На Тернопільщині родина Бальчос взяла на виховання шестеро сиріт, та незабаром Люба Бальчос овдовіла

«Діти для мене — єдиний сенс у житті, якби не вони, навіщо тоді жити?» — любить часто повторювати 42­річна Любов Бальчос із села Залісці Шумського району Тернопільщини. Після смерті чоловіка, який раптово згас через рак шлунка, жінка залишилася сама з дванадцятьма дітьми. Найменшій Діаночці нині лише три рочки, а найстаршому Сергієві — 23.

Сироти — як дяка Богу за врятовану доньку

Родину Бальчосів на Тернопіллі знають добре, адже вони одними з перших на Тернопіллі створили будинок сімейного типу і взяли на виховання шестеро чужих дітей.

«Усе почалося з того, що наша Ліночка народилася із вадою серця, — розповідає Любов Григорівна. — Коли їй виповнилося два рочки, хвороба все частіше почала нагадувати про себе. Донечку постійно судомило, вона задихалася й синіла. Потрібна була негайна операція. Ми відвезли Ліну до Києва, де в дитячій лікарні їй зробили операцію на серці. Операція була надскладною, тривала близько п’яти годин. Ми з чоловіком сильно хвилювалися і тоді дали обіцянку перед Богом: якщо донечка виживе, то візьмемо на виховання якусь сирітку».

Напевно, в цьому був і промисел Божий, адже операція пройшла успішно й маленька Ліна вже незабаром повернулася до нормального життя. Батьки як дяку Богу за врятовану донечку вирішили відкрити будинок сімейного типу. Відтак за допомогою соціальних служб і спонсорів у 2006 році на базі колишнього дитячого садочка у Залісцях постав другий на Тернопільщині будинок сімейного типу. У ньому шість спалень, ігрова кімната, їдальня, два туалети і душові. Нині тут мешкають шестеро рідних дітей Бальчосів, а саме: 21­річний Вадим, який нині працює у Шумській районній санепідемстанції, 20­річний Олег — студент Кременецького обласного гуманітарно­педагогічного інституту, 17­річний Ігор — одинадцятикласник, 13­річна Інна — восьмикласниця, 10­річна Ліна, про яку ми згадували, вона ходить у четвертий клас, і трирічна Діана. Найстарший син Сергій уже одружений і мешкає з сім’єю у сусідньому селі Залужжя, має синочка Володю. Прийомних дітей у жінки також нині шестеро: 20­річний Андрій — студент Дубненського університету «Україна», 18­річна Ірина — учениця Тернопільського ПТУ №1, 16­річний Ярослав — одинадцятикласник, 14­річний Сергій — дев’ятикласник, 11­річний Віталій та 10­річний Володя — обоє, як і Ліна, ходять до четвертого класу.

«Першим ми взяли Віталика, — згадує жінка. — А було це так. Я з сином Вадимом побувала в лікарні. Там і побачили малюка, який повзав по підлозі в брудних колготках. Йому тоді було лише два рочки, і нам сказали, що він сирота. Вадим відразу ж підбіг до нього, взяв на руки, почав iз ним бавитися. Коли ж настав час їхати додому, Вадим розплакався, почав просити, аби ми забрали Віталика додому. Я підійшла до медсестри і запитала, чи можна його взяти на ніч, а вона лише похитала головою і сказала: «Любо, куди? Та в тебе ж своїх шестеро!..» Тоді Віталика мені не дали. А наступного дня я приїхала, щоб побачити ще раз хлопчика, привезла йому гостинців. Мені розповіли, що маму Віталика позбавили батьківських прав, і малюк потрапить у притулок у Тернополі».

«Серце підказувало, що все буде добре»

Коли через три роки Люба Григорівна і Володимир Гнатович вирішили відкрити дитячий будинок, жінка згадала про Віталика. «Знаєте, так, напевне, було задумано Господом, — розповідає. — Коли у Тернопільській обласній соціальній службі у справах дітей я гортала список сиріт і побачила запис: «Віталій, 2000 року народження, Шумський район», у мене тьохнуло серце. З’ясувалося, що це саме той Віталик, якого я бачила колись у лікарні. Відразу сказала чоловікові, що це моя дитина і ми його всиновимо. Мене не зупинило навіть те, що у Віталика ще було двоє старших братиків і сестричка, які виховувалися в Коропецькій школі­інтернаті для дітей­сиріт. Згодом узяли і їх, хоча, правду кажучи, було лячно, адже ці діти були вже фактично дорослі, із сформованими характерами. Однак серце підказувало, що все буде добре, і я дуже рада, що не помилилася».

Окрім Андрія, Інни, Сергія та Віталика, Бальчоси згодом узяли на виховання Ярослава та Володю. У Залісцях живе свекор Люби Григорівни, то вона разом iз дітьми допомагає обійти його господарку. «Свекор тримає корову, свиней, отож про молоко та м’ясо можу не турбуватися, а решту треба купувати, — каже Люба Григорівна. — Я все роблю, щоб діти передусім нормально харчувалися, бо розумію, що від цього залежить їхнє здоров’я. Якщо купую фрукти, то відразу ящик, щоб усім вистачило. Найбільше мої діти люблять мандарини».

Перебрала на себе і чоловікову роботу

Пані Люба жартує, що тепер жодна робота їй не страшна. Якщо треба поміняти кран чи полагодити щось у хаті, вона сама всьо­му дає раду. «Після смерті чоловіка довелося його роботу перебрати на себе, — розповідає. — Напевне, нині нема нічого такого, з чим би не впоралася. Та й діти багато допомагають. Хлопці дбають про тепло в хаті — у нас газу нема, то палимо вугіллям. Дівчата допомагають готувати їсти. Оскільки нас багато, доводиться до плити ставати по кілька разів на день. Навіть найменша Діаночка допомагає ліпити вареники. До речі, зараз гуртом наліплюємо десь 150 штук, а для борщу чи супу беру шестилітрову каструлю, аби вистачило на день».

Кожна дитина для Люби Григорівни є унікальною й неповторною. Жінка переконана, що ключик до дитячого серця можна підібрати лише величезною любов’ю.

«Інколи ловлю себе на думці, що я до прийомних дітей навіть прихильніше ставлюся, ніж до рідних, — зізнається Люба Бальчос. — Якщо бачу, що виникають якісь непорозуміння, стараюся відразу залагоджувати їх. А коли дітей дуже любиш, то вони це відчувають і намагаються відповісти своїм теплом. Я ніколи у день народження чи на якесь свято не залишаюся без подарунків, кожне обов’язково щось купить або зробить своїми руками. Коли я схвильовано кажу: навіщо завдають собі такого клопоту, у відповідь чую: «Мамо, ви в нас одна!» Хіба є більше щастя, аніж почути такі слова? Я от тепер думаю, щоб узяти на виховання ще одну дитину, такого ж віку, як моя Діана».

Україна Молода