Юрій Шухевич: Верховна Рада — та сама тюрма. Тут теж усякі сидять

Юрій Шухевич — син легендарного командира УПА — вже давно й сам став символом боротьби за незалежність України. За те, що не зрікся батька і своїх переконань, пан Юрій отримав від радянської влади понад 35 років ув’язнення і заслання, де втратив зір. А нещодавно до біографії пана Юрія додався ще один рядок: він став народним депутатом. Балотування Шухевича за списками Радикальної партії для багатьох симпатиків пана Юрія стало несподіванкою. Однак Шухевич каже: у політиці він тримається одинаком і керується передовсім власними переконаннями.

Ми з паном Юрієм ведемо розмову в готелі, де він живе як народний депутат. Час уже наближається до півночі — раніше з Шухевичем зустрітися не виходить: такий у нього напружений робочий графік. Поки ми спілкуємося, поруч помічник пана Юрія, правозахисник Олекса Чорнота, готує документи до завтрашнього засідання Комітету у справах ветеранів та інвалідів, де Юрій Шухевич є заступником голови. Планів у цієї команди багато: вже готові законопроекти з питань скасування пенсійної несправедливості, соціального захисту учасників АТО, сімей загиблих, колишніх політв’язнів. Пан Юрій запевняє: прийшов до парламенту працювати з готовою «програмою». Попри незрячість, голосує Юрій Шухевич самостійно («там же всього три кнопки — легко розібратися»), а супроводжує його в парламенті дружина — пані Леся.

Про атмосферу Верховної Ради, депутатські плани і мотивацію до походу в парламент — в інтерв’ю з Юрієм Шухевичем.

«Жодних умов Ляшко мені не ставив»

— Пане Юрію, чи важко вам далося рішення йти у парламент?

— Трохи важко. Я довго думав. Мене не тільки Ляшко вмовляв, а й моє оточення. Я зважив усі «за» і «проти» та вирішив iти. Хоча мені, може, час уже на печі сидіти, онукам байки оповідати, а не депутатам у Верховній Раді (сміється).

— Для багатьох поява вашого прізвища у списках Радикальної партії Ляшка стала справжньою несподіванкою.

— Я вам скажу так: Олег Ляшко запропонував мені піти у парламент iз ним, і я пішов. Але не виключаю, що якби мені якась інша, проукраїнська, політична партія запропонувала йти у парламент, — я би пішов iз ними. Але ніхто не пропонував. Тому я пройшов до парламенту з Радикальною партією. Але себе з нею не зв’язую, я не є членом цієї партії. Займаю свою власну позицію. І сприймаю себе як політичного одинака.

— Олег Ляшко висував перед вами якісь вимоги, зобов’язання?

— Ляшко ніяких умов не ставив. Я сказав, що в мене є своя, так би мовити, програма, яку б я хотів реалізувати у парламенті. Він не заперечував.

— Але ж існує та сама фракційна дисципліна, узгоджені голосування…

— Фракційна дисципліна є. І Ляшко просить підтримки у тих чи інших питаннях. Є ситуації, коли я не заперечую. Але завжди керуюся передовсім своїми переконаннями. Скажімо, коли голосували за уряд, Ляшко вимагав підтримати. Але я утримався — забагато питань у мене до міністрів.

— У списку Радикальної партії багато неоднозначних людей. Та й сам лідер — Олег Ляшко — як політик у багатьох викликає скепсис. Вас не переймало таке товариство у Верховній Раді?

— Я не думаю, що список Радикальної партії чимось відрізняється від інших списків, якщо так уважно подивитися. Не забувайте, що політичні партії в Україні — це лише гуртки за інтересами. Немає ідеологічних сил при владі. А яка тоді різниця між ними?

«Я вважав, що маю право зачитувати присягу»

— Напередодні відкриття першого засідання нової Верховної Ради вирували пристрасті: хто ж зачитуватиме присягу народного депутата — ви чи все ж Юхим Звягільський? Для вас було принциповим її зачитати?

— До певної міри, так. Хотілося мені, українцеві, який завжди боровся за Україну — і за молодості, і до цього віку, — прийняти ту присягу українського парламенту. Як колись пані Слава Стецько її приймала. Але це не моя амбіція. На це покладало багато людей надії, вбачали у цьому символічність. І я вважав, що маю на те право.

