Я ще не готовий винести всю правду про аеропорт на широкий загал, – Андрій Шараскін (Богема)

Андрій Шараскін отримав позивний Богема ще до того, як потрапив  на чолі однієї з бойових рот «Правого сектора» у Донецький аеропорт. А на тому театрі воєнних дій він отримав своєрідне режисерське визнання – в якійсь кафешці бійці  знайшли і притягли в закуток, що правив їм за командний штаб, білий барний стілець  і зеленкою написали на ньому «Богема».

– Кажуть: «Ти ж режисер,  а в режисера має бути стілець», – з посмішкою згадує Андрій. – Але сидіти на ньому було незручно, то я, коли мав відпочинок, клав на нього каску і вішав автомат, щоб усе було під рукою.

Відповідь Богеми на запитання, як він опинився спочатку на палаючому Майдані, а потім на війні, можна було б узагальнити словами одного з героїв фільму з «Біле сонце пустелі» Саїда: «Стріляли…»

За участь у захисті Донецького аеропорту, окрім високого звання кіборга,  Шараскін отримав ще й іменну зброю. Її в ефірі програми «Хоробрі серця» йому вручив голова РНБО Олександр Турчинов.

Зараз Богема  є керівником громадської політичної платформи нового Національного руху Дмитра Яроша і займається організаційними питаннями та вибудовуванням його стратегії.

В інтерв’ю  Укрінформу  Андрій Шараскін розповів, чому не хоче ставити п’єсу про бої захист Донецького аеропорту, які моменти щастя бувають на війні і куде поведе Україну Національний рух Дмитра Яроша.

НА ЗУСТРІЧАХ ІЗ ЗАХИСНИКАМИ АЕРОПОРТУ НІХТО ТУДИ СПОГАДАМИ НЕ ПОВЕРТАВСЯ

-Нещодавно ми вперше відзначали День останнього захисника Донецького аеропорту. Як ви його провели?

-Я брав участь у відкритті виставки «Аеропорт… Пекельна смуга» у Музеї історії України у Другій світовій війні. Там я познайомився з мамою свого загиблого побратима Каспера, були також родини загиблих вояків, і все виглядало ніби добре, але було одне «але».

З одного боку, музейники –  колосальні молодці: вони збирають матеріали і  особисті речі захисників аропорту, там є персоналії,  ті постаті, які з часом залишаться в історії окремими прізвищами і вчинками. Але того, що зараз переживає Україна, якраз того відчуття, що Донецький аеропорт став певним символом протистояння, мужності, вияву справжньої волі нації, коли все будувалося на характерах, там якраз немає!

Для нас провели міні-екскурсію і відразу після перегляду експозиції у мене почався оцей когнітивний дисонанс – я ніяк не міг зібрати докупи різні фрагменти пазла: кафе, де звучать «Синий платочек» і «Катюша», серпи з молотами на дверях входу, і тут раптом фрагмент новітньої історії про продовження вже вкотре україно-російського протистояння.

Я дуже хотів би, щоб якраз ця експозиція дала початок чіткому виявленню саме української позиції. Адже все починається з ідеї, заради чого ми це творимо, правильно? Зараз, як я розумію, заради того, аби запам’ятати. Але в такому викладі ми запам’ятаємо тільки кількох представлених там героїв і їхні вчинки. А в якому контексті? Ви розумієте, коли ми вириваємо це з контексту, то все! Музей  історії України – це дуже символічне місце, і наша історія повинна поставати там як борня, як постійні національно-визвольні змагання. Я дуже хочу, щоб він перетворився на таке місце, але поки що, мені здається, там навіть натяку на це не дуже видно.

– У розмовах із захисниками аеропорту ви згадували ті події?

-Ні. Я того дня був ще на презентації книги Радіо Свобода «Ад 242», в якій є мій розділ і кількох моїх побратимів, які писалися у форматі інтерв’ю. Якраз там я зустрів величезну кількість  бійців з 80-ї,  93-ї бригад,  «Карпатської Січі» та інших. Ми обіймалися, раділи, що тут тихо, тепло і затишно, а не холодно, смердюче і страшно, як там. Але направду всі говорили про майбутнє і про те, що зараз відбувається, – оце було основне. Ніхто туди спогадами не повертався. Ніхто!

-Але один з кіборгів на відкриті виставки у музеї сказав, що  аеропорт – це не те, що згадуєш, цього просто не можна забути!

