Чорнобильська доза

Напередодні 25-ї річниці трагедії на ЧАЕС кореспондент “Високого Замку” побував у Зоні відчуження і впритул підійшов до джерела всіх бід – страшного четвертого енергоблоку.

На карті у «ЧорнобильІнтерІнформі» зона забруднення радіоактивним цезієм нагадує неправильного розміру зірку. Недарма Чорнобильську катастрофу пов’язують із зіркою Полин, згаданою у Біблійному Одкровенні. Інша назва цієї гіркої трави полинь– чорнобиль… Відстань від одного променя зірки до іншого деколи перевищує 70 км, так що Зона відчуження лише формально називається тридцятикілометровою. В середині першого кільця, яке вже потроху обживають заново, є друге – найнебезпечніше, десятикілометрова Зона. У перші місяці після аварії партійні бонзи накреслили на карті коло радіусом 30 км, центром якого був зруйнований четвертий енергоблок. Але потім вчені виявили, що вітер поніс радіоактивний потік у двох напрямках: спочатку на захід, а потім, раптово змінившись, на північ. Саме тому в Росії та Білорусії не менше (а може, навіть і більше) постраждалих від наслідків аварії, ніж в Україні. З СРСР радіоактивна хмара рушила на країни Скандинавії, а звідти – на східне узбережжя США.

Помирають лише від старості

Запитаєте, чи страшно було їхати? Чесно – так. Хоча на сайті interesniy.kiev.ua повідомлялося, що «рівень радіоактивного опромінення, який можете отримати за час поїздки, дорівнює тому, який отримуєте при польоті на реактивному літаку і який на кілька порядків менший, ніж при медичній рентгенографії».

Але у застереженні просили відвідувачів Зони вбиратися в «одяг з довгими рукавами і штанинами, що максимально прикривають шкіру; поблизу ЧАЕС якнайменше торкатися будь-чого, не сходити з асфальту, не ставити на землю особисті речі, не їсти і не палити».

На КП «Дитятки» перевірили паспорти. До нас підсів екскурсовод у камуфляжі, співробітник центру «ЧорнобильІнтерІнформ» на ім’я Сергій.

– На станції працюють близько 3,5 тисячі осіб, – розповідав Сергій. – Вранці приїжджають на електричці зі Славутича, ввечері їдуть додому. Близько

4 тисяч працюють у самому Чорнобилі. Плюс самосели: близько 100 у Чорнобилі і близько 100 – у довколишніх селах по обидва боки Прип’яті. Цих бабусь і дідусів по кілька разів насильно вивозили звідси, квартири їм давали. Але вони все одно поверталися сюди. Ті, хто не повернувся, незабаром помирали – чи то від туги, чи то від труднощів акліматизації. А ті, які повернулися, живуть років до 80-90 і помирають не від радіації, а від старості. Раз на тиждень спеціальна машина розвозить їм продукти, раз на місяць – пенсії. Світло у Зоні є, вода у колодязях також, газ привозять у балонах, кілька разів на день сюди ходять маршрутки з Києва.

Від сіл залишилися таблички

Але до деяких сіл потрапити все ж таки неможливо. Як-от до села Буряківка – це єдине місце поховання радіоактивних матеріалів в Україні. Село охороняє воєнізована охорона та міліція, і повз цей кордон і муха без документів не пролетить. Перед атомною станцією є село Копачі, якому судилося виправдати свою назву: це село буквально закопали у землю. Поруч з кожною хатою викопували котлован, а потім бульдозерами зіштовхували у неї будинок. Тепер місця, де раніше були будинки, можна знайти хіба за горбочками з таблицями: «Стій! Радіоактивність!».

Туристів не пускають і до цвинтаря радіоактивної техніки: пожежних і вантажних машин, вертольотів, бронетранспортерів, бульдозерів… Хтось із пасажирів нашого автобуса запитав про два висотні крани, які стояли там колись. Сергій сказав, що крани ці кудись зникли. Відстійник полегшили на кілька сотень тонн металу. Радіоактивного…

Ведмеді з Білорусі заходять…

Над річкою Уж – село Черевач, перший населений пункт Зони. Перед в’їздом табличка: «Село евакуйовано 04.05.1986 р.». За ним перетворилося у дрімучий ліс село Залісся, у якому до аварії жили 2849 осіб. Ці таблички – все, що залишилося від сіл Чорнобильського району. Тепер тут живуть… коні Пржевальського. Після аварії хтось запропонував дотепну ідею: завезти у зону копитних, щоб вони з’їдали і витоптували радіоактивну траву, водночас оберігаючи Зону від пожеж. Коні не тільки не вимерли від радіації, а й розплодилися. У 1986 році їх було 18, тепер – близько 100. Ми бачили здалеку табун.

– Живності у Зоні розвелося багато, – каже Сергій. – Полювання та рибальство тут заборонені. Водяться лосі, олені, рисі, козулі, ведмеді іноді заходять з Білорусії. Вовків у нас багато, але людей вони не чіпають – тільки собак… На кожній екскурсії мене питають про мутантів… Єдині мутації спостерігали у дерев, що ростуть на місці Рудого лісу: іноді у сосен з однієї бруньки замість чотирьох голочок виростають вісім…

Рудим лісом називають близько 10 кв. км сосен недалеко від станції, вбитих радіацією, яка помалювала їх у червоний колір. Уночі загиблі дерева світилися. Їх повалили бульдозерами і закопали.

