Активна громадянка Монастирищини Світлана Безділь: «Як не боятися влади і завжди відкрито йти проти неї»

Про Світлану Безділь, напевно, знає кожен, хто проживає на Монастирищині. Жінка закінчила нафтопереробний технікум і Донецький державний технічний університет за фахом фінанси, отримала червоний диплом, працювала у різних банківських установах, але найбільше її цікавили і до сьогоднішнього дня цікавлять політичні справи та громадське життя. Поспілкувавшись із пані Світланою, ми зрозуміли, що їй доводилось пережити, аби відстояти свою думку і якось вплинути на «вищу касту». Чи вдалося їй щось змінити, читайте…

Народилася Світлана Безділь у місті Лисичанську, що на Луганщині. Їй 41 рік. Батько із Харківщини, а мама і бабуся проживали у Запорізькій області. Все своє дитинство вона провела у бабці та дідуся, тому можна сказати, що вони Світлану й виростили. Переїхали батьки у Лисичанськ із початком нового будівництва на сході. Були шахти, будували заводи, роботою забезпечували. Світлана вчилася у школі, потім – у нафтопереробному технікумі, Донецькому технічному університеті. Як вийшла заміж, народила доньку і змінила форму навчання на заочну. Після закінчення технікуму пішла працювати на нафтопереробний завод по обліку кадрів і розрахунків заробітної плати. Потім працювала у різних банківських установах інспектором із кредитування. Останні 3 роки перед приїздом у Західну Україну займалася підприємницькою діяльністю, пов’язаною з пошиттям одягу та іграшок. 

«Лікарі рекомендували змінити клімат, бо все йшло до цукрового діабету доньки»

– Що стало причиною Вашого переїзду з Луганщини на Тернопільщину?

– Моя донька Дарина дуже хворіла. У неї був ацетон. Неодноразово лежала під крапельницями. Лікарі під кінець лікування сказали, що нам треба з нею щось робити, бо все йде до цукрового діабету. Потрібно було змінити клімат, можливо, у цьому вся причина. І я наполягла, що треба їхати десь інакше. У Монастириськах проживала мама мого чоловіка, вона переїхала туди із смт Вигода Долинського району. У неї помер брат, а всі родичі були в Монастириськах, і вони вирішили її забрати сюди. Чоловік був категорично проти нашого переїзду, оскільки на сході мав дуже добру роботу, займався потужним бізнесом. Тут, на заході, роботи толком немає, люди їдуть на заробітки. Але у серпні 2013 року, якраз перед школою, таки приїхали у Монастириська. Прожили пів року і вирішили тут залишитися. Після цього вже й не хотіли їхати у Лисичанськ. Усі речі, наскільки це було можливо, переправили «Новою поштою», оскільки там уже почалися знаєте які події. Через пів року Дарину було не впізнати. Зміна клімату вплинула на її стан. Останнім часом, слава Богу, ми про цю хворобу не згадуємо.

– Пані Світлано, а Ваш чоловік родом із Луганщини чи тернопільський?

– Мій чоловік із Західної України, народився і проживав у Вигоді. Згодом переїхав на схід, бо там йому запропонували непогану роботу.

«Я в політику не лізла, вона сама до мене прийшла досить несподіваним чином»

– Як Ви почали цікавитись політикою?

– Я в політику не лізла, вона сама до мене прийшла досить несподіваним чином. Коли почалися ці баталії політичні, мої опоненти дуже розповідали, що я втекла з Лисичанська, що на мене відкрили якісь провадження. Після цього особисто їздила до начальника обласної поліції Олександра Богомола, брала різні довідки. Приїхала я до нього і кажу: «Олександре Миколайовичу, проведіть мене по всіх базах, дайте запит, скільки можна про мене говорити таке? Одні люди вірять, хто його знає, чи це правда. Дайте мені довідку». Він каже: «Можете піти і взяти безкоштовно, що ви не судимі». А я кажу: «Я розумію, але хочу, щоби Ви особисто зробили всі відповідні запити». Дали довідку, що я дійсно не перебуваю в розшуку, до кримінальної відповідальності не притягалася. Проходить десь рік-півтора, знову – тиск і бруд, оскільки починаються вибори. Мені знову потрібна довідка. Приходжу до Олександра Миколайовича, а він сміється й каже: «Світлано, за цей рік щось знову відбулося, що ви прийшли?» Я відповідаю, що ні. «То що Вам знову давати?»