-Є такий момент… Хоча я щасливий з того, що це побачив, відчув і пережив, бо це колосальний внутрішній ресурс, контейнерувавши який, ти маєш звідки черпати наснагу, вставати і йти далі. Ти дуже чітко розумієш, що вже не зможеш просто відійти убік, повернутися до звичайного цивільного життя, не доклавши зусиль, аби змінити ситуацію взагалі в країні і в тих же бойових діях.

– Один з ваших побратимів з «Правого сектора» 18-річний кіборг Слива  розповідав мені в інтерв’ю, що після кількох тижнів у ДАПі ловив себе на тому, що йому хочеться вбивати, і щоб якось з цим впоратися, він потім ходив сповідатися до священника. У вас виникало подібне відчуття, що треба постійно нищити ворогів, мстити? 

-Ні. Бачте, це ще проблема якраз молодої психіки. Я знаю Сливу і  його побратима і безпосерднього керівника Кобру. Сталося так, що якраз довгий час у жовтні він був найбільш кваліфікованим медиком в аеропорту, хоча нічого, окрім нашого медичного вишколу не проходив. То його так «запаяло», що він досі не може це контейнерувати, до кінця зрозуміти, його кидає, у нього накопичилось дуже багато образи. У такому стані людина починає сприймати світ дуже однобоко, від образи  з’являються претензії, знову ж таки, і до світу, і до оточуючих. Це взагалі дуже небезпечно! Ярош потім уже дав наказ до 21-го року взагалі в бойові дії хлопців не запускати – мало того, що вони ще своїх дітей не народили, вони самі діти, у них дуже легко оцю картинку світу збочити.

А пережите в аеропорту – це такий психоемоційний згусток, який залишається назавжди.  Якщо людина самостійно не може впоратися з ним, а оточення їй не допомогає, то, звісно, вона може заблукати у цьому своєму відчутті. І тоді будуть постійно народжуватися оці флешбеки, в неї будуть і марення, і маячіння і взагалі як особистість вона перебуватиме у такому прикордонному стані, який може зайти і в алкогольний ступор, і в якусь асоціальну поведінку або, навпаки, може замкнутися.

А от суспільству варто було б взагалі попрацювати над усіма, хто пройшов війну, аби чітко зрозуміти, який неоціненний досвід ми там отримали. З одного боку, це страх, холод, біль від втрат, відчуття кинутості, а з іншого  –  радості від якоїсь перемоги, подолання, справжнього братерства. Це така величезна енергія, якщо ти її розумієш і приймаєш!

-Ви хочете сказати, що негативний досвід не руйнує, а теж дає силу?

-Абсолютно! Ну, це як фізіологічна природа сміху і плачу – вона однакова,  всі ті ж самі м’язи працюють. І тому тільки від людини залежить, куди вона цей досвід використає, – в плюс чи в мінус. А це колосальний досвід, який якраз і дає наснагу, бо, згадуючи своїх побратимів, очі їхніх матерів і дружин, ти розумієш, що не маєш права по-іншому поводитися. Це те, що змушує тебе підніматися і йти далі!

Я НІКОЛИ НЕ ПОСИЛАВ ЛЮДЕЙ ТУДИ, КУДИ  НЕ ПІШОВ БИ САМ

  – Ви, цивільна людина, стали командиром роти, маючи за плечима лише вишкіл у «Правому секторі».  У вас не виникало питання, чи маю я право і достатньо знань, аби ставити іншим людям бойові завдання і фактично розпоряджатися їхнім життям?

– Ви знаєте, з точки зору військової науки і поведінки командира, я поводився абсолютно неправильно, тому що ніколи не посилав людей туди, куди не пішов би сам, а якщо ми кудись відправлявлися, то я йшов попереду. А насправді командир мав би дуже чітко розділяти повноваження і завдання. От як той же Женя Маршал (Євген Жуков, заступник командира батальйону 79-ї окремої аеромобільної бригади, під керівництвом якого зведений підрозділ  у період  з 12 по 18 жовтня утримував ДАП. – pед.) –  він по рації координував усі дії. Я натомість зробив кістяк, з яким ми разом ходили і все відпрацьовували.

– Ви заходили в аеропорт у жовтні, коли там уже було  дуже гаряче. Чи  не було вагань, що, можливо, не варто цього робити, нехай там кадрові військові воюють?

