Обличчя Теребовлі: нетерпляча і непосидюча Анна-Лілія Кокора радить теребовлянцям постукати по голові комунгоспу

Продовжуємо знайомити своїх читачів з чудовими та світлими людьми, які живуть на теренах нашої області у проекті “Обличчя Тернопільщини”.

Кожен із Вас може стати обличчям Тернополя, Збаража, …, містечка чи села Тернопільської області та розповісти про свої мрії, улюблену справу. Для цього просто напишіть на електронну адресу info@poglyad.te.ua або залишіть коментар у групі Вконтакте.

А сьогодні знайомтесь – Анна-Лілія Кокора.

Привіт, я Анна-Лілія. Народилась я в маленькому, казковому,  з тисячолітньою історією містечку Теребовля.  Тут ходила в дитячий садочок, школу, музичну… тут мої рідні, тут мої дузі…

Зараз я студентка Львівського національного університету імені Франка, студіюю журналістику. Іноді дописую в Теребовлянську районку «Воля» , та в тернопільське інтернет-видання «Погляд». Разом зі своїми однокурсниками намагаюся втілити в життя мрію – випустити у світ україномовний журнал для молоді.  Працюємо над ним уже цілий рік. Спочатку «СКАЗ» був дуже грандіозним і амбіційним проектом, ми надіялись, що нам одразу ж відкриють усі двері, зрозуміють і підтримають нас. Проте, не так сталося, як гадалося. Комусь не подобалась назва (не всім же ж поясниш одразу, що «Сказ»- це інформаційна хвороба, яка поширюється з серця у серце, і не несе шкоди), хтось хотів розбавити нас політичними статтями і схилити на правильну дорогу заїжджених традицій, а хтось казав що ми «не формат». Розчарування було великим і глибоким, як Байкал.  Проте, ми таки зібрались з силами і зробили те чого хотіли – створили україномовне видання для молоді, без грошей, без політики, без зв’язків. Вже третій номер журналу «СКАЗ» в інтернеті, і з кожним днем у нас все більше і більше читачів.  Та я з друзями дуже-дуже хочемо, щоб журнал вийшов друком.

Крім,  як писати (я трохи графоманка,) я обожнюю читати. «Хаваю» майже усе підряд – від класики та готичної літератури, до сучасних українських письменників  та авторів з позначкою «заборонено»,  однак,  терпіти не можу банальних жіночих романів.  Час від часу фотографую, правда розумію, що мені трохи  бракує навиків у  цій парафії. Але помалу вчуся.

Я мрійниця… і фантазерка. Може колись я напишу книжку, але зараз мені не до цього-  я дуже нетерпляча і непосидюча.  У мене є список того, що я мрію зробити: стрибнути з парашутом, зробити тату, відкрити кафе, побувати в Антарктиді, завести кішку, зняти кіно, покататись на пожежній машині… Словом намагаюсь жити активним життям і викреслювати зі списку все більше і більше пунктів.

Зізнаюсь я трошечки не пунктуальна… боюся запізнитись, але таки запізнююсь. І що б я не робила –стрілки годинника завжди мене випереджають.  Та найбільше я боюсь запізнитися на потяг додому. Мені страшно навіть уявити, яке це розчарування бачити, як їде потяг, а я стою на пероні… а в вагоні моє місце, зелений чай без цукру, який я мала б випити, пасажири з якими, я можливо познайомилася б.  Але на щастя потягів багато, і я рідко купую квитки наперед =).

Де б я не була, завжди сумую за Теребовлею. Здавалося б – просте  провінційне місто, таких тисячі по всьому світу… але воно таке особливе і таке  дороге для мене. Я знаю тут майже все,  кожен квадратний  метр,  кожен будинок.  Мені тут так добре!  З Теребовлею в мене зв’язано стільки приємних спогадів, стільки переживань… воно завжди буде у моєму серці. Тут ті, без кого моє життя було б сірим і похмурим.

Теребовлянці, взагалі, народ колоритний, і дуже цікавий, по-своєму впертий, з певними традиціями… це ніби маленька держава.  Так і хочеться побажати своїм землякам завжди залишатися такими: добрими, талановитими, щирими. Треба аби кожен з нас перестав думати про думку оточуючих(а вона майже завжди неправильна),  щоб кожен з нас став чуйнішим і співчутливішим, щоб кожен з нас повірив у чудо.  Ну і звичайно, треба щоб ми всі гуртом постукали по голові комунгоспу- в нас жахливі дороги!!! Сором!!! Скоро залишимось відрізаними від світу!!! =).