«Навіть у Facebook, якщо пишуть мої опоненти, завжди без образ, у культурній формі вступаю у розмову»

– Болісно сприймаєте критику?

– Критику я сприймаю нормально. Раніше була надто емоційна, але поки життя не навчило… Деякі рішення сприймала надто емоційно, треба з певими людьми по-іншому говорити. А ці хлопці, які «мочать» не лише тебе, а твоїх дітей, нікого абсолютно не шкодують. Вони ллють бруд, причому бездоказово із фейкових сторінок, ще жоден не написав із власної, поширюють, а потім одразу видно, звідки вітер дує, яка партія це висвітлює. Конструктивна критика – завжди, будь ласка, готова до діалогу. Навіть у Facebook, якщо пишуть мої опоненти, завжди без образ, у культурній формі вступаю у розмову. Але між критикою і брудом немає нічого спільного. Якщо бруд, то ці коментарі видаляю. За всі роки я дійсно навчилася поважати себе, свою думку. Для чого мені спілкуватися з фейком?

– Політикою Ви почали цікавитись ще будучи у Лисичанську?

– Ні. Я взагалі була аполітичною людиною. Завжди залишалася активною до всіх процесів. У школі, в технікумі була старостою. Знаєте, людина якщо така, то вона не змінюється. Словом, переїхала в Західну Україну, почала знайомитися з людьми, і один мій товариш, з яким ми спілкувалися, запропонував мені йти у депутати від партії «Укроп». Я погодилася, але це не був свідомий вибір, не хотіла просто образити людину. Вибори відбулися у 2015 році, але я не пройшла. Тоді цій партії був тільки рік, мало хто про неї знав, тому від неї у нас пройшов тільки один депутат. Через пів року він відмовився, зрозумів, що це не його, і наступною по списку вже пройшла я. Я така людина, що просто піднімати руку не могла, завжди вникала у процес, приймала рішення, читала все. Але це не всім подобалось. Була така позиція: «Боже, та скільки можна, ми вже додому хочемо, скільки ти можеш задавати питань?» Але для мене це було дивно. Люди свідомо йшли в депутати представляти інтереси громади, як вони так говорять? Потім у нас, в Монастириськах, була така справа, що нашу школу почали утеплювати пінопластом, хоча за документами писало, що мінватою. Ішлося про це на різних сайтах, показували сюжети по телебаченню. Просили у хлопців з автомайдану долучитися до допомоги нам. Приїхали, взяли дрона, вони більш активні тоді були, а я тільки починала. Дійшла ця справа до суду. І така позиція не сподобалась не тільки місцевій та районній владі, а й вищим ешелонам. Після цього говорили: «Понаєхалі тут. Керують нами. Що це таке? Приїхала східнячка, сепаратистка і буде нами керувати»… Ну ось так політика ввійшла в моє життя.

«Мене називали сепаратисткою, перших 2-3 роки це було, як удар у спину»

– Яка різниця між східняками та жителями Західної України?

