Будинок у Львові: конкурсна робота №7
Затишними вуличками неперевершеного Львова я йду, зачудована теплою весняною нiччю… Терпкий запах незалежностi дурманить голову, переплiтаючись з свiжим ароматом квiтiв i прохолодною свiжiстю ночi. Караваном проходять перед очима спогади з минулого, а може, й майбутнього, i втомленi ноги самi знаходять потрiбний напрямок… Коли навколо нi душi, я люблю прийти до цього чарiвного будинку, постояти з ним сам-на-сам. Кажуть, це перший будинок у Львовi, де на фасадi – а здається, просто на небi – розмiстили не мiфологiчних персонажiв, а звичайнiсiньких людей. Рушиться стiна, що вiддiляє нас, сучасних, вiд тих, на барельєфi, похованих пiд пилом столiть. I об’єднала нас та, в чому справжня сила, та, до чого зверталися по допомогу нашi розумнi пращури, з нею народилося саме Життя. Це – Земля, не дарма ж львiв’яни цей будинок називають «Пори року»… У вiконечках мiж другим i третiм поверхом починається весна, селяни оруть землю, потiм збирають врожай, i «врештi-решт, користають з набутого i радiснi, влаштовують застiлля». Цей напис на латинi викарбуваний пiд барельєфом, а думки-метелики вже далеко вiд цього величного будинка, вони несуть мене до того, хто, жартома, навчив мене латинi… На спекотному березi Мексиканського заливу, в звабливiй Гаванi, випадково зайшов у «Бодегiту» я. Замовив там мохiто, i – як раптом тут i ти… Моя Джульєтта, взяла мене за руку, зайшлася повiльно в танцi…
I шепiт менi у вушко:
«Обійми мене, обійми мене, обійми
Так лагідно і не пускай,
Обійми мене, обійми мене, обійми
Твоя весна прийде нехай.»
Як боляче менi, моя Джульета… Стрiляй, не твiй Ромео я, не буду я твоiм…
Коментарі вимкнені.