Хірург Іван Сорокатий оперував по 10-12 годин на день, а пацієнти й не здогадувались, що їхній рятівник спирається на протез

Лікар від Бога! На такі слова від пацієнтів медичним працівникам потрібно заслужити важкою та жертовною працею. Саме таким за життя був лікар Іван Михайлович Сорокатий. Хоча майже тридцять літ цього хірурга немає поміж нас, та спомини про нього і навіть легенди оповідають і дотепер. Він віддавався лікарському ремеслу в Почаєві та Бережанах, багато людей врятував, однак не зумів допомогти собі, коли до нього підступила смертельна недуга. Про цю унікальну людину – наша сьогоднішня розповідь.

«Лікар Сорокатий зумів пришити важливий орган, і він функціонував, як має бути»

Іван Сорокатий був дуже порядним чоловіком і хорошим спеціалістом. Так його характеризують колеги-медики, чимало з яких вважають його «хресним» батьком у медицині.

– Іван Сорокатий був чуйний до пацієнтів, а молодим лікарям передавав свій неоціненний досвід. Ми, прийшовши на роботу після інституту, що там могли знати?  Іван Михайлович брав нас на операції, показував, що і як, вчив, щоби ми могли самі оперувати. Не раз молоді хірурги потрапляли в складні ситуації, і тоді доводилося кликати на допомогу Івана Сорокатого. Бувало, він уже вдома приймав гігієнічні ванни (мав ногу на протезі), але кидав усе та приїздив до лікарні. Іван Михайлович не рахувався зі своїм часом, адже був відданий роботі й людям. Коли він заходив в операційну, то нам ніби мішок зняли із пліч. А все тому, що ця людина володіла ситуацією і навіть у найскладніших обставинах знала, як з неї вийти. Він не боявся «зайти в живіт і вийти», хоча всі знаємо, що там запчастин немає. Це сьогодні є сучасні технології, певні допоміжні пристосування, а в ті часи навіть не було гігієнічних одноразових рукавиць. Тоді вони були із тканини, їх варили і багато разів використовували. А були такі випадки, що вони рвалися і доводилось голими руками оперувати. Однак Іван Михайлович фахово справлявся чи то з розривом селезінки, чи печінки, чи іншими гострими хірургічними хворобами і практично ніколи не кликав на допомогу консультантів з області, – пригадує хірург Олександр Дірей, котрий з 1978-го по 1988 роки працював разом з Іваном Сорокатим.

Олександр Степанович розповів про один характерний випадок з медичної практики Івана Михайловича: «Чоловік у селі під Бережанами накривав хату. Послизнувся і впав у яму з вапном, якого набилося у пробиту голову. Без обласних нейрохірургів не обійтися. Час збігав. «Провінційний» лікар Сорокатий не розгубився: розкрив черепну коробку, видалив звідти все «чужорідне». Прооперований чоловік вижив, невдовзі знову став до праці, а медичні світила дивувалися хисту бережанського хірурга».

Іншого разу лікарі повідомили Івану Сорокатому (до 1986 року був завідувачем хірургічним відділенням Бережанської районної лікарні, – авт.), що у хворого всі ознаки апендициту. Прооперували, але… апендикса не знайшли. Кажуть, будемо зашивати. А Іван Михайлович їм: «Не можна цього робити – людина помре!» За спогадами сина Миколи Сорокатого, нині викладача Академії сухопутних військ, батько сам узявся обстежувати пацієнта на операційному столі. «Загублений» апендикс знайшов у тому місці, де за всіма медичними канонами його не мало би бути.

Колеги пригадують й інші, не менш цікаві випадки. Якось до них звернулася зі скаргами на погане самопочуття медсестра лікарні: висока температура, нудота. Зібрався консиліум, але так і не можуть збагнути, у чому річ. І тут слово бере Іван Сорокатий: «Стефо, відколи тобі стало зле?» – «Два дні тому», – відповідає. – «Ти тоді, здається, мала чорне волосся?» – «Так, але пофарбувала його хною». – «А раніше ти колись нею користувалася?» – «Ні», – відповіла жінка. Тоді хірург Сорокатий звертається до лікарів: «Хлопці-дівчата, більше не шукайте причин: у нашої Стефи алергія від косметичної фарби».

