Страсті Співочого Поля

Проблема самовільної забудови навколо джерельця у Парку Національного відродження з роками накопичувалася, мов сніговий ком. З добрий десяток років, коли, як пам’ятають тернополяни, з’явились ті сумнозвісні стрічечки, її можна було вирішити одним вольовим рішенням, однією задокументованою забороною. Найменш вразливо для сторін конфлікту.

Але, як відомо, історія не знає умовного відмінку. Зараз дуже легко давати поради, що треба було зробити. Де ті порадники були тоді? Та й зараз – лише у віртуальному світі луплять на клавіатурі гнівні «пости», коментуючи ті чи інші рішення міської влади, чи обговорюючи думки окремих громадян. Може візьмете в руки кайло і лопату й підете розбирати й руйнувати «самобуд»? Навряд… Особисто у мене рука б не піднялась.

А що робити? А – не знаю!

Останній раз був біля джерельця ще перед  днем незалежності. Навмисне пройшовся, щоб подивитись. Був вражений. Панове, там збудований цілий комплекс. Великий архітектурний комплекс. Досить оригінальний, як на мене.

А ось тут і починається найцікавіше. Подібне будується не за один день, місяць, навіть, рік. Цей комплекс зводився на протязі, щонайменше, останніх п’яти років. Маю на увазі у тому вигляді, який існує сьогодні. На скільки мені відомо, з завидною регулярністю відповідними контролюючими будівельними органами міста видавались приписи щодо недопущення самовільного будівництва. Щоправда, не знаю кому. Чи релігійна громада, яка дислокується там має юридичний статус? Законодавцем чітко передбачений контроль за виконанням подібного роду приписів. З задіянням як органів МВС так і прокуратури, суду, державної виконавчої служби. У цьому випадку, можливо дещо цинічно, але кажу – було б бажання. Як бачимо бажання, а точніше волі у керівництва міста (не тільки і не стільки нинішнього) й бракнуло. Не хочу виглядати таким собі містечковим цадиком, але вимушений нагадати : «Хто хоче зробити – шукає можливість, хто не хоче – причину».

Давайте проаналізуємо можливості. Вони були. Вже вищезгадані, плюс судові рішення. Можливість завжди знайдеться, було б бажання її знайти.

Щодо причин. Тернопіль місто, де на сотню мешканців скоро припадатиме одна культова споруда. Згоден – дещо утрирую. Але до того йде. Добре це чи погано? Однозначної відповіді не ждіть. Духовне – надто інтимна частина нашого буття, щоб у неї ось так, без запрошення, вдиратись. А ми і не будемо. Спробуємо про матеріальне. Чи мали ви необережність стикатись зі служителем культу для котрого його заняття було банальним бізнесом? Мені, на жаль, довелось. Тому подивимось на це все саме з цієї точки зору. Кожен бізнесмен прагне до розвитку свого бізнесу, його розширення, в тому числі розбудови цехів та корпусів. От і старається, як може і як вміє. Не хочу зараз завантажувати вдячного читача цифрами, нехай сам підійме своє поважне тіло, якщо вже так його болить це питання, й піде у міську раду й поцікавиться: «А скільки дозволів вона надала на відведення земельних ділянок під будівництво культових споруд? Кому? Де? І скільки стоїть їх роками, а то й десятиліттями, неосвоєних?» Може тоді стане зрозуміліше, що не потрібно громадські землі роздавати направо й наліво. Навіть коли про це просять служителі культу, і незалежно як вони при цьому себе називають.

Не треба шукати винних на стороні. Невдячна це справа. У собі варта пошукати. У краю десятки замків, що не змогли їх вщент зруйнувати ні вороги, ні час. Вміли будувати, як виявляється. Так і з нашою проблемою. Де міцно й вміло збудовано – нічого не страшно. Ні секти, ні сектанти, ні розколи, ні розкольники. Розколоти, розрушити можна тільки те, що на абияк збудоване. Тут вже питання не до міської влади, а до когось іншого. А матеріальні споруди – це тільки зовнішній бік нашого життя, тлін, порох. Так і потрібно до цього ставитись.

Можна, звичайно, зруйнувати. При вмілому підході до справи – за робочий день. З повною зачисткою території. Але хто від того виграє? А ще питання, хто на це піде? Хто буде виконавцем?

Олег Мартинюк