Цивілізований Чорнобиль

Чорнобиль у багатьох місцях цивілізований і обжитий. Тут розташовані різні служби, відповідальні за дезактивацію території, недопущення потрапляння зараженої води до Прип’яті, переробку та захоронення рідких відходів ядерного пального. Близько 3 тисяч вахтовиків потрібно десь розселяти, годувати. Тому у Чорнобилі працюють всі служби – від міліції до газівників. Є гуртожитки, кафе, магазинчики, пошта… У колишній школі розташувалася медсанчастина, де всі мешканці та співробітники Зони регулярно проходять медогляд. Поруч з нею датчик, що показує рівень радіації – від 15 до 30 мікрорентген/годину при нормі 25 мкр/год. У чорнобильській атмосфері «радиків» вже немає, а от у ґрунті більш ніж достатньо. Сергій радить нам не сходити з асфальту…

Праця на вулкані

Занедбані будинки Чорнобиля пустують не з дня аварії: після евакуації мешканців у них селили ліквідаторів. Тоді, у 1986 році, потрібно було одночасно розселити у Зоні близько 100 000 ліквідаторів, які прибули з усього Союзу. Для них і працівників станції недалеко від Київського моря побудували селище Зелений мис, яке тепер уже розібрано.

Щебінь для бетонування саркофага підвозили до Чорнобиля на баржах. Коли роботу було виконано, радіоактивні плавзасоби затопили або просто залишили іржавіти у Чорнобильській бухті. Зараз цей цвинтар кораблів – епічне видовище.

Ще один об’єкт, на якому ми побували, – дитячий садок, розташований лише за 5 км від станції. Покинуті іграшки, порожні дитячі шафки, проіржавілі ліжечка і скелети дрібних тварин на підлозі справляють гнітюче враження.

– Як могли дитячий садок розташувати поруч з таким небезпечним об’єктом? – виривається у мене.

– Усе було навпаки: це небезпечний об’єкт розташували поруч з дитячим садком, – відповідає мені хтось з екскурсантів. – Ти в Енергодарі був? Там ще гірше. Житлові будинки тягнуться до самої станції.

– А садок, до якого я колись ходив, без Чорнобиля точно у такому ж стані, – каже інший чоловік.

Співробітники станції заробляють нині від 2 до 5 тисяч гривень на місяць. Не вельми великі гроші за задоволення працювати на вулкані, та ще й радіоактивному.

Радіоактивна риба

За офіційною статистикою, від наслідків аварії померли близько 300 000 людей, 15 000 – безпосередньо в період ліквідації наслідків. За неофіційною, кількість померлих перевалює за 500 000 осіб.

Що дивує – ніхто досі не знає причини вибуху. Версія, що персонал проводив експеримент, пов’язаний із зупинкою реактора, порушуючи правила, які до того ж не були ще ніде прописані. Тобто було відомо, що так краще не робити, але офіційних циркулярів щодо цього не існувало. Тому й офіційних винних немає.

Над станцією – ставок, що охолоджує 3-й і 4-й реактори. А турбіни 5-го і 6-го повинні були охолоджуватися за допомогою величезної грядільні. Поки станція працювала, температура води у ставку рідко опускалася нижче 40 градусів. Тепер це найбільш забруднене радіацією місце на станції. Незважаючи на це, риби у ставку сила-силенна.

– Зупинка – саркофаг! Тут на траву не сходити, йти асфальтом, – наказав екскурсовод.

Коли ми виходили з автобуса, що зупинився за двісті метрів від четвертого реактора, кілька людей наділи респіратори, інші прикрили обличчя хустками.

Але цей об’єкт не тільки лякає, а й притягує людей з усього світу. Коли ми приїхали сюди, на оглядовому майданчику вже була група, а коли виїжджали, наступна група вже чекала в автобусі.

Перед аварією у реакторі четвертого блоку знаходилося 180-190 тонн ядерного пального (діоксиду урану). За оцінками фахівців, у навколишнє середовище було викинуто від 5 до 30% від цієї кількості. Це означає, що ще близько 150 тонн пального у реакторі залишилося. Сергій сказав, що температура у реакторі тримається на рівні 45-50 градусів. Це означає, що якась реакція все-таки проходить за товстими бетонними стінами «Укриття». Ми досі живемо на пороховій бочці? Адже саркофаг, зведений над четвертим енергоблоком, поступово руйнується.

– А який тут радіаційний фон? – запитує якась дівчинка.

– Близько 2 000 мікрорентген на годину, – відповідає Сергій. – На Західному сліді (у напрямку, за яким вітер поніс радіоактивні хмари відразу після вибуху. – Авт.) буває і до 3 000 р/г…

– Це в 200 разів вище норми? – дивується дівчинка і поспішає до автобуса.

«Тут не було пожежі – тут були вандали!»

Прип’ять, місто за два кілометри від відомої на весь світ Чорнобильської атомної станції, тепер нагадує джунглі. Але ж люди залишили його лише 24 роки тому. Вулиці, які перетворилися на лісову гущавину, телефонні будки, поштові скриньки та автобусні зупинки… Усе це посеред лісу!

На дахах двох висотних будівель – герби Союзу. Поіржавілі написи: «Палац культури «Енергетик», «КБО» (комбинат бытового обслуживания), кафе «Прип’ять»…

25 років тому тут вирувало життя, люди були стурбовані звичайними проблемами: як заробити грошей, як отримати квартиру, куди піти увечері… Одного дня їх усіх вивезли.

– Тут теж була пожежа? – питає одна туристка, оглядаючи вікна будинків – не те що без шибок, навіть без рам.

– Ні, – відповідає Сергій, – тут були вандали.