-У нас усі туди йшли добровольцями. Моя рота базувалася в Пісках, і вийшло так, що я від’їхав на базу за волонтерською допомогою, ще за чимось,  а мені зателефонували і сказали, що прийшов комбат, спитав, чи є добровольці,  всі мої хлопці вийшли вперед, він відібрав найбільш  підготовлених, і вони заїхали в старий термінал. Я через день повернувся і вночі ще з одним побратимом «Фазаном» і оператором та режисером Леоіндом Кантером вже своїм транспортом – броньованим бусиком – ми теж туди заїхали.

– Ви пам’ятаєте свій перший день у ДАПі?

-Ви знаєте, для мене перебування там суцільне і неділиме – якісь атаки, відходи, артпідготовка, знову відсипання, ближчий контакт, дальший контакт, зачистки поверхів.

-А з ким ви координували свої дії?

– З вересня, коли туди зайшли перші наші хлопці з ДУКу, і до початку жовтня там усім керував «Редут» (командир 3-го полку спецназу, Герой України. – pед.), який знав усі позиції. Сталося так, що я заїхав у ДАП у ніч, коли його вивезли з пораненням. І коли я почав з’ясовувати, хто володіє ситуацією, знає точки і все інше, виявилося, що майже ніхто цього не знає, бо вся інформація була у «Редута». Тоді я  відразу попросив, щоб налагодили комунікацію і сказали, чиї накази наш підрозділ має виконувати на місці. Нам відповіли: там усі все знають, виконуйте напряму. А по факту виявилося, що фактично ніхто нічого – ні позицій, ні іншого – не знає, бо заїхали всі нові.

Тим часом почався бій у новому терміналі, в результаті якого наші військові, які там були, з нього повністю знялися. Тоді було прийнято рішення, що ми мусимо йти туди і забирати його назад під свій контроль.  Я узгодив це з Ярошем, який у цей час знаходився у Пісках,  а я був з ним на прямому зв’язку. Він дав  «добро»  на те, щоб ми пішли в атаку, тому що ситуація в новому терміналі була незрозуміла.

Виявилося, що бій був тільки на нижньому поверсі, але там був убитий майор, який якраз знав усі позиції. Ми його знайшли через два дні – весь цей час ходили через завал, під яким він лежав, поки не задзвонив його телефон.

Потім нам передали рації і таким чином ми вийшли на прямий зв’язок відразу вже з оперативним штабом, з танкістами, з усіма, і якийсь час оця координація всередині була.

– Ви не відчували розгублення у тій ситуації, коли не зрозуміло було, що робити і як? 

-Ні, бо я ж розумів: якщо я буду розгублений, то хлопці розгубляться ще більше! Як актор і режисер, я дуже добре усвідомлював, що командир – це певна соціальна роль. Як кажуть, вийшов на сцену – грай! Не можеш грати – тримай ноту! Не можеш тримати ноту – бери паузу!

-Чи всі ваші хлопці, з якими ви зайшли у ДАП, з нього вийшли?

-З  тих, з ким я заходив, усі. Хоча з ДУКу в той час там загинули «Скельд» (19-річний студент КНУ ім. Т.Шевченка Святослав Горбенко. –Ред.) , «Сєвер» (18-річний кіборг з Сум. – Ред.), «Каспер» (Сергій Андреєв з  Дніпропетровська, батько трьох дітей. – Ред.).

А коли по нас почали працювати танки – вони були недоступні для нашої арти, бо виїздили з іншої сторони і били прямою наводкою так, що стіни старого терміналу розліталися, – було дуже багато поранених зі страшними каліцтвами, відірваними або поламаними руками й ногами.

– В одному з ваших інтерв’ю я читала, що щастя ви відчули тоді, коли не підтвердилися дані військової розвідки, що ваші позиції  будуть обстрілювати з «Буратіно» (важка вогнеметна система залпового вогню. –Ред.), і по вас лупили «Гради». Напевно, це може зрозуміти тільки той, хто там був. А якісь більш зрозумілі цивільній людині хвилини щастя там можливі?

– (Замислюється) Ну, спілкування з рідними – це однозначно! Для мене це ще кава – я її там варив собі на спіртовочці, а коли вона закінчилася, це було дуже печально. Мені по поверненні з аеропорту хлопці заварили каву у великій чашці – вона була така блискуча, «красіва», ще з якогось радянського сервізу. А ще я відчував щастя від абсолютно чіткого взаєморозуміння, націленості на конкретну роботу і результат,  беззаперечної довіри один до одного без жодних застережень.