– Мені постійно ставлять це запитання і я досі на нього не можу відповісти. Ну люди і нелюди є там і тут. Не важливо, якої національності. Коли я познайомилася зі своїм чоловіком, стала з ним жити, то для мене Західна Україна асоціювалася з релігійними людьми, ласкавими, завжди щирими, привітними. В нас, на сході, дуже забороняли церкву, ми ходили у храм тільки у свята. Мене батьки навіть підпільно хрестили. Живучи там, я об’їздила Західну Україну більше, ніж той, хто тут живе. Коли я приїхала в Монастириська, всі почали називати мене сепаратисткою. Перших 2-3 роки для мене це було, як удар у спину. Я ж з відкритою душею до цих людей, розказую все відверто. Вони мене дуже підтримують, допомагають. Без них я би не впоралась. Є такі родини, які прийняли мене за доньку, а моїх дітей – за онуків.

До речі, я помітила одну особливість, коли проживала на сході. Там більшість жителів говорять правду в очі. Ну і я в тому числі.

– Чому на сході жінки більш активні, ніж на заході?

– Я не буду говорити за всіх жінок, але таки дійсно. На сході, можна сказати, матріархат, але там жінки справді на рівних умовах із чоловіками. Вони можуть піти в будь-який кабінет і їм не скажуть: «Ти подиви, прийшла сюди баба». Я з таким неодноразово стикалася, коли приходила у кабінети наших вельмишановних керівників різних рівнів. Вони кажуть: «Ти подиви, приїхала баба і керує тут нами, хлопами, це що таке?» Щодо Монастириськів, то я пишаюся тим, що почала такі процеси, хоча мені це дорого вартувало: багато сліз, багато нервів. Коли я плакала і говорила : «Боже, за що це?», то тепер переконалася, для чого. Це для того, щоб я стала такою, як зараз. Завжди, коли висвітлювала інформацію про зарплату, піднімала будь-яку тему, прикріпляла документи, щоби люди не сприймали, що я приїхала і обливаю когось брудом, а натомість чекала від когось якоїсь відповіді.

«Коли ми переїхали, прийняли постанову, що вимушеним переселенцям дають допомогу»

– Ви не боїтеся ось так відкрито йти проти влади?

– Не боюся! Мені доводилось, як я вже говорила, іти в кабінет до одного керівника. Приходжу, а переді мною сидів хлоп, який керував у районі майже 20 років. Він звик, що йому інші хлопи кланялися в ноги, а жінки мовчали. І я розуміла, коли він підвищував тон, якщо я не скажу одного слова на чисто російській мові, то він не закриє, вибачте, писок. Інколи доводилось і так робити. Звичайно, це коштувало багато перевірок мені, моїй родині. Коли ми переїхали сюди, прийшла така постанова, що вимушеним переселенцям дають допомогу. Я працювала в одній страховій компанії, а мене розшукували. Казали: «О, в нас є одна така родина, давайте її сюди. Вони одні у нас такі на обліку, принесіть документи». Всі документи, які від мене вимагали, я принесла, віддала, і цю допомогу мені нарахували на родину. Але як давали? Людина принесла у відповідні органи соцзахисту документи і їй нараховували цю виплату. Але потім почали розкручувати тему, що я збрехала, заволоділа державними коштами, переїхала сюди ще раніше тих подій. Але ми були змушені переїхати сюди. Я дала всі документи, і виплату мені нарахував соцзабез. Після цього куди мене тільки не викликали! Знаєте, кажуть, що «менти» продажні, прокурори, «есбеушники». Мене перший раз викликали в СБУ, вдома я залишила малу дитину, думаю, що вони від мене хочуть. Я ніколи не забуду слова одного працівника з СБУ, сиджу, сльози на очах. Він запитує: «Чому плачете?» Я відповіла, бо плачу. Він знову ставить запитання: «Що ви написали до органів в анкеті?» Кажу: «Написала, що приїхала у серпні 2013 року і все». А він каже: «Добре, зачекайте у кабінеті. Якщо мені дівчата скинуть фотографії і якщо ваші слова підтвердяться, то ви йдете і ми з вами більше не спілкуємось». Через 10 хвилин йому надіслали ці фотографії, які й підтвердили, що я умисного умислу не мала, інформацію не приховувала. І я пішла.