— І ваше прізвище додавало особливого символізму…

— Так, звісно. Але, дивлячись на всю ту катавасію, дружина моя сказала: «Вони Леніна з мавзолею витягнуть, аби ти тільки не приймав присягу». Леніна не витягнули, але влаштували комедію з оцим колективним читанням. Як у дитячому садочку. Вони не хотіли псувати стосунки з Путіним — ну геть як у цьому радянському анекдоті. Прийшла піонервожата в школу, починає дітворі говорити: «Бога немає, це вигадки. Знаєте про це?» — «Знаємо» — «То покажемо йому дулю?» — «Покажемо!» Усі діти тикають дулі, і лише в куточку сидить Ізя і не показує дулю. А піонервожата питає: «Ізю, ти що, віриш в Бога?» — «Ні, не вірю. Але не хочу псувати з ним стосунки». Оце точнісінько так і було: наша влада не хотіла псувати стосунки з Москвою. Я розказав цей анекдот на ефірі 5-го каналу напередодні присяги. З Одеси потім подзвонили глядачі і сказали: «Ми оценілі». (сміється)

«Я хотів би справжніх змін»

— З якою мотивацією ви йшли у парламент?

— Я йшов, щоб дійсно працювати у Верховній Раді. Для мене зараз найболючіша тема — це війна, агресія Росії. І все, що з тим пов’язано. Тому пріоритет у моїй роботі — це люди, які воювали і воюють на сході, родини загиблих. Соціальний захист інвалідів — теж болюче питання. Саме тому я свідомо йшов у Комітет у справах ветеранів та інвалідів — відстоювати соціальні інтереси знедолених. Я хотів би змін. Адже зараз нічого не робиться в цьому напрямi. Прикриваються війною і не проводять необхідні реформи. Але ж якраз у війну реформи й проводяться! Період правління Наполеона — це суцільна війна, але саме при ньому було проведено масу реформ, Францію перемінили. Адміністративний поділ по цей день у Франції той, який увів Наполеон. Кодекс цивільний, який є зразком для кодексів багатьох країн, теж ухвалений за часів Наполеона. Потрібно лише мати бажання і політичну волю. Війна прискорює усі процеси, бо не можна відкладати. Треба робити вже! Сама війна вимагає. Тому оці посилання на війну — безпідставні.

Візьміть хоча б питання пенсій. У коаліційній угоді є норма про запровадження в Україні єдиної системи нарахування пенсій — справедливої, однакової для всіх. Це б ще й економило кошти для держави. Але Яценюк каже: поки що ми цього не робитимемо. Чому? Знову війна на заваді? Дефіцит Пенсійного фонду понад 90 мільярдів, при тому, що доходи державного бюджету 475 мільярдів. Щось же потрібно з цим робити!

Люди кажуть: нічого не міняється. І справді так і є. Зате забирають крихти в інвалідів.

Уряд хотів позбавити дітей-інвалідів, інвалідів першої і другої груп по зору та з ураженням опорно-рухового апарату права на безплатний проїзд у метро, але ми спільно зі своїми однодумцями, зокрема паном Валерієм Сушкевичем, уповноваженим Президента України з прав людей з інвалідністю, зуміли не допустити цього незаконного обмеження прав інвалідів.

Забрати в найбіднішого — це не реформи.

— Яких законопроектів слід чекати від вас?

— На другий день після прийняття присяги я зареєстрував у парламенті законопроект про скасування пенсійних привілеїв та встановлення єдиного порядку нарахування пенсій. Проходження цього законопроекту буде дуже складним, спротив буде не лише від нардепів та їхніх помічників, які мають статус держслужбовців, а й від працівників секретаріату парламенту, уряду, президентської адміністрації, колишніх компартійців, суддів, силовиків тощо. Без «голосу» вулиці, без народної підтримки цей законопроект довго чекатиме на своїх «226 голосів». На можливе подолання президентського вето у понад «300 голосів», а потім буде ще «останній бій» у Конституційному Суді, де судді будуть із «піною в роті» захищати свої незаконні пенсійні привілеї.

Крім того, я ще зареєстрував законопроекти про додатковий соціальний захист та звільнення від сплати судового збору учасників АТО, родини загиблих у зоні АТО, про поліпшення соціального захисту колишніх політв’язнів, аби припинити їхні «походи» судами у відстоюванні своїх прав.

Я також зареєстрував проект закону про єдиний показник середнього заробітку для призначення (перерахунку) усіх пенсій, аби розмір пенсії хоч трохи залежав від стажу та заробітку, а не від… дати звернення за призначенням пенсії.

— А чи вдалося вже щось реалізувати із законодавчих ініціатив?

