Мистецтво хамства та “серйозних зв’язків” від директора тернопільської Картинної галереї

Не перший рік у тернопільській Картинній галереї  ТОО НСХУ проходить виставка Модерного мистецтва. Як зазначається в інформаційному буклеті, директор поставив собі за мету згуртувати митців України, що відкрили себе в мистецтві модерну.

Та, на жаль, сьогоднішня стаття не про красу українського абстрактного живопису. Усім давно відомо, що мистецтво –  це культурне надбання народу. Завдання журналістів – донести його до мас.  Прогулюючись центром міста, вирішила відвідати галерею. Не встигла я зайти у виставкову залу, як  почула від пані, що сидить при вході,  ” у нас фотографувати не можна”.

– Перепрошую, я б хотіла написати статтю про виставку.

– Наш директор забороняє фотографувати, – відповіла вона мені.

– Перепитайте, будь ласка, – попросила я.

–  Не дозволяє, – відповіла вона, повертаючись з кабінету – можу його покликати, – додала працівник галереї.

– Будьте добрі.

У зал вийшов директор, пан Ігор.

– У нас не можна фотографувати, –  вигукнув він незадоволено.

Мабуть, не лише мені відомо, що пан Ігор славиться зухвалою манерою спілкування.

– Мій сайт культурно-мистецького спрямування. Я хотіла зробити хоча б декілька фотографій, – уточнила йому.

– Звідки я знаю, шо то за сайт? Наші журналісти  й так роблять багато помилок; неправильно вказують прізвища авторів, а потім це все копіюється іншими.

– Я буду писати свою статтю, – уточнила я.

– Ви не розумієте, що фотографувати не можна? На відкритті виставки ми виділяємо декілька годин для журналістів , от тоді й приходьте.

– Але я б хотіла розповісти тернополянам про культурні події нашого міста. Що поганого в тому, що фотографуватиму зараз?

– Наша галерея відкрита – нехай заходять і дивляться, – емоційно відповів він, –  Ви хоч знаєте, скільки це все коштує? Ця скульптура коштує шість мільйонів. Ви собі уявляєте, які це гроші?

… До чого були ці слова, не маю жодного уявлення.

– А хто встановив такі правила, – запитала.

– Я встановив, – відповів пан Ігор.

Тим часом, в нашу розмову з грізними викриками втрутилась відвідувачка галереї.

– Слухайте, у вас акредитація є? Як не маєте акредитації, то й не маєте права фотографувати, – сказала вона неприємним тоном.

– Перепрошую, а ви хто? – запиталась я.

– Я також працюю в області ЗМІ, тому добре знаю всі правила.

– Прошу, представтесь,- попросила я.

– Ви собі слави моїм іменем не робіть. В мене за спиною є багато людей, які можуть за мене постояти, – відповіла відвідувачка.

– Мені вашої слави не потрібно, це ваші слова, – відповіла їй.

Зрозумівши, що поговорити мені немає з ким, вийшла з галереї з жахливим настроєм.

Пишу свої переживання від щирого серця. При чому тут слава? Коли ми вже відійдемо від цього шаблону? От скажіть, що поганого в тому, щоб афішувати культурні події?  Хіба мистецтво окреслюється декількома годинами “для журналістів” чи “акредитацією”. Я задумалась, чи взагалі хоч хтось отримує  запрошення на виставки у Картинну галерею?

Відверто кажучи, після такого теплого “європейського” прийому немає ніякого бажання відвідувати цей “храм мистецтва”.

Оксана Ратушняк

На Валовій