А одного разу до лікаря Сорокатого звернувся бережанець, у дружини якого виявили страшну хворобу. Дехто із колег натякав, що медицина у таких випадках безсила. Іван Михайлович попросив привезти йому на поміч двох фахівців з області і взявся за скальпель. Жінка невдовзі стала на ноги, дякувати Богу, досі живе-поживає. І разом із чоловіком добрим словом згадує рятівника.

А ще у лікарській практиці нашого героя був до певної міри кумедний випадок. У лікарні пролунав тривожний дзвінок: 15-річний підліток купав у річці коня, а гривастий вкусив його за статевий орган. Лікар Сорокатий зумів пришити дитині важливий орган, і він функціонував, як має бути. З часом хлопець створив свою сім’ю.

Це лише найцікавіші випадки з лікарської практики Івана Михайловича, які пригадали його колеги, а скільки таких було… І що найголовніше, більшість із них мали щасливий для пацієнтів кінець. І це було не випадково, а завдяки набутим паном Сорокатим знанням, великій практиці і професійній інтуїції.

«Прострілена нога потрапила на рейки, і велике залізне колесо відтяло її по саме коліно»

Доля Івана Сорокатого постійно підкидала йому випробування. Народився він у 1925 році в селі Голосків поблизу Кам’янця-Подільського.

– У родині Сорокатих було три сини. Коли батькові було не більше 9-10 років, помер його тато. Довелося допомагати матері та піднімати братів. Хисту йому не бракувало і в юності. У 14 років збудував хлів для корови, дивлячись, як це зробив сусід. Цей хлів я бачив уже в дорослому віці, і як на мене, тато це зробив досить професійно, незважаючи на те, що тоді був ще хлопчаком, – розповідає син Микола Іванович.

Коли герой нашої розповіді закінчив 9 клас, розпочалася війна. З окупованих земель фашисти почали масово забирати молодь на невільничі роботи до Німеччини. У список остарбайтерів потрапив і неповнолітній Іван Сорокатий. Двічі втікав з неволі додому – щоразу поліцаї його ловили і відправляли назад. Третя спроба була теж невдалою. Втікав разом із двома земляками, ховалися у житах-пшеницях. А потім придумали план: щоби швидше дістатися рідної домівки, підстерігатимуть поїзд, що курсуватиме на схід. Коли потяг почне набирати хід, заскакуватимуть по черзі на сходинку товарняка…

Іван стрибав останнім. Учепився за поручні, думав, що все страшне вже позаду. Але втікачів помітив німецький патруль і відкрив вогонь з автомата. Одна з куль потрапила Іванові у праву ногу. Від сильного болю хлопець почав сповзати. Прострілена нога потрапила на рейки, і велике залізне колесо відтяло її по саме коліно. Непритомного Івана викинуло з поїзда на узбіччя…

Коли отямився, не міг збагнути, чому довкола так багато мух. Побачивши біля себе калюжу крові, все зрозумів. Знову знепритомнів. Отямився, коли двоє невідомих плескали його по лиці. Скривавленого хлопця знайшло подружжя австрійських селян, які жали просо. Поклали на воза, повезли до села. Відповідно до встановлених нацистами порядків, замельдували про свою знахідку в поліцію.

Івана забрали у госпіталь, ампутували ногу. Почав одужувати. Але знову опинився за крок від смерті. У цьому госпіталі лікували також поранених радянських воїнів. За пропозицією своїх політруків вони домовилися, що 1 травня вчинять колективний акт самогубства: вистрибнуть із 3-го поверху. На знак протесту проти того, що їх… лікують німці. Хтось доповів про цей намір начальству. Всіх бунтарів, які не могли ходити, вивезли з лікарні, а ходячих вишикували у колону і кудись повели. Серед них шкандибав Іван Сорокатий. Коли хлопець під наглядом есесівців із собаками йшов у тій колоні, якийсь старший чоловік шепнув: «Синку, якщо можеш – втікай! Трохи відстань від патрулів, стрибай у придорожній рів лицем донизу, закрий голову руками і не дихай хоч якийсь час. Бо як тільки почує тебе пес – буде смерть!»