– А чому Вас називали аферисткою?

– Я працювала у двох страхових компаніях. Тоді якраз була активна фаза опозиційного життя, супротиву. Ну й опоненти почали шукати щось проти мене. А їхні місцеві люди кажуть: «Пишіть заяви, що компанія вас застрахувала, гроші взяла, а страховки не проплачені». Усі мої страховки, заяви були перевірені та зафіксовані на моторному страховому бюро. Інформація, яку розповсюджували місцеві, не підтвердилась. На це є відповідні матеріали перевірок, які підтвердять. А ви ж знаєте, які люди у маленькому містечку, зразу обізвали аферисткою. Звичайно, вони розуміють, за що, але все одно це був неприємний етап.

 

 

 

«Погрози линули не від тих, з ким були опозиційні відносини, а від їхніх поплічників, однопартійців чи родичів»

– За роки Вашого депутатства Вам погрожували?

– Депутатом я була 2 роки. У травні 2016 року мене обрали, а далі створили ОТГ, і ми не відбули своєї каденції. Потім я свідомо не пішла у депутати. Погрози були і під час депутатства, і після, було багато різних випадків. Але, як я вже говорила, куди ходила, всюди зустрічала людей, і вони відчували характер відразу, вони розуміли, для чого людина це робить. Інколи підтримували, радили щось, як згідно з законом поступити у тій чи іншій ситуації. Олександру Миколайовичу Богомолу особливий респект. Можливо, це через те, що він був на сході, знає тих людей. Усі мої емоції він направляв у правильне русло. А погрози, звичайно, були. І вони лунали не від тих, із ким були опозиційні відносини, а від їхніх поплічників, однопартійців, родичів. От їм не подобається, що заправка не легальна, чи за ту саму школу. Її ж не робив один керівник РДА, була ціла команда, яка цим займалася. А в цієї команди є родичі, то як тут обійтися без бруду і погроз?

– А що Вам зазвичай говорили, як погрожували?

– Та різне казали. Лякали, що хребет переламають, це таке найактуальніше. Але я жінка позитивна, у всьому шукаю гумор. Кажу: «Я жінка міцна. Спочатку доберіться до того хребта, а поки доберетеся, то вже і я щось зможу зробити». Було таке, що й погрожували прямо в залі. Виходжу, підходить якийсь родич і каже, що знайде та закопає. Про це «гудів» весь інтернет, бо писала заяви. Я просто завжди все озвучувала, а їм це не подобалось. Був факт – я про нього сказала. Може, він був незначний або емоційно сказала про нього. Чесно скажу, жодної погрози я не сприймала серйозно. Пам’ятаю один випадок, як ми тільки сюди переїхали. Коли ми ще жили на сході, то там кажу до чоловіка: «Боже, хату не закрили». А він: «І що? Тебе вкрали?» – «Та ти на підвіконнику ножик залишив», – кажу. Він знову: «І що?» – «Та як що? Вони візьмуть його, когось ним заріжуть, а ти будеш відповідати, бо на ньому твої відбитки залишилися». Я виросла у такому середовищі, де постійно присутня злочинність. Звикла до всього ставитися обережно, по 10 разів усе перевіряти. Після цієї розмови відразу включила правовий механізм: хата має закриватися, як хтось дзвонить у дзвінок, треба подивитися у «глазочок» і запитати, хто там. Чесно, погрози на мій характер тільки позитивно впливають.

«Коли відкривали одну незаконну рубку, то всі казали, що мені заплатили, щоби «мочити» винних»

– Це правда, що Ви хотіли стати мером Монастириськів?

