПРОТОКОЛ ДОПИТУ.

Казьмірук Михайло, син Степана і Параскевії Довгань, ур. 8.ІІ.1906 р. в с. Жуківцях, Ланівецького р-ну, Тернопільської області, українець, середня освіта і учительські курси, невійськовий, жонатий, учитель. Замешкалий в с. Діброва, Вишнівецького р-ну, Тернопільської обл. Бувший райреф шкільництва  псевдо “Барвінок”.

Агент контррозвідки “СМЕРШ” від м-ця травня 1944 р. С/о РО НКГБ від м-ця квітня 1945 р. під псевдом “Ч.2.”

 

«Я, Казьмірук Михайло, син Степана і Параскевії Довгань, ур. 8.ІІ.1906 р. в с. Жуківцях, Ланівецького р-ну, Тернопільської обл. в родині селянина рільника. У батьків моїх було 8 десятин землі, на якій вони господарювали. Сім’я складалася з шести душ: батько, мати, брат Дмитро (ур. 1901 р., з приходом у 1944 р. скривався, зловлений, був на роботі в с. Передмірці, Ланівецького р-ну при видобутку торфу, опісля став господарити вдома, де живе до сьогодні), я, сестра Степаніда (ур. 1910 р., замужня за Кретюком Йосифом, ур. 1907 р., був в ЧА ще з 1941 р., в 1945 р. демобілізований, тепер господарить в с. Бережанка, де й проживає сестра) і сестра Домінікія (ур. 1921 р., замужня за Бобиком Павлом зі с. Жуковець, де проживає і працює на господарстві, чоловік засуджений на 10 років в’язниці за те, що брав участь у визвольно+революційній боротьбі під псевдом “Граб” і зловлений у 1945 р. органами НКВД).

Дитячі роки провів я при батьках. Коли закінчив 7 років життя, поступив у початкову школу в родинному селі, де закінчив 4 кл. Після закінчення 4 кл. нар. школи, моїм бажанням та бажанням родичів моїх було дальше продовжування навчання. Однак несприятливі обставини, як брак фінансів та перешкоди зі сторони поляків спричинилися до того, що я в школу дальше зараз не міг поступити. Проте, щоб не переривати навчання та щоб не тратити на часі, нас кількох товаришів, а радше наші батьки, найняли в селі приватного вчителя, який підготовляв нас через цілий рік до вступних іспитів в українську гімназію. До іспитів ми поїхали в м. Крем’янець. Однак їх не здали, бо були погано підготовлені. Після того дехто з товаришів повернувся додому, а я з двома (Перс Евген і Шандрук Сашка) залишилися в Крем’янці та дальше ходили до підготовки до учителя Кавуна, який був професором в Українській Гімназії. В нього ми підготовлялися через ціле літо й восени, перед розпочаттям навчання, здали іспити до 5+го класу Української Державної Гімназії в м. Крем’янці.

У цій гімназії я вчився три роки з перервами, тобто до 1928 р. Рік за роком я не міг ходити, тому що бракувало фінансів на держання та шкільні оплати (тоді місячно школу оплачувалося по 30-35 зл. В 1928 р. закінчив гімназію й одержав атестат зрілості без матури (матури в цей час ще не здавали). Будучи в гімназії в 7 і 8-му класах, я брав участь в молодіжній організації “Пласт”, яким керували професори: Нажевський і Кавун.

Це була організація, яка об’єднувала українців, виховувала в патріотичному дусі на добрих членів нації. Її, однак, дуже переслідували поляки, забороняли вести роботу та робили всякі перешкоди, уживаючи різних репресій, як напр.: арештування, покарання грішми, викинення зі школи, а навіть і розв’язання гімназії. Такий випадок був навіть з нами. Одного разу під час зібрання, нас 40 учасників обскочила поліція в одному зі шкільних будинків й приарештувала. При слідстві нас покарали по 50 зл. штрафу кожного й звільнили з тим, що коли таке повториться, то розв’яжуть гімназію. Це до певної міри ослабило роботу цієї організації, зменшився наплив членства, але вдійсності організація існувала й роботу провадила, лише більш конспіративно.

Після закінчення гімназії я повернувся додому, однак з думкою дальше провадити навчання. В тій цілі радився з професорами, Якби то виїхати до Праги й там вступити до Університету, де за стипендії можна було одержуватися й самостійно, без допомоги батьків, або з малою допомогою, провадити навчання. Однак цьому перешкодили поляки, які, мимо моїх старань, не хотіли видати документів на виїзд за кордон на студії. (Тоді взагалі українцям відмовляли в одержанні таких документів). Я проте не скапітулював з продовження навчання і, порадившись з товаришами Федоськом Олександром зі с. Білозірки, Ланівецького р-ну, Танайчуком Іваном з-під Крем’янця, вирушив в дорогу, щоб перебратись в Чехословаччину нелегальним шляхом. Ми дійшли аж до кордону біля м. Цєшин, але тут через провокацію одного чоловіка (напевно агента КОП-у), який пропонував нам помогти перейти кордон, а опісля повідомив поліцію, нас усіх переловили. Однак переловили поодиноко, не разом. В Цєшині ми сиділи тиждень часу. Після цього скарали нас по 100 зл. штрафу й під конвоєм притранспортували в м. Тернопіль. Тут передали поліції, яка опісля вже уважала на нас й при кожній зустрічі провіряла та називала “зайцамі”. Це було десь в 1928-29 рр.