Так і зробив. Пролежав у глибокій канаві, поки колона приречених не зникла з горизонту. Нацисти не помітили втікача…

Як згодом виявилось, та дорога пролягала до концтабору Освенцим. Саме туди на страту німці вели чимало людей, серед них був й Іван Сорокатий. На щастя, він залишився живим. У лісі зробив собі костур, прив’язав до скаліченої ноги і за сонцем подався на схід. Було холодно, ночував у ямах з опалим листям. Сонного його випадково знайшов польський лісник, забрав до себе додому та допоміг вилікуватись. Есесівцям той чоловік Івана не видав.

«На засіданні бюро райкому партії відповідав, хто від чергової санітарної фіри вкрав колесо»

Коли з усілякими бідами, виснажений голодом і холодом Іван Сорокатий дістався додому, якраз закінчилась війна. Тоді дав собі слово, що неодмінно стане лікарем, аби допомагати людям, щоби ніхто з них не відчував такого болю, який змушений був зносити він.

– Батько – єдиний із братів, хто здобув вищу освіту. Але шлях до неї був тернистим. Спершу він закінчив Кам’янець-Подільське медучилище (там знайшов свою половинку Лідію, – авт.). Завідував фельдшерським пунктом, на обслуговуванні мав кілька навколишніх до Кам’янця-Подільського сіл. У певний час вирішив здобути вищу освіту в Івано-Франківському медінституті. Був старостою і найстаршим студентом у своїй групі. Під час навчання вже ходив на операції в одну із франківських лікарень, – розповів старший син Михайло.   

По закінченні інституту Іван Сорокатий дізнався, що у Почаєві на Тернопільщині з’явилося місце хірурга – пішов туди.

– Коли прийшов на роботу в Почаїв, спершу обійняв посаду завхірургічним відділенням, а через деякий час – головного лікаря Почаївської лікарні. Він дуже виріс як професіонал саме в Почаєві. Пам’ятаю, що ночами не спав, постійно вчився та вдосконалювався, удома була велика бібліотека. Підвищення по службі його гнітило, він не любив адміністративної роботи. Часто нам скаржився, що змушений по кілька годин сидіти на засіданні бюро райкому партії і відповідати, хто від чергової санітарної фіри в якомусь там селі вкрав колесо. А за той час за операційним столом міг би врятувати комусь життя, – пригадує Михайло Сорокатий.

Не однією роботою жив Іван Михайлович. Незважаючи на обмаль часу та скалічену ногу, він завжди знаходив час для дітей.

– Батько не мав однієї ноги, але з велосипедом вправно справлявся, одного з нас садив  на раму, іншого – на багажник і возив довкола Почаєва. Що характерно, коли ми підросли, то не наполягав, щоби ми, як і він, ставали медиками. Я і мій середущий брат Юрій стали математиками, тому що бачили, яка це важка робота лікаря, і нізащо не хотіли бути медиками. А найменшого Володимира заставили (сміється, – авт.), щоби пішов у медичному напрямку, – каже Михайло Іванович.

– Коли ми переїхали до Бережан, то батько полюбляв узимку їздити на лижах. Незважаючи на те, що він був без ноги і на протезі, дуже любив ліс у різні пори року: весняний, літній, осінній чи зимовий. І як тільки у нього була можливість, брав мене і ми йшли в урочище «Рурисько». Мандрувати лісом із батьком було надзвичайно цікаво. Він знав сліди всіх тварин: «Ось бачиш, це ласочка пробігла, а тут дивись – мишка». Про кожну тваринку розповідав цікаве, – мовить молодший син Володимир Соротатий, до речі, як і його відомий батько, теж хірург. 

 «Хворі навіть не здогадувались, що поряд з ними знаходиться людина, яка не має однієї ноги»

У 1970 році сім’я медиків Сорокатих вимушено перебралася до Бережан.

– Житла у Почаєві як такого у нас не було. Мешкали в глиняній хатинці, митися ходили в лазню, туалет знаходився надворі, теплої води не було. Обласний хірург пообіцяв, якщо батько переїде до Бережан, де на той час було одне з кращих хірургічних відділень області, то місцева влада забезпечить його житлом. Так і сталося. Певний час, коли родина чекала на квартиру, доводилось навіть мешкати

у приміщенні, в якому знаходився лікарняний архів і бібліотека. Пригадую, студентом приїжджав до нього на вихідні, то спав на підлозі. Однак коли заселилися у 3-кімнатну квартиру в чотириповерховому будинку, батьки дуже раділи, адже була своя вода, колонка й інші блага цивілізації, яких до того ніколи не мали, – пригадує один із синів Івана Сорокатого. 

