Сповідь фронтового священика: Про смерть, бесіди з бойовиками і Московський патріархат

Про війну, мир, московський патріархат і хрещення в полі в ексклюзивному інтерв’ю depo.ua розповів священик отець Дмитро. Кілька днів тому він поодинці вивіз з бази бойовиків в Червоному Партизані загиблих українських солдат

Йому 43 роки – міцний, широкий у плечах, укладає загиблих в бортову «Газель», закриває старими ковдрами. Тіла українських солдатів до вантажівки підносять бойовики: завтра кожен може бути вбитим. І кожен вірить, що його тіло доставлять рідним. З терористів – тільки один не допомагає, провокує: «Не буду, тому що, якщо що, вони мене б не вантажили».

Священик обертається до бойовика.

– А ти не думай, що він би зробив або не зробив, ти за себе перед Богом відповідати будеш, – говорить він. – І за що б ти не воював – людиною залишатися треба.

Бойовики мовчать, хтось із них тихо запитує: «Батюшка, а куди їх?».

– Додому, – говорить він. – В Україні.

Кореспонденти depo.ua поспілкувалися з безстрашним священиком Української православної церкви Київського патріархату отцем Дмитром, який в оточенні озброєних до зубів бойовиків не тільки виконав свій обов’язок, а й гідно відповів терористові.

«ВОЇН ЗРОДИНИ МОНАХІВ»

Як ви домовилися з бойовиками про те, щоб забрати тіла?

– З їхнього боку прийшла пропозиція: вони подзвонили дружині загиблого офіцера, щоб вона приїхала. Мені дали телефон того, хто телефонував, я набрав – це командир їхнього батальйону. Він пішов на зустріч, не було ніяких питань. Сказав: «Приїжджайте, забирайте».

Страшно було їхати? Удвох з водієм, беззбройні …

– Звичайно, було страшно, не боїться тільки дурник, я хоч і не особливо розумний, але теж боюся. Але це мій обов’язок як священика, одна із справ милосердя: нагодувати голодного, напоїти спраглого, поховати померлого …

Під час перегляду відео складається враження, що в лічені хвилини, буквально парою фраз, ви змусили бойовиків себе поважати. Що ви їм сказали з того, що не потрапило у відео?

– Нічого такого не сказав. Там був тільки один, який обурювався чогось, не хотів мені допомагати вантажити загиблих. Я у нього запитав хрещений він чи ні. А ще сказав, що перед Богом відповідати всі будуть. За що б ти не воював – людиною залишатися треба.

Будете відспівувати цих бійців? Що скажете дружинам і матерям загиблих солдатів України?

– Це дуже, дуже важкі розмови. Що кажу? Нічого нового. Що життя швидкоплинне, в ньому є позбавлення і страждання, а в кінці – смерть. І смерть чекає всіх. Але життя треба прожити так, щоб удостоїться Царства Небесного. І ці хлопці це зробили. Гідно пройшли свій земний шлях, виконали свій обов’язок до кінця і не зрадили присягу. Знаєте, адже воїн, він схожий ченцеві: монах дає обіцянки і наскільки він їх виконує – настільки він монах. Так і з воїном. Він дав присягу, і настільки він воїн, наскільки він їй вірний. І що монах, що воїн – обидва собі не належать. Воїн не стріляє, коли хоче, не кидає гранати, коли хоче, чи не їсть і не спить, коли цього хоче.

«ЛЕЖАЛИ НА ЗЕМЛІ, ВТИСНУВШИСЬ У НЕЇ, А КУЛІ НАД НАМИ ЛІТАЛИ»

Коли ви прийшли до церкви і прийняли сан священика?

– До церкви – більше десяти років тому. Був дяком. А два роки тому став священиком. Мені подобається служити Богу, хотів просто служити. Найбільше люблю хрестити дітей, душа співає (замовкає, ніби замислюється, – depo.ua). А потім … Знаєте, коли навесні в Маріуполі загинули наші солдати, я остаточно усвідомив страшну істину – прийшла війна. Я пішов у військкомат, запропонував свої послуги священика, мені сказали, що вони священиків не призивають. Потім до мене звернулися з Штабу національної оборони Дніпропетровська, сказали, що солдатам в добровольчих підрозділах потрібен священик. Я пішов з благословення Владики.

Пам’ятаєте перший обстріл, під який ви потрапили?

– Я не пам’ятаю, який це за рахунком обстріл, під який я потрапив, але запам’ятав один з них дуже добре. Це було на Михайлове чудо (православне свято, відзначається 6 вересня, – авт.), Ми доставляли гуманітарку дітям в школу Красноговорки. І наша машина потрапила в епіцентр бою. З одного боку наші, а з іншого – їхні. Ми з водієм тоді лежали на землі, вжалісь в неї, а кулі над нами літали … Лежав і молився. А що ще зробиш?

На відео, де ви забираєте наших солдатів, у вас немає каски і бронежилета. Не носіть?

– Чому? Ношу – це елементарні правила безпеки. Але в тій ситуації я не надів, щоб не провокувати, щоб не було зайвих питань.