ГЕРОЇЧНІ ФІЛЬМИ ПРО ВІЙНУ РОБЛЯТЬ ВЕЛИЧЕЗНЕ ЗЛО

– Андрію, ви колись повернетесь до режисерської професії. Якби вам довелось ставити п’єсу про захист Донецького аеропорту, яке відчуття ви хотіли б викликати у людей?

-Я не хочу і не буду ставити п’єсу про аеропорт!

-Чому?

– Бо  коли я зараз інколи дивлюсь якийсь фільм про війну – старий чи сучасний, щось собі там шукаю, то бачу,  що вони роблять величезне зло! Ці фільми малюють героїчну картинку, тобто зовсім інше, ніж те, що є насправді. А треба  навпаки –  викликати страшний жах, бо війна – це суцільне зло! Я глибоко переконаний, що у такому силовому протистоянні жодна людина не може зберегти людське обличчя, поки не вийде звідти. І дай Бог, щоб вона ще його зберегла! Бо війна – це те  місце, де людина, яка за своєю природою є творцем,  вимушена руйнувати і знищувати.

– А якщо вона робить це для захисту?

– Це правильно, це з одного боку. Хоча є стратегії, які описують, що  найбільшу перемогу якраз отримує той, хто взагалі не допустить бойового протистояння. А якщо ми вже в нього зайшли, то мусимо гідно виходити!

На жаль, у нас зараз відсутня культура підготовки бійця як свідомої одиниці. Ті ж десантники попервах були розгублені і не розуміли, як їхні побратими-росіяни, з якими вони разом проходили спільні навчання і все інше, можуть в них стріляти? І коли я спілкувався з ними і казав^ «Хлопці, ну насправді це вже не одне сторіччя у нас відбувається!», у них відкривалися очі, прокидалася генетична пам’ять, вони казали: «Тепер ми все розуміємо!».

Ми мусимо це усвідомити. Тому не про аеропорт я буду ставити п’єсу, а про те, хто ми такі. Пам’ятаєте, як у Шевченка: « Прочитайте знову. Тую славу. Та читайте. Од слова до слова, Не минайте ані титли, Ніже тії коми, Все розберіть… та й спитайте. Тойді себе: що ми?»  А ніхто ж не розбирає, навпаки викреслюють, викреслюють, викреслюють!

Чому я спочатку за той музей зачепився? Бо там немає ані українського, ані національного духу – він просто відсутній! Хто ми? Звідки ми йдемо? Де та наша пуповина? Тим паче у святому місті, у Києві, на цих пагорбах? Ці дніпрові кручі, де хрестили наших предків, –  що це таке взагалі в історії цілого континенту? Бо у нас цієї пам’яті немає.

Коли я спілкуюся про це з хлопцями, кажу: «Та ви ж зрозумійте, згадайте!»,  у них починає пазл складатися, плечі розправляються, з’являється усвідомлення, нащадками якого славного роду вони є. Одну з найбільших країн Європи, одну з найвеличніших націй, яку знали всі, планомірно знищують і до цього часу не поставлять пунктом відліку те, що сучасна Україна – пряма правонаступниця Київської Русі!

-Ви вже маєте на прикметі конкретну історичну п’єсу?

– Навіть з того, що вже зараз спадає на думку –  в Лесі Українки є потрясаючий твір «Бояриня» (драматична поема, події в якій розгортаються в часи Руїни в 60-х роках XVII століття на Лівобережній Україні та в Москві. –  Ред.) На нього мало хто звертає увагу, але яка колосальна відмінність менталітету там продемонстрована! З нього видно, що українці і росіяни – це абсолютно різні народи: як жила українка тут і  який устрій, яка культура була там. Це було зовсім інше, це мусульманський світ!

– Але ж  події в аеропорту теж уже стали історією. Як знайти правильну тональність, щоб розповісти людям про ті 242 дні?