У Бережанській районній лікарні Іван Сорокатий обійняв посаду завідувача хірургічним відділенням. Колеги відзначали у нього гострий хірургічний «нюх». Іноді робив три операції в день, які тривали по три-чотири години кожна. Багатьох «безнадійних», на яких інші лікарі махнули рукою, витягував з тамтого світу.

– Звичайно, йому було важко, нога у протезі німіла, а він старався нікому не показувати, як це йому нестерпно тяжко. Хворі навіть не здогадувались, що поряд з ними знаходиться людина, яка не має однієї ноги. Більше того, на святкуваннях, які час від часу проводилися в дружньому колективі відділення хірургії, батько навіть танцював. Польку, звичайно, ні, але повільних танців не пропускав (сміється, – авт.). Також він водив машину, спершу «Москвича», яким дуже тішився, а потім «Жигулі». Зауважу, що це не були машини для інвалідів. Він протезом абсолютно нормально справлявся з керуванням автомобіля, – мовить Михайло Сорокатий. 

Незважаючи на унікальний талант Івана Сорокатого, його сини не пригадують, щоби батька запрошували на роботу до Тернополя.

– Батько був на хорошому рахунку в обласного хірурга, але жодного разу не чув, щоби йому пропонували переїхати до Тернополя. Напевно, так сталося через великі проблеми з житлом в обласному центрі. Хоча до Тернополя батько їздив часто, зокрема на засідання хірургічних товариств, доповідав про різні цікаві та складні випадки з його практики. Точно знаю, коли в Бережанах були важкі хворі і їм пропонували їхати на лікування до Тернополя, то вони відмовлялися, кажучи: «Ми залишаємося в Івана Михайловича, кращих спеціалістів на Тернопільщині немає!» Хоча по натурі він був скромним і ніколи не хвалився, що щось зробив унікальне чи врятував життя. Лише по ньому бачили, як він втомлювався після складних операцій, – каже його син Михайло. 

Душа компанії

Як пригадують сини Сорокатого, колеги з лікарні та сусіди, Іван Михайлович був надзвичайно компанійським.

– Для нього щось організувати  не було проблемою. Підходить до завершення важкий робочий тиждень, він дає клич: «Хлопці, гайда всі до лісу!» За 15 хвилин уже все організовано: хтось узяв казанок, інший домовився у сусідньому селі, через яке будуть проїжджати, за рибу для юшки тощо. Вже не місці гуртом знайшли хмиз, розпалили багаття і всі відпочивають на природі. Батько чудово співав, знав багато народних та авторських пісень. З ним добре було співати, тому що він не подавлював голосів інших, не намагався бути солістом, а відчував, хто як тягне, щоби цікаво було усім, – пригадує молодший син Володимир.

Іван Сорокатий мав організаторські здібності не лише на роботі, він навіть зумів об’єднати всіх мешканців будинку, де проживала його родина.

– Наша сім’я поселилася в одному з найбільших на той час будинків у Бережанах. Тоді таке питання, як благоустрій території, не виникало, і його не було в принципі. Для того, щоби звести будинок, будівельники вирили величезний котлован у глиняній стіні. Квартира в нас була нова й чудова, але вся глина після кожного дощу заливала все подвір’я, що до під’їзду чи з нього неможливо було ні зайти, ні вийти. І батько взявся організувати сусідів, щоб якось окультурити ту стіну. Ті з ентузіазмом відгукнулися, адже більшість із них були молоді й енергійні. Вони зробили у глиняній стіні тераси, у які висадили квіти, та зробили спеціальні бортики з дерева, щоби глина не сповзала. За кілька років глиняна стіна повністю заросла, від весни до пізньої осені цвіли квіти, росла травичка, і все це милувало око мешканців. Наступним етапом було спорудження альтанки на території подвір’я, в якій збиралися абсолютно всі сусіди, частували один одного, хто що вдома мав (несли картоплю, салати, солодощі), до пізньої ночі грали в карти, таким чином розважалися. Це настільки об’єднало мешканців будинку, що всі про всіх усе знали і за необхідності допомагали один одному, – мовить Володимир Сорокатий.

