Як тернопільський журналіст прожив тиждень без целофану

Журналісти Андрій Янович у Тернополі та Світлана Грезда в Києві спробували прожити тиждень без продуктів та побутових речей у пластиковій упаковці. Так само відмовлялися від целофанових пакетів

Понеділок, 4 липня.

На сніданок їм хліб і варене яйце. Масло, молоко й сир стоять у холодильнику в целофані. Збираю яєчну шкаралупу. Кладу не в пакет, а загортаю в газету й викидаю у контейнер.

Витрачаю півгодини, аби купити щось на обід. Натрапляю на йогурт у картонних пакетах виробництва місцевого молокозаводу. Незапакованих у целофан булок не знаходжу, тому беру хліб. Продавця прошу зняти пакет, у який кладе буханку. У третьому магазині продають печиво на вагу. Дістаю з рюкзака заготовлену півлітрову скляну банку з кришкою.

– У банку не зважу. Раніше були ваги – поставив тару, обнулив, і важиш тільки товар. Вони зникли, як перестали продавати сметану на розлив, – щоб  підтвердити сказане, продавщиця кондитерського відділу ставить банку на ваги. Збиває цифри на нуль, накидає печива. – Бачите, рахує 400 грамів, із банкою.

Сама ж мене і виручає. Зважує печиво й закидає в скляну тару. Чек клеїть на кришку. До банки вміщається 114 грамів пісочного печива.

Так само на вагу купую сир і масло у фірмовому кіоску молокозаводу. Молода дівчина позаду сміється, почувши, як прошу зважити масло в банці. Сиру залишився один кусок, він не більший за мою тару. Продавець теж регоче.

– Ну ти й придумав, – каже.

У великому супермаркеті біля дому без проблем купую в банку бринзу. Дівчина запихає 190 грамів. Щоб не брати пакет для помідорів, вибираю два найбільші, прошу зважити кожен окремо. Дівчина вагається, але робить так.

Ще купую дорогі італійські спагеті, бо вони – єдині в картонній коробці, та печиво для діабетиків – з тої ж причини. Удома виявляю, що печиво всередині запаковане в целофан.

Вівторок, 5липня

– І не жалко вам такого паперу, щоб масло загортати? Певне, маєте халявний, – сміється продавець молочного відділу на центральному ринку Тернополя. Шмат масла замотує в три аркуші А4. Перед тим, як класти в рюкзак, обгортаю його газетою.

Купую масло на ринку вперше за 10 років життя в Тернополі. Так само – сметану й молоко. З останнім проблема – жодна бабця не хоче відлити літр у мою скляну посудину. Всі продають його в півторалітрових пластикових пляшках. Знаходжу єдиного продавця з літром молока. Переливає, заповнюючи банку по вінця.

Незапакованих у целофан булок не знаходжу, тому беру хліб. Продавця прошу зняти пакет, у який кладе буханку

Вперше за багато років п’ю натуральне молоко. А базарне масло несмачне, подібне до спреда.

Середа, 5 липня

Із початку тижня чистив зуби без пасти. Сьогодні, за порадою знайомих, використовую соду. Карбонат натрію залишає у роті незвичний кислий присмак, зате зуби виглядають чистими.

Цілий день іде дощ, на ринок не заходжу. Обідаю в їдальні, вечеряю в кафе. Шукаю паперові пакети для дрібних покупок на вагу. В “Сільпо” у таких продають булки. Але на кожному пакеті наклеєний код – поцупити його й винести не вдасться, а окремо – не продають. Виручає знайомий із фотолабораторії – беру в нього кілька великих конвертів, у яких клієнтам видають роздруковані фото відповідного формату. Продавці в продуктових здивовано, але без зайвих питань важать туди печиво.

Увечері, за порадою дівчини, мию голову яєчним жовтком. Змивати доводиться довго, однак волосся чисте. Дівчина запевняє, що голова яйцями не пахне.

Четвер, 6 липня

Їду до Львова. Цілий день зайнятий. Центральні магазини не торгують продуктами на вагу, тож, аби перекусити, купую в забігайлівці хот-дог. Від чаю в закусочній відмовляюся – його подають в одноразовому стаканчику. Тому п’ю каву у відкритому кафе за 15 гривень. На ночівлю заїжджаю до батьків. Наїдаюся від пуза домашнього сиру, чорниць і вареників.

П’ятниця, 7 липня

Черговий похід на ринок, довго шукаю гречку без целофану. Вона скрізь розважена по кілограму, відсипати ніхто не хоче. Купую січену навпіл. Її продають із мішків.

Овочі прошу зважити в газету. Із огірками молодий сонний продавець справляється, а помідори скочуються з ваг. Півтора кілограми картоплі продає мені в пакеті. Відходжу, перепаковую її в газету. Нервуюся, бо вітер вириває аркуші, а картопля розкочується по тротуару. Злий і спітнілий іду з ринку з повним наплічником їжі.

Надворі жарко, однак морозива не купую, бо в магазинах воно запаковане. Те, що продають з лотка в центрі Тернополя, дороге, кулька – 6 гривень. Випиваю півторалітрову гальбу квасу, розмовляю з продавщицею, що хімії у світі стає все більше, а натуральне – зникає. Вона зізнається: її начальник теж “щось колотить” до квасу.

Субота-неділя, 9-10 липня

Їду з наметом на музичний фестиваль “Рурисько”. Речі перед складанням у рюкзак обмотую газетою. Її ж використовую для пакування овочів і хліба.

Постійно ходжу з металевим горнятком. Коли хочеться пити, біжу з ним до джерела. Воно за 200 метрів від центральної сцени. У цей же посуд купую пиво, квас, медовуху, чай, каву та картоплю. За два дні економлю щонайменше 10 одноразових стаканчиків. Пластик використовую лише раз. Коли купив каву – взяв у продавця паличку для розмішування цукру.

Андрій ЯНОВИЧ, Країна