– Не знаю! Я не можу бути об’єктивним у цьому питанні – тут має бути погляд зі сторони, а я чим зможу допоможу. От Ахтем Сейтаблаєв (український актор та режисер кримськотатарського походження, заслужений артист АР Крим, ведучий ток-шоу «Хоробрі серця» на телеканалі «1+1». –Ред.) хоче знімати фільм, і вони вже замовили п’єсу в Наталки Ворожбит (відомий київський драматург. –Ред.). Я навіть минулого року возив її знайомити з бійцями, ми розповідали історії про бої за аеропорт, тому що хотілося, щоб фільм був максимально правдивим. Я перечитував якісь епізоди, навіть кілька сцен, але на якому етапі все це зараз, не знаю.

Звісно, цією темою мають займатися митці, але інші, бо якщо її чесно зробити, я не впевнений, що готовий витягнути всю правду про аеропорт на загальний огляд. Адже кожен митець у будь-якому творі говорить  про себе і свої відчуття.  А для мене ця тема поки що не для широкого розголосу. Просто проговорити якісь загальні речі у форматі інтерв’ю я можу. А для того, аби витворити якусь атмосферу чи світ, потрібні інші – мистецькі – засоби виразності.  Але про себе мені ще не хочеться говорити!

-Тобто ви там відкрили в собі щось таке неочікуване?

-Так.

-Гаразд, на цьому поставимо крапку.

-Дякую!

У ДОЄДНАННІ ДО ТОГО, ЩО ЗАРОДЖУВАЛОСЯ НА МАЙДАНІ, БУЛА ЯКАСЬ МІСТИКА

-Щоб перейти до іншої теми сьогодення, давайте спершу трошки заглибимося у ваше довоєнне минуле. Ви були на Майдані?

-Був, але недовго. Попри загострене почуття справедливості, я завжди вважав себе досить аполітичною людиною і ніколи не брав участі у масових акціях чи демонстраціях. Питання євроінтеграції мене теж мало цікавило. Я до останнього займався режисурою, навчанням дітей, постановками, будував свої плани і спостерігав за постановками масових дій на Майдані. Та коли там почали бити мирних людей, тут уже запитань не було – я зрозумів, що не можу стояти осторонь і мушу бути в масах.

Коли я приїхав на Майдан 18 лютого і стратегічно на нього подивився : мати рідна! Він у низовині, висоти і дахи будинків не зайняті. Адже коктейлі Молотова набагато зручніше кидати зверху, правильно?

Я спочатку наївно розраховував, що зможу щось змінити –  хоча б витягнути когось на дахи чи ще щось. А потім думаю: у мене є каска, моя байкерська куртка із захистом, а тут протестують беззбройні люди, жінки у хусточках, без нічого.  Боже, в цьому є якийсь такий колосальний зміст –  це ж у самій пуповині України  зароджується щось новее! І в самому доєднанні до цього була просто якась містика!

А далі, коли, здається, 24 лютого на сцену на каталці вивезли Тимошенко і на Майдані було повно туристів, коли якісь молоді хлопці й дівчата підбігали: «С вами можно сфоткаться? Вот тут вот убили, да?», я першим же попутним транспортом відразу звідти поїхав.

Потім таким невеликим чи дуже тісним колом ми їздили на вишкіл, я ще влаштовував дитячі конкурси, мій побратим поїхав у закордону поїздку, яку дуже довго планував, а частина нашої групи поїхала на розвідку в «Айдар».

-Ви маєте на увазі членів «Правого сектора»?

-Ні,  тих, з ким я приїхав на Майдан, бо я тоді не мав до «Правого сектора»  жодного відношення.

-А як ви познайомилися з Дмитром Ярошем?

– Це було вже після початку війни. Мій побратим Гатило, якому я безмежно довіряв і довіряю до цього часу, зібрав хлопців з нашої групи – нас було чоловік вісім – і каже: «Так і так, мій побратим Дмитро Ярош зателефонував, чи не можу я приїхати до нього допомогти в розбудові батальйону. Я їду туди, як ви?»  Я його тоді ще запитав: «Ти Яроша знаєш особисто?»  Він каже: «Ну, звісно, ми там років надцять побратими!» І ми поїхали з ним.

– Яким було ваше перше враження від Яроша?

– Він дуже стриманий, у ньому відчувається якийсь колосальний досвід і накопичені знання плюс купа інформації, яка, мабуть, не для загального розголосу чи висвітлення. Він дуже добре вміє слухати. І що найголовніше для мене – є моменти, коли він здатний миттєво приймати рішення.