«Якщо така серйозна хвороба чіпляється, то шансів одужати обмаль»

Нервова робота та паління підкосили здоров’я хірурга Сорокатого.

– У Бережанській лікарні працював уролог – одноліток Івана Михайловича. Вони після операцій випалювали одну цигарку за іншою, а потім… завзято грали у шахи. Це була свого роду розрядка після напружених операцій. До того ж Іван Сорокатий у житті переніс багато травм, чимало пережив, коли працював лікарем. Психологічні фактори плюс паління, напевно, і вплинули на його здоров’я. Кожну людину шкода, тим паче, коли вона все життя пропрацювала в медичній сфері, рятуючи інших. Але вберегтися від онкології Івану Михайловичу не судилося, – з гіркотою в серці мовить Олександр Дірей.

– Пам’ятаю, ще коли батько працював у Почаєві, після складної операції приходить додому і не може заснути. Одного разу попросив мене піти до нього на роботу і в кабінеті взяти цигарки. Дорога була неблизькою, але як я міг відмовити батькові? Інколи їх там уже не було, тоді він вставав і йшов у місто, щоби попросити закурити у перехожих. Коли йому назустріч ішли хлопчаки, то вони шарахалися від здоровенного дядька, бо, напевно, думали, що він хоче їх відлупцювати. І хоча він був кремезним чоловіком, але хвороба людей не вибирає ні за статтю, ні за статурою, – каже син Михайло. 

У досвідченого хірурга виявили рак легень. Він не захотів лікуватися від цієї хвороби,  мабуть, щоб не завдавати клопоту рідним.

– У травні 1990 року я приїхав у Бережани і від батька дізнався, що він хворіє, бідкався на кровохаркання. Я йому запропонував лікуватися. А він: «Та ні, якщо там біда, то це вже все». У липні його завів до хорошого рентгенолога, який сказав приголомшливу новину: у батька вже четверта стадія онкозахворювання. Він, очевидно, здогадувався і лікуватися не хотів, бо як лікар знав свій організм. Вважав, якщо така серйозна хвороба чіпляється, то шансів одужати обмаль, – розповів Михайло Іванович.

– Іван Сорокатий відмовився від операції, бо, напевно, знав, що процес був запущений. Тоді не  було томографів, щоби виявити цю хворобу на ранніх стадіях, та й Іван був весь час у роботі, за собою не особливо дивився. Одна справа, коли зверху видно якусь болячку, а інша – коли вона усередині. На жаль, він не звернув особливої уваги на кашель. Є люди, які віддаються професії, лікують інших, а самі «згоряють». Так сталося з Іваном Сорокатим, – з біллю говорить Олександр Дірей.     

– У хірургії дуже важливо вчасно піти, щоби не стати тягарем для всього колективу. Так іноді трапляється, коли ти вже не можеш робити того, що має виконувати нормальний хірург, але тобі ніхто не посміє сказати, зважаючи на авторитет, мовляв, відійдіть у сторону – не заважайте. Батько це відчув і коли зрозумів, що не може повноцінно працювати як оперуючий хірург, перевівся  у поліклініку, де власне і завершив роботу, пов’язану з медициною, – розповів молодший із хірургів у родині Сорокатих.  

У серпні 1990 року Івана Михайловича Сорокатого не стало, а разом з ним відійшла ціла епоха у медицині Бережанщини. Йому було 65 років.

– Дорога на цвинтар крута, тому померлих туди возять машиною. Коли не стало батька, хлопці, які з ним працювали, відмовились від машини, вони його труну пронесли через усе місто: від квартири до поліклініки і далі на цвинтар. Це власне говорить про те, як до нього ставилося медичне товариство при тому, що тоді він уже активно не працював. А відголоски про його життя і досі зустрічаються. Кілька років тому брат прийшов на цвинтар поставити свічки на могилу батька. До нього підійшов незнайомий чоловік і з захопленням каже: «Як добре, що я вас побачив. Ваш батько оперував мою маму, давно хотів йому віддячити». Попросив зачекати, і… через хвилин 15-ть повернувся з дуже гарним кам’яним підсвічником. І таких людей, які пам’ятають батька, і нині досить багато, не дивлячись на те, що його вже майже 30 років серед нас немає, – сказав Володимир Сорокатий.

Віталій Попович

Джерело: Тижневик “Номер один”