“П’ятий кут” Тернопільського озера

 

Про правильний прямокутник, звісно, не йдеться, але якщо поглянути на мапу, то цей досить широкий, вільний простір людині з уявою дає можливість порівняти наше місто з корабликом. Цей кораблик підняв вітрило, ледь задер догори носа і стрімко пливе на захід. Саме таким побачив його мій Яків Довгань із “Дерев на дахах”, де Загребелля разом із Кутківцями і Пронятином – загнутий догори ніс, Східний – корма, Бам – вітрило, Микулинецька аж до Березовиці – весло, і навіть слід на воді від цього весла – смужка Великих Гаїв.

 

Щоправда, тепер після територіально-адміністративної реформи, коли до міста приєдналося чимало сіл, які в одну мить також стали Тероноплем, чи то пак – єдиною об’єднаною територіальною громадою, то і межі міста вже вийшли за обриси того уяного кораблика. Проте, на щастя, озеро залишилося без змін з усіма своїми кутами. Звичайно, ці “кути” не завжди кути у звичному розумінні, але все ж і кути також. У тернопільського поета Олега Карпенка колись навіть вірш був про один із них, де часом призначають побачення. Вочевидь, йшлося про найвідоміший, найцентріший, той, що біля Надставної церкви.

 

Хоча трохи далі вздовж Набережної мимохідь вимальовується ще один кут, внизу на Замчищі під Єлісеями, де скверик із кам’яними фігурами звужується настільки, що три доріжки переходять в одну. Цей кут ще полюбляють тернопільські рибалки, тут їхні “пригодовані” місця, якось сам бачив, як тут вивуджували гігантського коропа… Втім рибалки не байдужі і до інших озерних кутів.

 

А наступний, якщо по прямій, звісно, вже з протилежного боку дамби, біля готелю “Галичина” і Riverside Club. Ці два кути найбільш відомі, принаймні, візуально впізнавані і, як правило, потрапляють на численні фото з тернопільськими краєвидами. Менш популярні наступні два. Та все ж до дальнього правобережного кута, того, що за Дальнім пляжем, і прикута зараз увага у зв’язку з будівництвом на гребному “Водної арени”. І хоча гребний канал, що починається одразу за пішохідним містком, вже за межами озерного плеса, але цей кут чи не найбільш мальовничий.

 

У цьому місці правий берег – величний пронятинський ліс, де дерева над самою водою, а у воді латаття, лілії. Дехто з обирає саме це місце для відпочинку й купання, небезпіставно вважаючи, що саме тут, де Серет впадає у став, вода найчистіша. Проте цього року й сюди дійшло оте набридливе синьо-зелене цвітіння, хоча й не настільки помітне, як у нижній частині ставу. Вочевидь, що і річка також приносить якусь частину забруднення. Залишається лише сподіватися, що розрахована на два роки програма очищення водойми вже невдовзі дасть результат.

 

Та чи не найзагадковіший для тернополян четвертий кут нашого озера, той, що від Білої. Втім, його можна назвати й п’ятим. Мабуть, ця його “загадковість” посприяла тому, що під кінець літа ми обрали саме цей кут місцем наших виїздів на природу. Проте коли ми вже почали там з’являтися, то з деяким подивом побачили, що такі ж постійні відпочивальники “на Білій” не ми одні. І не лише із самого села Біла, а з тієї ж тернопільської Аляски, звідки доїхати сюди, якщо через Об’їзну попри Гаї Шевченківські, то вистачає і десяти хвилин. Отож, чому саме туди “на Білу”, а не деінде? І що являє собою це таємниче місце?

 

Ну, по-перше, воно з усіх кутів нашого озера й справді чи не найбільше схоже на кут, а по-друге, і це, мабуть, стало для більшості з тих, хто сюди регулярно навідується, вирішальним аргументом – його незіпсутість цивілізацією. Як не дивно, але і вже згадуване цвітіння також якимось дивом, чи завдяки особливостям течії, сюди не дійшло. Прийнаймі, від середини серпня ніяких його ознак у цьому куті не спостерігається в той час, коли навіть під тим же пішохідним мостом перед гребним каналом на лататті й подекуди поза ним синюшні водорості хоч не хоч, а впадали в око.

 

Натомість наш кут на Білій також з острівцями латаття, але без цвітіння. Тут же і невеликий пляжик з пісковим дном. Якщо зайти у воду, то пісок тягнеться приблизно доти, доки вода не досягне грудей людині середнього зросту. Особливо комфортно дітям, а ще тим, хто приїздить сюди із човнами. Чому човнярі облюбували це місце також зрозуміло, бо ж зручний під’їзд і заїзд у воду, де моторки розвантажують з причепів просто на хвилі. А ще можна прихопити із собою переносний мангал-барбекю і тут же насмажити ковбасок. Проте, на щастя, ніхто тут цим особливо не зловживає, принаймні поки що.

 

Отож, певна необлаштованість і “дикість” цього місця в контексті відпочинку є більше перевагою, ніж недоліком. Можна полежати і на травичці, яка ще не до кінця вигоріла, і донесхочу помилуватися краєвидом залісненого правого берега із Дальнім пляжем включно чи убаністикою лівого з Циганкою і розмаїттям новобудов Нового світу, хвилястими шпилями катедри, які також проглядаються, Замком на дальному плані й ледь видимим та всем ж впізнаваним контуром тупо затесаного олівця Надставної церкви.

 

Проте увагу навіть більше, ніж пречудові краєвиди, привертатають дійства, що відбуваються оддалік на воді, особливо у вихідні дні. Адже до звичних чайок і диких качок, які тут частенько пролітають, часом додаються квадрокоптери. А ще ж і човни з невтомними рибалками, віндсерфінгові дошки з віндсерфінгістами, які так само невтомно ловлять вітер, веслувальники на байдарках і каноє, які то групами, то поодинці перетинають озерне плесо у всіх напрямках, а на додачу ще й моторки різних модифікацій, яхти й прогулянкові катери, які, щоправда, у цей кут не запливають, але їхні маршрути вздовж протилежного берега добре видно. Ну, і скутери! Саме вони створюють найбільше шуму, хоча і виглядають живописно.

А ще тут є магазин-кафетерій із промовистою назвою “Лагуна” і відкритою терасою, де ми беремо каву або пиво – це вже, хто що любить. На разі, мене цілком влаштовує місцеве американо з молоком і посмішкою продавчині.

 

Із недоліків – дорога не без вибоїн і не без пилюки, хоча водії і пригальмовують. Ця дорога є своєрідною межею. Де з одного боку дороги, включно з озером – Тернопіль, а з іншого – село Біла.

А якщо трохи відійти від берега й заглибитися в Білу, хоча б Набережною вуличкою, то вона також виглядає глухою і малопривабливою. Може, тому, що знову ж таки на межі? Або ще тому, що далі вздовж озера нема руху. Я про те, що, наприклад, проїхати з Білої на Новий Світ вздовж озера поки що неможливо, а здається, було б непогано, якби така можливість була.