– Ну так. Я на посаду міського голови йшла двічі. Перший раз свідомо, хотіла щось змінити, була впевнена, що люди відчули цей рух, хочуть змін. Напевно,  я одна з небагатьох, яка сиділа за комп’ютером, писала свою програму, бо думала, що люди мене щось будуть запитувати. Я ж не буду ось так просто казати, що побудую туалет на автобусній. Якщо грошей немає, то за рахунок чого я це зроблю? Тобто усі свої програми закріпляла фактами, доказами. Перший раз ішла на вибори досить так емоційно, я зайняла 5 місце із 6. Переміг діючий мер, а потім, згідно з тим списком, хто був потужніший у районі, мав більш розширену сітку. І суть не в тому, що я зайняла 5 місце, а в тому, що побачила, як робляться вибори. Не відбуваються, а саме робляться. Я побачила, як їх роблять члени дільничних комісій, голови різних партій. Тобто побачила і відчула весь цей процес на собі. Після цього мої рожеві окуляри вщент розбилися. Зрозуміла, що після Майдану в нас нічого не змінилося. Ті люди, які робили свої справи, продовжують і далі їх робити. Вони повністю все купують, «хімічать» тощо. Після перших виборів я сказала, що все, більше не хочу, але так просто все не може бути. Люди ж знають, що ти є така активна, знаєш, кому написати, до кого звернутися, щоби «добити» те чи інше питання. А нашим керманичам так вигідно, щоби люди були юридично необізнаними. Я не хочу казати, що неграмотні, ні, вони є грамотні, працелюбні, але юридично не обізнані. І люди цим користуються, ними легше керувати тоді. Але мешканці все одно почали до мене звертатися, писати, дзвонити.

– Недоброзичливці, мабуть, закидали Вам, що на когось працюєте?

– Багато хто говорив, для чого я це роблю, чи мені за це платять. Ходили чутки про те, що мені платять. Звичайно, це все безкоштовно, ні з кого грошей не брала. Люди, яким допомагала, це знають. Ось, наприклад, приїжджаєш ти в село, допомагаєш якійсь жіночці чи родині, а вона тобі з собою дає пакет з сиром та молоком. Ну якщо це взяти за хабар, то так. Хтось навіть казав: «Дитино, на тобі перцю, я багато маю». Деякі говорять: «Для чого ти це робиш?» А я собі знаю, що на небі зарахується, ну і перш за все роблю для себе. Я потім спати не буду, бо знаю, що комусь не допомогла, а вона до мене звернулася, тому що більше немає до кого. Тим паче, я знаю механізм, як це зробити. Так само про ситуацію з лісниками. Коли відкривали одну незаконну рубку, то всі казали, що мені заплатили, щоби «мочити» винних. З чим би я не стикалася, головне – займатися самовихованням. Ось є у тебе тема про ліс. Ти маєш вивчити все. І коли спілкуєшся з будь-якими хлопцями, які займають певні посади, то вони мають зрозуміти, що ти не дурніша за них. Якщо я гуляю з собакою, бачу пеньки, дивлюся, що тут нелегальна рубка чи вона відбулася з порушеннями, то читаю лісове законодавство, документи, класифікую це все, вивчаю, а не просто кажу, що там відбулася незаконна рубка. Тобто якщо ти берешся за якесь питання, то спочатку маєш вивчити весь механізм, запитати, дослухатися до більш кваліфікованих людей, спеціалістів. Скільки б тобі не було років, завжди треба вчитися.

– Розкажіть, будь ласка, детальніше про другі мерські вибори.

– На ці вибори не хотіла йти, я ж знаю, як вони відбуваються. Рік тому, коли вони були, змінилося законодавство, була вже застава у 5000 грн., щоби стати головою громади. То люди самі збирали ці гроші. Ініціювали збір коштів, хочеш чи не хочеш, не виграємо, але ми все одно йдемо, покажемо, що в тебе є підтримка. І коли ти будеш писати допис, то вони побачать, що ти не сама. Я знала, що не виграю, тому активно тим не займалася. Не могла не дослухатися до тих, хто був зі мною всі ці роки. Можливо, мер вважав, що я не вартую уваги, думав, що не конкурент йому, є потужніші грошовиті кандидати. Вони несуть більшу загрозу, ніж непрацююча кандидатка. На цих виборах я теж зайняла 5 місце.

«Чесно, я не вірила, що мер накладе вето на рішення щодо мого земельного питання»

– Як Ви ставитеся до діючого мера? Підтримуєте чи засуджуєте його дії?

– Коли мер виграв, я його навіть привітала з перемогою. Написала допис. Привітати то привітала, але тут почалися у нас земельні питання. Тоді я була здивована.

Дізналася про дерибан землі працівниками апарату, їх родичами, однопартійцями. Їм масово роздають землю. Тоді люди почали говорити, що до деяких мешканців мер досить упереджений. Я хотіла переконатися, чи це дійсно так. Щоби знати, чи він упереджений у цих питаннях, беру і пишу заяву, щоби переконатися на власному досвіді. Чесно, я не вірила, що мер накладе вето, тому що в нашому районі ще такого не було, що наклали вето на рішення щодо земельного питання. Депутати вже проголосували, але проходить 4 дні і мер це робить. Ви розумієте, що він цим зробив. Він не на моє рішення наклав це вето, та й мені ділянка ця не потрібна. І тут до нього масово пішли люди з запитаннями: «Чому ти накладаєш вето, а нас не слухаєш? Чому декілька працівників міської ради взяли землю в нашому селі, а їм вето не наклав. Ми проти, чому?» Тобто він створив власними руками прецедент. Але до мера я нормально ставлюся. У дописах використовую такі слова, як вельмишановний голово. Брудом та різними словами його «не обливаю». Чесно, мені образливо, що голова не шукає, як щось зробити. Наша громада працює на апарат міської ради. Вони переживають, щоби грошей вистачило тільки на зарплати. Але скажу, що нічого не зроблено. Як назвати ці дії, що мер дав ділянки лише апарату? Я в деякі села їздила, там зустріла бабку, і вона каже: «Раніше при совітах у мене забрали всі городи і сказали, що так треба. Зараз я навіть городу не маю. Мені не треба 2 гектари, дайте мені тільки 10 соток». Завжди, якщо є за що похвалити, я відкрито напишу, який мер молодець. Він перед виборами особисто любить походити по хатах, просить голоси, обіцяє. Але за рахунок чого він виконає ті обіцянки, якщо немає поповнення бюджету? Зараз у нас критична ситуація з виплатами інвалідам та людям похилого віку. Вони пів року не отримують коштів. Декілька днів тому на позачерговій сесії я йому ставила запитання, а він відповів: «Грошей нема і не буде. Нема поповнення бюджету». А хто над ним має працювати: люди чи голова? У нас є лемківський колектив, який повністю утримується за рахунок батьків і меценатів. Потім приходимо на концерт і наша влада каже: «Наша гордість». На своїй сторінці мер написав, що він наклав вето чужинці, а зі своїми однопартійцями називали мене сепаратисткою, східнячкою, тому не я його обзиваю, а він мене. І я зрозуміла, що його емоції переважають над розумом. Найгірший його недолік, що він не прислухається до громади. Я розумію, що головним чинником у нас є гроші, але не завжди вони все вирішують.

«Я не задіяна з місцевою елітою в корупційних складових, і це є моєю перевагою»

– Якби Ви були мером, що би змінили у розвитку Монастирищини?

– Тут відповідь буде дуже коротка, скажу чому. Я не місцева. І головне, розумієте, якщо у сусіда корова біла, а інший скаже, що в нього чорна, то прийду і запитаю, якого вона кольору. Я не задіяна з місцевою елітою в корупційних складових, тому те, що не місцева, є головною моєю перевагою. Звичайно, є програма, теми. Ось про дитячі майданчики. У Тернополі, Львові скільки їх будується, біля кожної школи майже. А у нас єдина опорна школа у місті, ніхто не думає за майданчик, але коли був День захисту дітей, то представники влади виходили і розказували про піклування за дітей. Яке піклування? Їм у школі виключили опалення взимку, сиділи і мерзнули.

