Туристичний маршрут: це – Тернопільський район, крихітко!

Очі автора цих рядків в режимі “online” бачили за своє життя шістнадцять переважно європейських країн – фантастичні, захоплюючі подорожі з незабутніми спогадами. Але… останнім часом ставлю собі риторичне питання: навіщо вирушати в далекі, часто фінансово, фізично і морально затратні подорожі, якщо поруч стільки невивченої краси, як от туристичний маршрут вихідного дня “Тернопіль-Буцнів-Острів”? Хіба, щоб відпочити від телефонних дзвінків і похизуватися закордонними “чекінами” (усміхаюся).

Мандрівка вихідного дня за 1 євро

До прикладу, недавно взяла участь у мандрівці вихідного дня у села Тернопільського району – Буцнів і Острів, яку організувала тернопільська туристична ініціатива “Koza Play”. Про це дізналася із Facebook. Як підсумок: у приватному інформаційному “багажі” – унікальні історичні факти про Буцнів від знаного на Тернопіллі історика Сергія Ткачова, про “родзинки” Острова інформував місцевий історик Сергій Волянюк, якими радо поділюся з читачами “Погляду”; змога послухати живий виступ хору з Молдови; майже сто фотографій про цікаві об’єкти історії, архітектури, природи, побуту земляків у знимкоскарбничку; чисте повітря в легенях; цілюща джерельна вода зі святого місця; переоцінка цінностей в корисний бік. На все про все з гаманця витрачено 27 гривень – у Європі за ці гроші в громадському транспорті і разу не проїдеш. Якщо в деталях: 3 грн. – за проїзд до залізничного вокзалу по місту Тернопіль, 6 грн. – квиток на дизель “Тернопіль-Ходорів” до станції “Буцнів”, морозиво (!) – 13 грн., зворотний квиток із с. Острів до Тернополя – 3 грн., 2 грн. –тролейбусом додому. Бутерброди і чай були з собою.

Пункт призначення №1: Буцнів

Не зважаючи на прогнози синоптиків, погода сприяла нам сонцем і прохолодним вітерцем. Дощовики і парасольки застосовувати не довелося. Подейкували, у нашій туристичній групі з майже двох десятків осіб були язичники, які вміють “тримати” погоду (усміхаюся).
Отже, Буцнів. Сюди ми виїхали з Тернополя о 9.00 потягом, через майже два десятки хвилин вийшли на станції у селі. Першим величним архітектурним об’єктом зустріли залишки неоготичного костелу, збудованого власниками села Серватовськими за проектом Юліана Захаревича (час будівництва: 1889 – 1891 роки).  Чому залишки? Справа в тому, що багато елементів споруди змінили місцеві православні, зокрема, надбудували баню з православним хрестом, церковну браму оббили позолотою. Зараз тут знаходиться парафія церкви св. Петра і Павла. Замість нинішнього завершення первісно була готична вежа, пошкоджена під час Першої світової війни, після цього вже не відбудовувалася. Замість черепиці, яка коштувала б значно дешевше і була тут спочатку, використали бляху. В інтер’єрі костелу не збереглося нічого автентичного.

Все найцікавіше – на тильному боці храму. Тут є кам’яна різьба, де похована дружина власника Буцнева Теодора Серватовського Генрика, яка померла 20 грудня 1888 р. Збоку напис польською: “Приходьте до Матері Божої у ваших турботах, і ясність її обличчя вас зміцнить” (переклад Наталії Ткачової – ред.). Тут зображено жінку, яка тримає дитину, обабіч герби Серватовських і Крушевських (родина Генрики). У підніжжі Богородиці є півмісяць, ще нижче хрест, – ще з язичницьких часів символи дня (сонце у вигляді хреста) і ночі (півмісяць), мовляв, “день народжується з ночі”. За словами Сергія Ткачова, з розвитком християнства ці символи перенесли на Богородицю, від якої народжується Ісус. Тому на церквах, особливо православних, часто можна зустріти хрест, а внизу півмісяць. Згодом ці символи сполітизували, назвавши верховенством християнства над мусульманством. На камнерізі буцнівського костелу цікаве положення Ісуса – бо зазвичай спостерігаємо на православних і греко-католицьких іконах, коли Христос обернений до Богородиці чи Отця, а тут Ісус простягає руки до людей, які входять у храм.