Я БАЧИВ ЗАПРИСЯЖЕНИХ НАЦІОНАЛІСТІВ, ЯКІ КРИЧАТЬ ПРО НЕНЬКУ, А ДУМАЮТЬ ЛИШЕ ПРО СЕБЕ

 – А коли ви написали заяву про вступ до «Правого сектора»?

– Я заповнював анкету для  участі  у бойових діях у складі Добровольчого українського корпусу для внутрішнього обліку. Це ж управління персоналом – треба розуміти,  хто вишколюється, хто кого ротує, скільки в кого підлеглих. Це колосальна робота, і зараз вона нам допомагає і буде допомагати в отриманні статусів учасників АТО принаймні для наших загиблих бійців. Але жодних інших заяв на вступ кудись чи ще чогось ніхто не писав.

– Може, ви присягу складали?

– Ні, нічого!

– То, виходить, ви не справжній націоналіст?

–  (Сміється) Ви знаєте, я за цей час уже побачив багато заприсяжених націоналістів, які б’ють себе в груди і кричать, що вони за націю, а насправді думають виключно про себе й ні про кого більше! І водночас я зустрів величезну кількість людей, які до цієї війни навіть уявлення не мали про націоналізм, внутрішньо сприймають його негативно, як синонім якогось фашизму, але насправді живуть і мислять якраз категоріями нації і національної держави.

– А чому в нас так багато різних націоналістів – і «Свобода», і УНА-УНСО, і «Правий сектор», а тепер ще буде і Національний рух Дмитра Яроша. Як людям  розібратися, хто з правих правіший?

– Немає правіших серед правих, є просто ідеї, які маргіналізуються в певних середовищах – вони навіть називатися націоналістами вже не мають права! Просто пора консолідувати нормальні здорові сили, які хочуть нарешті збудувати свою країну.

-Ви кажете про консолідацію, а в цей час «Правий сектор» розділився на дві частини. Чому це відбулось?

– Я думаю, що  це природній процес, коли клітина виростає і ділиться.

– Але ж ділення відбувається і при злоякісних процесах…

– Все залежить від критичної маси здорових і нездорових клітин. У Національно-визвольному русі «Правий сектор» зібралася критична маса людей, які мислять трошки іншими категоріями. Окей! Вони мають на це право? Звісно, мають! Але вони були і залишаються нашими побратимами.

А ті, хто називає себе людьми Яроша, довіряють його оцінці ситуації і державницькій позиції і гуртються навколо нього як виразника дуже конкретних ідей. Тобто це питання довіри чи недовіри і все!

– Створюєте кумира?

– Ні, це для швидкої ідентифікації.

– А все ж таки чому ідентифікація відбувається за особистістю, а не за принципами? Ви не можете їх чітко сформулювати?

– Чому не можемо –  це його принципи, які він постійно озвучує! І основний з них – це якраз двоєдине завдання: з одного боку, зберегти державу, з іншого – зробити її національною, збудувати нарешті оцю нашу омріяну  Українську самостійну соборну державу!

Ті люди, які довіряють Ярошу, хочуть розширити коло творців цієї держави, бо через велику кількість негативу тією ж Росією, й іншими «Правому сектору» сформовано імідж якихось страшних праворадикальних сил.  Багато людей не сприймають його просто на фізичному рівні і ніколи не дослухаються до його ідей. А коли ми починаємо спілкуватися з ними про державу, про геополітику, про роль України, у нас все сходиться!

Тому ініційовано створення Національного руху Дмитра Яроша. Ми є колом однодумців, яке щоденно розширяється. Поки що рішень про створення будь-яких партій, організацій чи ще чогось немає.

-На  лютий анонсовано з’їзд  новоствореного руху, напевно, воно буде ухвалене там?

-Якщо на той час ми дійдемо висновку, що це необхідно зробити.

Якби Дмитро Анатолійович хотів просто створити свою партію, йому достатньо було б оголосити про це, мовляв, хто до мене, і все, ідемо працюємо. Насправді ми зараз готуємо цілу купу законопроектів – вже близько десятка підготовлено, це зовсім інший напрямок для розвитку України.

-Подаватимете їх на наступній сесії?

-Не факт! Тому що в них почнуть робити зміни, і вони перестануть працювати. Для нас найголовніше – аби їх прийняли у тому вигляді, в якому ми їх підготували. Для цього ми, з одного боку, всередині парламенту шукаємо  людей, які все ж таки дбають за Україну, з другого – будемо проводити  громадські слухання і виносити їх у маси.