– У Західній Україні плануєте вкоренитися чи повернетеся на Луганщину?

– Я взагалі планую маму забрати сюди, тому що ви знаєте, яка ситуація на сході зараз. Залишила б з нею свого сина Назара. З дитинства у нього є проблеми зі здоров’ям, ми часто відвідуємо лікарні. Я навіть оформила спеціальну довідку, то тепер за ним доглядаю. Але Назарчик ходить до школи, радіє, веселиться.

– Дії так званих ополченців із ДНР Ви засуджували? Не було з їхньої сторони погроз?

– Звичайно, засуджувала, ще й як. Погроз не було, я ні з ким із них не знайома просто.

 

БЛІЦ-ОПИТУВАННЯ

– Ви любите готувати?

– Так, звичайно. Це всі знають. Я неодноразово в інтернет виставляла фото приготованої їжі. Напевно, як справжня українка, люблю легенький овочевий борщ.

– Ви надаєте перевагу відпочинку в горах чи на морі, за кордоном чи в Україні?

– Однозначно, що в Україні, хоча за кордоном дешевше, і це правда. Коли я знаю, що дитина в мене хворіє, то ми їдемо на море. Якщо дозволяють кошти відсвяткувати день народження дитини в горах, то у вихідні можна поїхати й туди.

– Відвідуєте салони краси, спортзал?

– Ні. Мені з генетикою пощастило – мама красуня. Цього року донька закінчила вчитися на перукаря, тому фарбує мене вона. А всього іншого я не потребую. Щодо спортзалів, то у нас в місті їх просто немає. Якщо бачимо, що джинси тріщать, то ходимо до лісу (сміється, – авт.).

– Якому одягу віддаєте перевагу, купуєте його у бутиках, на ринку чи самі шиєте?

– Переважно все, що на мені, пошите своїми руками. Я маю таку крупну статуру і не все можу підібрати. Інколи й купую одяг, але це рідко. Речі також шию знайомим, подругам, але не переводжу це в бізнес. Багато хто радить відкрити свою справу із пошиття речей, які потім би продавала. Чесно кажучи, після останніх виборів я думала, що з політикою вже все буде покінчено, буду розвиватися у сфері «Handmade», але це у задумках.  Людям подобається, що я роблю, вони бачать на мені ці всі речі. Був такий випадок, що обливали брудом, казали: «Вона ніде не працює, подивіться, як одягається. Звідки? Продажна активістка тоді виходить». Мені було настільки смішно… Близьке моє оточення знає, що це все зроблене моїми руками. Але я сприймаю таку реакцію як комплімент. Коли займалася підприємницькою діяльністю, мала свій відділ, де шила речі, щось пробувала і начебто виходило.

– Ви віруюча людина, ходите до церкви?

– Cвою дитину охрестила в Західній Україні у греко-католицькому храмі. Родина чоловікова ходить переважно до тієї церкви. Щонеділі не відвідую храму. Колись у Вербну неділю прийшли святити лозу. Назар ще маленький був, плакав у мене на руках. А поруч стояли жіночки, які постійно ходять до церкви, і розказували мені, як хреститися, стояти. Я на цьому не дуже зосереджена, заспокоюю дитину свою. Ще інші жінки всіх обговорювали. Після цього мені було дуже погано. Відстояли ми якось до кінця службу і пішли додому. Але щонеділі церкви не відвідую, проте коли гуляю із синочком, заходжу до каплички при УГКЦ, ставлю свічку, молюся за мир та здоров’я усіх. Потім можу ще піти до джерела матері Всецариці.

Джерело: Тижневик “Номер один”