— На нинішній день найбільшою своєю перемогою у парламенті я вважаю ухвалення за основу і в цілому мого законопроекту про продовження права непрацюючих українських жінок на призначення їм пенсії у віці 55 років за наявності у них 30 років страхового стажу. Цього права їх позбавили з 31 грудня минулого року. До речі, «УМ» — один із часописів, який допоміг мені реалізувати цю законодавчу ініціативу, оскільки неодноразово висвітлював цю проблему та шляхи її подолання. Зокрема в одному із номерів (публікація «Без права на пенсію» за 2.07.2014р. — Ред.) було опубліковано зразок заяви до народних депутатів, аби ті зареєстрували та проголосували за цей законопроект. Величезна кількість звернень небайдужих українських громадян не була даремною — 14 січня цього року законопроект був підтриманий у парламенті більшістю народних обранців.

Ще одна перемога відбулася під час голосувань за бюджетні закони, коли після мого «нічного» виступу в парламенті Прем’єр-міністр привселюдно пообіцяв мені не позбавляти пільг колишніх політв’язнів совєтських концтаборів, котрі й так є найбільш упослідженими серед усіх категорій пільговиків.

Крім того, разом із Валерієм Сушкевичем ми розробили поправки до Податкового кодексу, після прийняття яких вдалося звільнити від сплати податку на житло дітей-сиріт та дітей-інвалідів, яких виховують одинокi матерi або батьки. Внаслідок наших спільних зусиль були звільнені від сплати податку на землю громадські організації інвалідів та їх підприємства, бази олімпійської та паралімпійської підготовки спортсменів.

Усі ці перемоги є нашими спільними перемогами. Тож сподіваюся на підтримку інших своїх законопроектів від небайдужих українців.

— А яка атмосфера у вашому комітеті?

— Знаєте, непогана. У Комітеті у справах ветеранів та інвалідів начебто зібралися й різні люди, але порозуміння існує, хочуть працювати. Бачу, що можна буде досягнути консенсусу.

— Але при цьому ви особливих надій на нинішній парламент не покладаєте…

— Він недовговічний. Нинішня Верховна Рада не здатна щось змінити у такому складі. Тому що немає ще не кажу більшості, але твердого ядра, яке б хотіло справжніх змін. З іншого боку, у парламенті є люди Майдану, і у яких би вони не були політичних структурах, ці люди натхненні. І часто не мають ніякого вiдношення до політичної структури, за допомогою якої вони потрапили у парламент. Ці люди готові працювати. Гадаю, їх можна зібрати. Наприкінці може викристалізуватися група реформаторів, небайдужих депутатів.

«У парламенті є дві «коаліційки»

— Чи змінився ваш спосіб життя після обрання до парламенту?

— Не дуже змінився. Просто я тепер ночую не у Львові вдома, а в Києві, в готелі. А так усе по-старому. Тільки не на місцевому рівні, а на загальноукраїнському. Я ніколи не сидів удома. За характером непосидючий. І вік мені не завада. Звісно, я вже не встигаю стільки, як колись. Але намагаюся.

— Які у вас враження від Верховної Ради нового скликання?

— У парламенті весь час точиться боротьба за владу. Коаліція коаліцією, а в ній є ще дві «коаліційки» — Порошенка і Яценюка. І вони борються. А всі інші — між іншим. Приходять голови фракцій, про щось там домовляться, а потім через коліно переламують фракції, вимагаючи того чи іншого голосування. Тому ключові питання будуть важко ухвалюватися. Бо що ми маємо? На спині Майдану прорвалася до влади так звана вчорашня опозиція. Але ж ми знаємо, яка то була опозиція. Якби не люди, не оті хлопці, що поклали голови, вони готові були водити нас, і то говорили відкрито, аж до наступних президентських виборів. До 15-го року по колу водили б людей.

Усі ці міжусобиці, відсутність реальних змін, реформ — небезпечна штука. Вона провокує людей до активних виступів, і це на руку Росії. А з іншого боку, це може дати «регіоналам» можливість реваншу через деякий час, коли ситуація погіршиться і соціальна напруга зросте. Бідність людей просто нестерпна. І на це не можна заплющувати очі.

— Як сидиться вам у парламентській залі пліч-о-пліч із Сергієм Клюєвим?

— Нічого, нормально. Я сидів на зоні з різними людьми. Із учорашніми затятими ворогами — також. Навчився спілкуватися. І я вам скажу: Верховна Рада — це та сама зона, тут теж усiлякі сидять. Обрали ж їх. Допустили до виборів…

— А ваші сусіди якісь діалоги ведуть із вами?

— Ні. Не ведуть. Але Клюєв, до речі, зі мною вітається. Показав, як користуватися депутатською карткою для голосування — із власної ініціативи. А коли я пішов у тимчасову президію, то лишив картку в себе на столі. То Клюєв витягнув її, прийшов туди, в президію, і віддав мені картку. Каже: тримайте, бо ви забули.

УМ