 

В 1930 р. я ще раз пробував виїхати до Праги на студії, однак і цей раз не вдалося. В 1931 р. почав шукати роботи. Її я знайшов в своєму селі. Став канцеляристом при судді Малаховському. Опісля по його рекомендації я виїхав на учительські курси в м. Львів, які тривали три місяці. Їх я закінчив, однак після цього дальше остався без роботи. В 1932 р. інспекторат освіти в м. Крем’янці направив мене до “кураторії” в м. Рівне, де мали мені призначити роботу. Однак після розглянення мого прохання, тут мене до роботи не прийняли, але позволили бути приватним вчителем по селах у свойому районі. При цьому зобов’язали платити доходовий податок, який завжди обчисляли від величини приходу. Вернувшись додому, я зорганізував приватну школу в с. Думанинка. Там учив на дві зміни 30-ть дітей і брав по 5 доларів в місяць від кожної дитини, або півцентнера зерна. В час літніх вакацій додому кожного року з’їжджалися студенти – мої товариші, які в той час студіювали на Університетах й від них я довідався про існування підпільної організації – ОУН. З часом вони частинно запізнали мене з її роботою й давали читати літературу, листівки, доручували завдання, як перенос грипсів, роблення розвідки і т.д. Робота Організації в той час заключалася в тому, що ми самі одержували підпільну літературу таку, як журнал “Сурма” та листівки “З хати до хати”, читали її, а коли давали її більшу скількість, то розповсюджували серед надійних і національно+свідомих своїх товаришів та знакомих. Крім цього читали по рекомендації інші, легальні книжки. Були випадки, щоправда рідкі, що ми самі випускали власноручно писані кличі та листівки короткого змісту й розповсюджували їх серед населення. В цей час я був симпатиком ОУН. В 1936 р. повернулися зі студій мої товариші й після цього вони посилено почали вести підпільну роботу та пропаганду. Внаслідок того мої зв’язки товариські, а впарі з тим і організаційні, з товаришами підкріпилися. Все політичне життя перейшло в наші руки в околиці мого села. Такі мої товариші, як Бригадир О. з Люлинець (де він тепер не знаю), Марцинюк Сава зі Жуковець, Вознюк Василь з Білки, Мальченюк з Лопушної, Гойдало з Лопушної, Бабовал з Лопушної, Петрук Петро і Шандрук Сашка почали вести посилену агітацію проти поляків та боротьбу з ними. До цієї роботи вони включили також мене. Говорили, що дістану партквиток, але я його не дістав, отже не знаю, чи став членом, чи ні, хоч про те, що я є членом, говорили Бригадир і Марценюк. Петрук П. зараз у Львові зі сім’єю; Шандрук С. в 1941 р. пішов у ЧА, попав у німецький полон і сьогодні немає про нього чутки; Вознюк В. десь інженером під Москвою; Волянюк, який також разом зі мною брав участь в орг. роботі, є в с. Корначівці при праці в заготзерно; Марцинюк С. помер в 1941 р., будучи лікарем. Що з іншими, не знаю, бо давно вже був на Ланівеччині і не мав звідки довідатися. Крім організаційної роботи, я вів також фахову роботу – вчив дітей. По черзі я учителював у селах: Думанинка, Бережанка, і Корначівка  (Ланівецький р-н). Весь час працював приватним учителем і в цей спосіб заробляв собі на прожиття.

 

В 1937 р. я перейшов в Діброву, Вишнівецького р-ну, Тернопільської обл. Причиною того було те, що в цьому селі не було державної школи й я міг тут краще заробити. Зорганізував тут приватну школу й учив на дві зміни від 28-30 дітей. В цьому селі я вчив дітей через 1937, 38 і 39 рр. В 1938 р. я познакомився з дівчиною Хлистов Марією зі с. Діброви й одружився з нею. В цих роках я познакомився з послом Козубським, який давав мені напрямні відносно ведення самостійницької роботи. Крім напрямних давав також літературу та точніші вказівки, як її розповсюджувати, яку і в який час вести пропаганду і т.д. Організаційні зв’язки дальше держав зі старими товаришами з Ланівеччини. Від них також діставав літературу та напрямні відносно роботи. Організаційних зв’язків на місці замешкання не мав, по перше, тому, що не знав людей, а люди мене, а, по друге, тому що тут ще непомітно було роботи організації.

