На Тернопільщині чоловік без ніг живе повноцінним життям

Богдан Муц переїхав у село Кокошинці Гусятинського району на Тернопільщині 2003 року, коли йому ампутували ліву ногу. Через п’ять років позбувся правої. Тримає кролів і курей, сам обробляє город.

— Коли служив в армії, стрибав із парашутом. Як робив це 42-й раз, зачепився за сосну. Лікарі мене склали. Професор сказав, що після 40 років матиму проблеми з ногами. Так і получилося, — каже 61-річний Богдан МУЦ із села Кокошинці Гусятинського району на Тернопільщині. 2003-го йому ампутували ліву ногу, через п’ять років — праву.

Богдан Степанович за спеціальністю — різьбяр. Закінчив Косівське училище прикладного й декоративного мистецтва. Робив меблі, працював на будівництві. Їздив у Воркуту на заробітки. – пише “Газета по-українськи”.

— На початку 2000-х у мене почалися сильні болі в ногах, — розповідає. — Уколи не помагали. Спати на ліжку не міг. Лягав на столі на кухні. Після ампутації 10 місяців були фантомні болі. Зараз їх немає, але досі відчуваю п’яти й пальці на ногах. Ночами сниться, що ходжу сам. Часто бачу у снах той останній стрибок із парашутом. Прокидаюся, коли починаю падати.

На подвір’ї Богдана Муца стоїть “Лада”. Він має столярку і кузню. По господарству робить все сам.

— Раніше чоловік жив у Тернополі, — розповідає дружина Любов Муц, 61 рік. — Як йому відрізали ногу, переїхав у село. У нас сім’я велика. Маємо двох доньок. Старша тоді вже була заміжня. Із чоловіком і дитиною жила з нами. У нашій квартирі мешкав і старий дідо. Тісно було. Чоловік став на костилі й поїхав у село.

— Це — жінчина хата, — додає Богдан. — Коли переїхав, тут все занедбане було. Повирубував бузину, порівняв город, посадив садок. Зробив 17 клумб — квіти люблю. Провів газ, зробив у хаті туалет і ванну. Надворі поставив душову кабінку. Навіс побудував, щоб можна було сховати машину й мотоблок.

Господар пропонує подивитися город. Чіпляє до себе невеликий причіп.

— Сам придумав таке. Ставлю на нього все, що треба для роботи, і за собою тягну, — пояснює. — Мотоцикл на трьох колесах теж сам зробив. Руль — з “Орльонка”, колесо від тачок, а ті два — від катерів. Моторчик поставив від бензопили.

Богдан Степанович мотоблоком їде в кінець городу. Пересідає на подушку з поролону і брезенту, яку називає санками. Дістає з причепа косу і косить люцерну.

— Звичайна коса мені не підходить. Зробив інакшу — зігнуту під кутом. Кошу траву кроликам і курам. Навесні мотоблоком поробив канавки для картоплі, жінка її повкидала, а я позагортав. Сам сапав і підгортав. Восени виорав, а дружина позбирала врожай. Іншу городину саджу вручну. Сапу з пильника зробив. Хоч крива, та практична. Іншими треба добре товкти, а ця і так гарно горне. Рядки роблю на відстані 60 сантиметрів один від одного — щоб я візком між ними міг проїхати. Коли сапаю город, люблю співати українських пісень. Якось приїхав лікар і питає: “А що, Муц напився, що співає?” Відповів: “Нє. Співаю, щоб не забути, як говорити. Бо людей ніде не видно”. У селі, може, хат 25. Усі мешканці — пенсіонери.

— Город чоловік сам обробляє, — додає Любов Федорівна. — Я хіба трішки допомагаю, бо ж на роботу ходжу. Працюю в Тернополі продавцем. Сюди приїжджаю тільки на вихідні. Привожу продукти та мийні засоби, бо магазину немає. Щодня йому дзвоню. Як не відповідає, телефоную сусідам. Бо всяке може трапитися. Ми з ним 40 років разом. Навчалися в одному класі.

— Кілька років тому тут хотів побудувати магазин ректор Тернопільського медуніверситету, — розповідає Богдан Степанович. — Планував мене поставити продавцем. Але люди не дали. Двічі на тиждень у село приїжджає автолавка. Один чоловік із сусіднього села ще молоко привозить. А більше ніяких товарів не купиш.

Чоловік запалює цигарку.

— Тютюн і папірки купляю. Папіроси крутить електрична машинка, — каже. — Люблю читати, але літом на це нема часу. Получається тільки взимку. Подобаються історичні романи. Маю невелику бібліотеку.

Вилами закидає на причеп скошену люцерну. Сідає на мотоблок.

— Їдем до курей. Коло них мак посадив. Жінка на Святий вечір купила для куті, а він залишився. То я вирішив попробувати, чи дійде. Посіяв у горщик. Зійшло. Цієї зими не треба до куті купувати.

Запрошує до хати. Сходами піднімається на руках. Вдягає на себе “тапочки” — річ, подібну до невеликої синьої подушки. Прикріплює її до обрізаних ніг. Поясом фіксує на попереку.

— Зробив їх із волокна, знизу пришив брезент. Вдягаю, щоб штани не протирати, коли по хаті пересуваюся. Ще мішок собі пошив. У ньому лажу до кролів.

Показує спальню. У вазоні росте пальма, в акваріумі плавають рибки. На серванті стоять фото дітей та онуків.

— Зробив сам усі меблі — ліжко, тумбочки, шафи. Поставив маленький іконостас. Вірю в Бога. Він є на світі, бо інакше я б не піднявся. Раніше зай­мався будівництвом церков. Звів одну в Скориках. Тая церква ще пам’ятає Богдана Хмельницького. Розібрали її й по-­новому склали. Гонтєм покрили. Потім працював на будівництві кількох церков. А тоді зробив собі майстерку у вагончику. Так з ним і переїхав сюди. Два роки тому ще дахи перекривав. Тепер не так багато майструю, як раніше. Але все одно є замовлення. От зараз маю столик зробити на одній ніжці. Люди часто звертаються, як їм треба щось приварити чи заточити. Є в селі медпункт, але він не працює. То я навіть уколи місцевим роблю.

Просить допомогти понести весла. Рушаємо до річки за городом. До кладки прив’язаний човен.

— Будемо плавати? — питає Богдан Степанович і вичерпує воду з човна. — Мені його допомогли зробити місцеві хлопці. Як друзі в гості приїжджають, то мусимо поплавати. Рибу ловимо. Є тут щупочок файний, коропики. Плавати вмію. Легко річку перепливаю, бо ноги вже на дно не тягнуть. Але сам не ризикую. Хіба з друзями.

Автор: Наталія ЛАЗУКА

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *