Кому в ноги кланяється училище на Тернопільщині

Як живе училище? Звісно, як і всі, потерпає від недофінансування. Тому державний навчальний заклад «Почаївське вище професійне училище» в ноги кланяється батькам. Поки що це чи не єдині та найвідповідальніші інвестори. Щоправда, частина витрат покривається за рахунок виробничої діяльності навчального закладу та виробничої практики учнів.

Радощі та гризоти

Найбільшим викликом для училища заступник директора з навчально-виховної роботи Анатолій Петрович Німуха називає матеріальну базу. Держава не дає грошей, живуть на благодійні внески. Вікна у гуртожитку та аудиторіях поміняли за батьківські гроші. Інша гостра проблема — практика.

— Така професія як тракторист-машиніст з часом, мабуть, взагалі відімре, — міркує пан Анатолій. — Сучасної бази немає, навчання проводиться на застарілій техніці, а нова коштує мільйон гривень. Для трактористів і електромонтерів є проблеми з проходженням практики.

Ось таке державне недбальство потім обертається дефіцитом робітників і, натомість, великою чисельністю безробітних економістів та юристів. А от у кухарів-кондитерів, радіє Анатолій Німуха, і бази, і лабораторії добротні. Те ж — і в операторів комп’ютерного набору, кравців та мулярів-штукатурів.

— Найпопулярнішим фахом у нас є кухар-кондитер, офіціант, бармен. Є діти з інших областей, бо училище має вигідне географічне розташування. Цього року маємо 610 студентів, а бували випуски, коли мали й 800. Фінансування пішло на спад, гроші йдуть тільки на зарплату і стипендію. Про ремонт і мови нема. Нам чиновники обіцяли цього року дати кошти на чотири вікна в актовому залі, а віз і нині там. Ті вікна вже скоро впадуть! — скаржиться пан Німуха.

Музейна ентузіастика

А тим часом йдемо у музей. Його тут створили недавно, до 50-річного ювілею. Відображає він як історію навчального закладу, так і побут Волині. Майстер виробничого навчання Оксана Іванівна Мисько розповіла, що речі, які комусь заважали вдома, тут стали потрібними. Картини, сімейні фотографії, скриня, глечики, рушники. Мають цінні сорочки: волинські, борщівські. «А оце старовинне дерев’яне ліжко подарував музеєві наш діючий директор — Анатолій Петрович Голуб. Коли розкуркулювали сім’ю його батьків, винесли все, а один «червоний» забрав останні три курки і це ліжко. Але матір Анатолія Петровича ліжко відстояла». Цікава історія, хіба ні? Думаю, тут кожен предмет щось розповість. Було б добре, якби місцеві ентузіасти створили каталог зі світлинами експонатів та описом їхнього походження.

Поки говоримо з Оксаною Іванівною, в музей приходять студент–ки. Другокурсниця Антоніна Кушельник родом з Почаєва. Вчиться на агента з організації туризму та оператора комп’ютерного набору. Знання комп’ютера нині потрібне в кожній сфері, а туризм приваблює її подорожами. А третьокурсниця Юля Боряк буде кухарем-кондитером. Своєю фірмовою стравою називає омлет із грибами, але після практики в Криму підгледіла і деякі рецепти морських страв. «Мешкаєш у гуртожитку?» — питаю. «Так, там класно. Хто там не жив, той не знає студентського життя», — сміється.

Ситий студент. Це можливо

Напрошуюся в Анатолія Німухи, аби показав мені цей «класний» гуртожиток. Поки йдемо, довідуюся, що проживання у ньому безкоштовне. Однак, якби не батьки, не бачити б тут нових металопластикових вікон. В охайній кімнатці знайомлюся з її господинями — Яною Свіщевською та Іриною Дженджелюк. Іногородні, з Рівненської області. Вчаться, кажуть, добре, як доказ — телевізор у кімнаті (його дають відмінникам). Але живуть не навчанням єдиним:

— Перед постом робили останню дискотеку, плануємо андріївські вечорниці, — доповідає Яна. — Одне слово, не сумно. Якщо кімнату тримаємо в чистоті, при випуску з училища будуть хороші рекомендації.

— Середа і четвер — «банні дні», — додає пан Німуха. — Маємо в окремому приміщенні велику лазню з газовими котлами. Але студенти ходять туди у будь-який день. До весни плануємо зробити душові в гуртожитку, щоб діти не переходили. Поставимо бойлери. Але дорого це, звичайно… До 20 тисяч гривень піде.

З цікавості заходжу ще й у студентську їдальню. За столиком саме обідають троє одногрупниць. За перше, друге і третє заплатили 8 гривень — доволі непогано, як на 275 «гриваків» стипендії. Аби студенти не хилилися від науки, про них дбають зокрема і кухарі Ірина Гонтарук та Марія Смикало. За їхніми словами, найпопулярніша їжа —— це картопляне пюре і котлети, а щодня тут обідає до 100 дітей.

Ось так уже 50 років з дня у день живе Почаївське училище. За півстоліття воно випустило тисячі спеціалістів. Не стану аналізувати їхню кваліфікованість. Бо диплом (чи то училища, чи то університету) означає лише те, що студент мав шанс отримати освіту. Інша справа — як він цим шансом скористався.