– Автор цього камнерізу – Станіслав Левандовський – людина, яка пробувала себе у різних галузях науки, мистецтва, – розповів Сергій Ткачов. – Геній, який не міг зосередитися на чомусь одному. Поляк за національністю, актор українського театру, фанат драматургії. Він є автором пам’ятника Міцкевичу в м. Жешув (Польща), автор надгробного пам’ятника на Личаківському кладовищі Володимиру Барвінському, який тісно пов’язаний з Буцневом, хоч у житті вони не зустрічалися.

Який тісний світ!

Єзуїтський стиль архітектури – це бароко 

Не знаю, як іншим, а мене в Буцневі найбільше вразив храм Непорочного Пресвятої Діви Марії (1744 р.) із зображенням на фасаді ока в трикутнику. Святиня нагадує фасад церкви Іль-Джезу в Римі. Тут зберігається одна з найвідоміших чудотворних ікон Поділля – сльозоточивий образ Матері Божої, подарований 1729 року.

У день нашого візиту в село в храмі виступав хор з Молдови.

– Коли митці втомилися від прямих готичних ліній, то перейшли до стилю, який тепер знаємо як бароко, – каже Сергій Ткачов, якого можна слухати вічно: увага до всього, що він розповідає, кріпиться наче магнітом. – Єзуїти першими почали будувати свої храми в цьому архітектурному стилі. Єдина церковця у стилі бароко на Тернопільщині знаходиться саме тут, в Буцневі.

У  Тернопільській області, до речі, є два барокових міста – Кременець і Бучач, де є церкви, костели, а то й ратуші, збудовані єзуїтами.

Розпис і стінопис буцнівського храму в 1880-их роках виконав Корнило Устиянович, якого для цього запросив парох села, активний громадський діяч Галичини Ізидор Глинський.

о. Ізидор Глинський – по мамі двоюрідний брат родини Барвінських, які були депутатами Австрійського, Галицького парламенту, головами галицьких партій, тоді як Ізидор – скромний сільський священик, досліджував хімію, метеорологію. Мати у сім’ї священика – найвище бажання, яке тільки могли прагнути тодішні батьки-русини.

о. Ізидор народився у селі Чернелів-Руський Тернопільського району. Складним було його особисте життя: рано померла дружина, а за нею – донечка, що стало причиною важкого періоду депресії, з якої не рятувала навіть служба в церкві. Спершу його підтримувала мати, а потім госпося – жінка, що опікувалася побутом священика у плебанії. Госпося опікувалася Глинським, а Глинський – її маленькою донечкою, яка згодом заклала самодіяльний дитячий театр (в репертуарі: оперета “Запорожець за Дунаєм” та перша постановка на Тернопільщині дитячої опери “Коза Дереза”).

Крім того, отець опікувався талановитими сільськими дітьми, які за сприяння двоюрідного брата Олександра Барвінського отримували освіту. Так із Буцнева вийшло багато інженерів та архітекторів. Один хлопчина на прізвище Костів, який закінчив Львівську політехніку, під час Першої світової війни був пілотом, воював у Чорногорії у складі австро-угорських військ. Після війни Котсів заможним повернувся в Буцнів, прийшов до о. Ізидора і запропонував віддати гроші, які було витрачено на його освіту. Священик відповів: “Маєш гроші? Подивися, скільки на вулицях Буцнева таких самих хлопчиків, яким колись був ти. Хочеш, допоможи їм».

Свою бібліотеку зі стародруками Глинський передав професору Свєнціцькому для створення Національного музею у Львові.

Умовна межа сіл Буцнів та Острів – залізничний міст-віадук

Будівництво мосту розпочато 1897 року фірмою “Г. Грегенсен і сини” за проектом італійців. Тут відбулося завершення першої частини нашої мандрівки – Сергій Ткачов передав повноваження гіда тезці – острівчанину Сергію Волянюку.