-А потім принесете шини до Ради, щоб їх прийняли?

-Це вже як вимагатиме ситуація! Але в будь-якому разі це ж мають бути мирно налаштовані громадяни, навіть якщо їх буде півмільйона, правда?

УКРАЇНА МОЖЕ ПОКАЗАТИ НОВІ ШЛЯХИ РОЗВИТКУ СПОЖИВАЦЬКІЙ ЦИВІЛІЗАЦІЇ, ЯКА ПОЧИНАЄ ТРІЩАТИ

– Чи відрізнятиметься політична програма нового руху Яроша від програми «Правого сектора», в якій, як на мене,  дуже багато лівацтва, і якщо замінити «націоналістичний» на «комуністичний», то вийде  програма КПРС.

-Всі програмові ідеологічно засади будуть озвучені і прийняті на з’їзді. Над цим якраз працюють робочі групи і конференції. Але для нас цікавіше інше питання: ми чудово розуміємо, що Україна зараз не є суб’єктом геополітики, з нами ніхто не рахується, і ми теж чудово усвідомлюємо,  що, аби змінити цю ситуацію, мало підготувати внутрішнє середовище, –  нам потрібно зрозуміти, кого із союзників ми можемо отримати у світі.

-А ті країни, які нас зараз підтримують, ви не вважаєте союзниками?

-Поки що ні – я кажу, власне, не так про союзників у вигляді правлячих клік, як про союзників національної сили, яка готова буде запропонувати якісно інший вимір для держави.

Дивіться, з чим просто зараз стикаються і Америка, і Європа? Існуючі політичні і економічні системи по всьому світові перестають ефективно діяти.  Взагалі вся ця споживацька цивілізація починає тріщати: з одного боку, це аристократично-клерикальні еліти, з іншого – капітал, які постійно знаходяться в дисонансі, а прояви цього рано чи пізно ми бачимо по всьому світові, в тому числі і в Україні.

Ми ж розуміємо, що Росія не просто так, без підтримки і схвалення певного капіталу, розкачує Україну чи дестабілізує Сирію, налагоджуючи потоки біженців у Європу і просто вибиваючи її з активної позиції. І що великі країни  домовляються  між собою, що перманентні конфлікти вони зможуть вирішувати на територіях країн третього світу і там мірятися силами, влаштовувати собі полігончики.  І коли у 20 сторіччі стало можливим з постійним нарощенням експортувати ці війни у тротиловому еквіваленті у столицю будь-якої країни, коли жодна держава не може виконати свою основну функцію захисту власних громадян,  то треба передивлятися глобальний концепт і переходити на зовсім іншу світову модель взаємоспілкування і взаємоіснування.

-І яка, на ваш погляд, у цьому процесі роль України?

– Ми спілкувалися із світовими економістами і вважаємо, що можемо запровадити в Укарїні кардинально нову для світу суспільну і економічну систему, яка буде працювати.

Ми розуміємо, що не можемо йти тим шляхом, як на виставці в Музеї історії України – залишити старий фасад і все інше і спробувати вмістити туди  клаптик сучасної історії. Нам потрібно кардинально змінити принцип!

– -Тобто до своїх програмних завдань ви підходите глобально?

-І до історичної місії України в цьому моменті також. У нас зараз є пряме протистояння, і ми усвідомлюємо,  що Україна в ньому виступає не суб’єктом  і навіть не об’єктом – це зона, в якій збігаються інтереси. А ми можемо заявити про себе!

– Але поки що ви готові підставити плече тій державі, яка є, щоб зберегти її, і делегувати своїх членів у владу  будь-якого рівня?

– Питання дуже хороше, хоча й виглядає як провокативне.

Дивіться, наше завдання двоєдине. Ця держава нас не влаштовує, система державного управління теж, а до чинної влади ми готові бути системною опозицією. Але комусь із своїх членів, звісно, ми будемо рекомендувати йти у владу і працювати, тому що чим більше таких людей, як той же Женя Маршал ( з вересня 2015 року заступник начальника департаменту патрульної служби МВС. – Ред.)  заходить у владні структури, і намагається чесно робити свою роботу,  тим краще. Єдине, що всю систему ми таким чином не змінимо, але йти до цього треба!

Укрінформ