 

«КОМАНДИР НАКАЗАВ ЦЮ ДЗВІНИЧКУ З КУЛЕМЕТА ОБРОБИТИ»

Як до вас ставляться українські солдати, про що запитують? Що ви їм говорите перед боєм?

– Перед боєм нічого не кажу і під час бою – теж. Під час бою – бій. Все. Розмови потім. А так … Звичайно, задають багато питань: і життєвого плану, і духовного. Питання солдатів від цивільних відрізняються лише тим, що в них більше теми смерті. Але хочу сказати – скільки я бачив українських солдатів, але не зустрічав в них страху. Вони розуміють, що вони роблять і навіщо вони це роблять.

Чи бували випадки, коли встигали сповідати смертельно пораненого бійця?

– Ні, такого не було. Сповідував розвідника перед завданням, але, слава Богу, все обійшлося, він повернувся живим. Взагалі прийняв більше сотні таїнств сповіді у солдатів. Хрестив двох прямо в полі.

Як це в полі?

– На місці дислокації, тоді це в районі Волновахи було. Там блокпости наші були, а поруч – лісопосадка. Там їх хрестив. Адже на війні не віруючих немає. Це в мирному житті хтось атеїст. А на війні атеїсти в окопах хрестики надягають.

Наші – хрестики, а бойовики – до церкви з гвинтівкою. Вони часто використовують дзвіниці церков як снайперську вишку, а територію церкви – як прикриття для базування артилерії …

– Так, є таке.

Скажіть як капелан, священик: як ви вважаєте, чи варто накрити це місце нашою артилерією, а не посилати туди наших хлопців?

– Це провокаційне запитання. Давайте я вам ситуацію з життя розповім. Прийшов до мене молодий віруючий хлопець сповідатися. Депресія, важкий стан. Був в АТО. Стали спілкуватися. Ситуація там така: вони йшли колоною, потрапили в засідку, вогонь з усіх боків. А з дзвіниці, що була поруч, – снайпер працює. Командир наказав цю дзвіничку з кулемета обробити. Солдат виконав наказ, і це його тепер гнітить. Що я йому сказав? Стріляти в храм – це гріх, безумовно. Але ти виконав наказ, і ти врятував від смерті своїх товаришів. Це раз. По-друге, гріх більший на того, хто з цією дзвінички стріляв. Вони ж себе позиціонують як православне воїнство, це що їх високодуховність і полягає в тому, щоб на дзвіницю влізти і стріляти і міномети на територіях храмів ставити? І, по-третє, найбільший гріх на тому, хто пустив цього на дзвіницю стріляти. У церкві все робиться з благословення, значить священик його туди благословив … Ось моя відповідь на ваше запитання.

«НАРОД УКРАЇНИ ВЖЕ ПРОЗРІВ І ВСЕ ПОБАЧИВ»

Багато людей зараз розгледіли в УПЦ Московського патріархату один з інструментів просування ідей Кремля …

– Дуже пізно це люди розгледіли. Одна з причин нинішнього конфлікту – ця демагогія про «русский мир», яка років десять тому виринула з лона церкви. Раніше цю ідею проговорювали якісь маргінали на зразок Дугіна, а зараз це говорить патріарх Росії. А у простих людей довіра до Церкви велика, вони можуть Писання не знати, але патріарху беззастережно повірять. Ідею про «русский мир» підняли на багнети і носяться з нею. Твердять про якусь святу Русь … Немає таких понять в Писанні. Абсолютно! Немає святої Русі, як немає святої Греції або святої Палестини. Все святе – це там, на тому світі, на небесах, але не тут, не в цьому світі. І якщо говорити про святу Русь – вона складається з конкретних святих Русі, які вже на небесах. А це все раптом опустили на землю, зробили спочатку політичною теорією, потім сакральною: про якийсь «русский мир», особливий шляху і так далі. Потім всьому цьому протиставили Європу. Хоча будь-яка думаюча людина тут же скаже: постій, а адже Греція – православна країна, Румунія – православна країна. І так далі.

Але, тим не менш, священики московського патріархату активно проповідувана і несуть цю теорію в Україні, навіть під час фактичної війни …

– Саме так! Це однозначно шкідники. Я стикався з такими священиками в Дніпропетровській області. Вони проповідувана «русский мир», на проповідях говорять про те, що треба проявити смирення, підкоритися сильному – тобто цьому карлику …

Добре, а що робити з цими священиками?

– Не треба нічого з ними робити! Господь упаси. Ще не вистачало, щоб вони тут себе мучениками за Віру стали називати. Народ України вже прозрів і все побачив. Залишилося тільки назвати речі своїми іменами. Тобто: на храмі має бути написаний не УПЦ МП, а Російська православна церква. Нехай це буде написано на табличках храмів, а не як зараз – людей вводять в оману таблички: «УПЦ». І ще раз повторю, з такими священиками нічого робити не треба. Те, що вони тут спокійно проповідують, – це ще раз руйнує всякі міфи про «хунту» в Україні. Це їх, а не наші методи – виганяти і забирати, методи, які вони використовують в Донецьку, Луганську, Криму. Це вони собі дозволяють не відспівувати наших українських солдатів, називаючи їх «братовбивцями», і спокійно живуть і проповідують у нас в країні. А у нас є правда і милосердя. Правда очі на все людям відкриє.