– Міст зданий в експлуатацію 1912 року, – розповів історик. – У 1870 році був детально розроблений проект Транскарпатської залізничної магістралі, метою якого було з’єднати Відень і Будапешт зі Східними Карпатами і далі до наших теренів. У Першій світовій війні цей міст зазнав руйнації. Цікавий факт: міст збудований на яйцях, глині, піску та камені з Буцнівської та Острівської камнеломні. Фінансував цей проект граф Владислав Баворовський.

Сергій Ткачов доповнив: “Баворовські були магнатами, які володіли землями від Золочева до Гусятина. Владислав викупив у держави концесію (договір про передачу природних багатств, підприємств, інших господарських об’єктів, що належать державі чи місцевим органам влади, – ред.) для встановлення залізниці Бережанського напрямку на землях його власності, щоб зручно вивозити на продаж збіжжя у Чернівці та Відень. Інший Баворовський викупив концесію на Копичинецький напрямок”.

Цікаво, що поруч є автомобільний міст, який будували 25 років, тоді як кам’яний залізничний на височенних опорах, міцністю і точністю якого захоплюються до сьогодні, – 5 років.

В Острові ми оглянули муровану церкву Архистратига Михаїла (1878 р.). Храм також розписав Корнило Устиянович, однак з первинних зображень мало що збереглося.

За інформацією Сергія Волянюка, в даху дзвіниці цього храму всю зиму 1946-1947 років переховувалися четверо партизан з місцевого самооборонного кущового відділу с. Острів.

Схолонувши від спекотної днини морозивом, ми зупинилися біля приміщення, де колись була початкова школа, в якій навчався Мирон Кордуба, зараз це адмінприміщення сільради, авто- і музична школи. Мирон Кордуба – історик, бібліограф, який завжди працював з першоджерелами.

За словами Сергія Ткачова, свою наукову працю Кордуба почав з того, що за завданням Грушевського готував бібліографічні огляди в Літературно-науковому віснику про те, що було надруковано в європейських наукових журналах про Україну, Галичину і “русинське питання”. Для цього слід було знати французьку, німецьку, російську мови, що не складало труднощів для Мирона Кордуби. Він усе ретельно перечитував та готував рецензії, критичні огляди. Хоча й був професором, не знайшов “свого місця” ані в Чернівцях, ні в Львові. Чому? Бо був правдиво розумним українцем, якого нерозумні “випхали” з цих міст. Згодом польські колеги запросили Кордубу в Варшаву. Там, у благодатному середовищі, в Східному інституті він наче “вибухнув” накопиченими знаннями. Почав друкувати свої праці польською одна за одною. У рамках наукової дискусії захищав білорусів від зверхнього ставлення поляків. Поляки поважали його та включали в усі офіційні делегації європейських з’їздів. Згодом Мирон Кордуба змушений був повернутися до Львова. В той час інтелектуали переховувалися від НКВД у бібліотеках, музеях. Так врятувався і Мирон Кордуба, заразом дооформив об’ємну бібліографію. Однак його бібліографічні картки досі не оброблені і не видані, зберігаються в Інституті українознавства ім. І. Крип’якевича. Вперше вибрані статті Мирона Кордуби видані в Тернополі, упорядник та перекладач статей з польської – Наталя Ткачова.

Брама в Острові (ХІХ ст.) – скромні залишки маєтку Баворовських, де постійно жив граф Владислав Баворовський. Під час Першої світової палац повністю знищено. Звідси колись були сходи до берега Серету. Ймовірно, тут був млин.

А ще Острів стане цінною знахідкою для туриста, який прагне усамітнитися від соціуму. Маю на увазі сосновий ліс з прозорим цілющим джерелом.

Батько відомого біатлоніста Дмитра Підручного одним з перших в Україні почав виготовляти супутникові телевізійні антени. В результаті цього виробництва його власний дім перетворився, як кажуть в Острові, на “Космічний будинок”, який став однією з візиток села.

*

Кінцевий пункт нашого маршруту – магазин “Магадан”. Чому так називається крамниця, нам розповіли аж наприкінці туру – таке прізвище власника.

На обрії зажовтіла маршрутка, час повертатися в будні… Ми поїхали з бажанням повертатися, що й треба було відчути:)

На останок залишу ще кілька фото-деталей з мандрівки:

*

Ірина Юрко.

Фото автора.