З приходом більшовиків у 1939 р. я дальше працював вчителем. Посаду призначили мені в с. Гнидава, але тому що село віддалене не більше, як 3-4 кілометри від моєї хати, я мешкав вдома. В цей час в Гнидаві була початкова школа – 4 кл. Зі мною працював учителем ще Базан. Завідуючим райВНО призначив мене. Зверхником моїм був Ткаченко, родом з Тернопільщини, який з 15 років жив у СССР. Працюючи в школі, я одночасно не припиняв організаційної роботи. Зв’язків з місцевими підпільниками чи організаційними людьми в той час не мав, бо був чужий і мало знав людей, а люди мене, але я дальше піддержував старі зв’язки зі знаними мені по цій роботі товаришами, як Марцинюком, Бригадиром та Бабовалом і іншими, які знали мене ще з часів польської держави. Робота Організації в той час була дуже слабо розвинена, а може я так був зорієнтований, не знаю. За цілий період більшовицької окупації я одержав лише один раз літературу та листівки й через два рази діставав завдання зробити плани райцентру Вишнівець. Ці завдання і літературу я одержував від Бабовала через Матвійчук Соньку (зараз засуджена на 10 років тюрми). Плани я зробив і передав через згадану Матвійчук С. (не адресував). Крім цього, вів у своєму селі та Гнидаві антиколективізаційну роботу. Це я робив в той спосіб, що говорив зі свідомішими національно господарями (переважно багатшим елементом), вказував їм цілі і наслідки колективізації, викривав плани більшовицької адміністрації в цьому напрямку.

В 1941 р. (4 липня) наші землі окупували німці. З їхнім приходом та внаслідок воєнних подій скрізь по селах поширювалася пропаганда, що нам, українцям, треба організуватися і на розвалинах більшовицької імперії творити свою власну державу. Почалися маніфестації по селах, як посвячення могил замордованим більшовиками в’язням, маніфестації в Крем’янці, а впарі з тим патріотичні виступи,  словом свідоміші люди старалися не поминути ні однієї нагоди, щоб використати її для освідомлення несвідомих, пригноблених неволею мас. Одночасно ходили чутки, що коли німці виграють війну, то дадуть Самостійну Україну, яка в союзі з Німеччиною буде вести війну проти більшовизму. Однак ця остання пропаганда скоро дістала в лоб, бо німці, прийшовши на наші землі, почали заводити порядки на свій стрій, пригноблюючи все, що мало характер українського національного життя. Німці, впакувавшись на наші землі, перестали числитись з українцями, як з вільним народом, а трактувати їх як щось нижче, менше+вартісне, як нарід, що не дозрів ще до самостійного політичного життя. Ясна річ, що така політика та така поведінка з населенням мали свої наслідки. Свідоміший елемент став вороже відноситися до німецької окупаційної влади, одночасно почались спроби організації визвольно-революційної боротьби на околишніх теренах проти німецьких окупантів.

 

Я спочатку німецької окупації учителював. Однак тому, що ця робота була невигідною для мене, й не приносила мені жодної користі, бо посаду мав у с. Гнидаві, я звільнився від роботи в школі й став працювати на господарстві. Також вже в перших початках німецької окупації включився у визвольну протинімецьку боротьбу, піддержуючи революційні зв’язки зі старими друзями. Такої конкретної роботи я в той час ще не робив, а лише держав зв’язки. Так пройшов 1941 р. і зима 1942 р. Прийшла весна 1942 р., а з нею нові завдання, нові зактивізовані вказівки ОУН на наші терени. По різних догідних закутинах терену почали творитися повстанчі протинімецькі відділи (боївки), які почали розшукувати залишки зброї з часів фронтових боїв, мобілізувати нові кадри. Я також беру участь в такій підготовці. На доручення Бабовала розшукую зброю, веду пропаганду за організацію збройних відділів. Остання справа, тобто організація збройних відділів, мала дуже мінімальні успіхи, бо я чоловік чужий, якого не кожен хотів слухати, а до того село було мало свідоме й не так легко це було зробити. Вдалося це лише тоді, коли кругом по селах вже почалися сутички з німцями, коли в околиці вже появилися збройні повстанчі відділи. Тоді у моє село прибув Клепка і зорганізував перший збройний відділ (боївку). Скільки людей вона

начислювала, не знаю, бо в цій організації брав дуже малу участь. Пізньою весною 1942 р. в сусідстві мене, в Казьмірчука Микити під лісом, відбулася організаційна конференція. Присутніми були: Оса (з надрайону), Кобець (райпровідник Вишнівеччини), Зірка (райреф СБ Вишнівеччини), Клепка (тоді призначений господарчим референтом на Вишнівеччину), Чернець (підрайпровідник ОУН), Сергій (підрайреф. СБ на цьому терені) і ще може дехто, не пригадую. Вони довгої зброї ще не носили, хоч були у підпіллі, але мали пістолі і нагани. На цю конференцію закликали також і мене. Зібравшись, ми обговорювали ситуацію, яка заіснувала на окупованих німцями наших теренах, а при цьому обговорювали план наступної роботи. На цій конференції Оса призначив мене районним керівником шкільництва на Вишнівеччині та доручив референтуру пропаганди. Правда, ці референтури я очолював тільки тимчасово, бо не було ще чоловіка, який міг би взяти референтуру пропаганди, але з місця мені дали вказівки відносно роботи пропагандивної і шкільництва.

Продовження буде.

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