Модна Гуцулія

Регіони конкурують між собою, наче корпорації чи бренди. Може, ця конкуренція не так впадає в око, як війна «Пепсі-Коли» з «Кока-Колою», але від того вона не менш затята. Конкурують за славу, за рейтинг, за туристичний трафік, за інвестиції, за субвенції з бюджету… Конкурують, втішаючи марнославство чи щирий регіональний патріотизм. І це нормально, бо неминуче.

Якщо з лідерами за економічними показниками усе зрозуміло й прогнозовано – Київ, Донецьк, Дніпропетровськ, то на ринку культурного капіталу успішність не залежить від величини сум у бюджетах різних рівнів. Ну от чому сьогодні дедалі більше популярною стає Гуцулія? Так, усі регіони України привабливі й унікальні, але не Слобожанщина, Поділля, Бойківщина чи взагалі якась, прости Господи, АР Крим, а саме Гуцулія стає модним культурним трендом, тією чи іншою мірою впливаючи на музику, літературу, фотографію, кінематограф, живопис, дизайн, архітектуру тощо. В чому причина? “Галицький кореспондент” запросив поділитися міркуваннями з цього приводу митців.

Павло Нечитайло, археолог, музикант, Кам’янець-Подільськ:

У всьому винна географія. В горах найкраще зберігаються традиції. Гори захистили карпатські музичні інструменти, пісні, мову, звичай. Моя мама пам’ятає, як ще на початку 60-х у дідовому селі потрібно було цілувати руку при зустрічі усім старшим людям, ну і ікони, плахти, намітки, дукачі, відповідно. Але це Поділля, там теж є горби, але невисокі, тому глобалізація, урбаністика, інтернаціоналізм знівелювали все швидше, ніж в Карпатах. А Карпати на сьогодні – чинний заповідник забутих предків. І, звісно, географія: дикі гори, дикі ліси, чисті ріки. Все настільки опукле та рельєфне, що культ обожнювання самоочевидний, на відміну від інших українських територій, сакральне поклоніння яким – таємна справа обраних.

Мирослав Боднар, літератор, Івано-Франківськ – Львів:

Якщо говорити в контексті Європи, а відтак і в контексті України, то гуцули і територія, яку вони населяють, – це один з тих небагатьох етносів і одна з тих небагатьох територій у Європі, які зуміли зберегти архетипний образ, що уособлює собою дикість, у сенсі – свободу. Бо у Європі ти піднімаєшся на висоту дві тисячі метрів, а там і асфальт вже лежить, і трамвай курсує. В українських Карпатах такого нема – майже незаймана первинна природа, терра інкоґніта. До сьогодні гуцули продовжують займатися промислами – вишиванням, ткацтвом, різьбою по дереву і писанкарством. Узори, які вони наносять на сорочки, ліжники, тарелі та яйця, – це не просто красиві орнаменти, це сакральні месиджі, звістки, повідомлення. Носячи вишиванку чи вішаючи на стіну куплений у Яремчі дерев’яний різьблений таріль, чи вкриваючись ліжником, ми навіть не знаємо, які послання закладені у тих узорах. Але, певно, відчуваємо. Це одна з граней Гуцулії. Ще однією гранню є музика. Лемки мають чудову пісню, гуцули не мають такої файної пісні, але мають просто космічну за своїми вібраціями музику. І ті, хто чув ту автентичну гуцульську музику, люди, які самі створюють мелодії, намагаються донести до людей трохи тих вібрацій. Гуцул – людина вільна. Гуцулія була під різною владою – під молдаванами, під поляками, під австрійцями, під угорцями, під румунами, під совітами, але гуцул завжди собі знав, що влада приходить і відходить, а жити якось треба і без влади, зберігаючи свої звичаї, побут, говірку та промисли. Гуцул спускався на рівнину, але завжди знав – йому є куди вертатися. Ну і, звісно ж, ще слід згадати про фільм «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, знятий за однойменною повістю Михайла Коцюбинського, та чотиритомну епопею про Гуцульщину Станіслава Вінценза «На високій полонині», що свого часу також дуже послужили популяризації Гуцулії.

Ростислав Шпук, арт-активіст, Івано-Франківськ:

Добре, що гуцули встигли з’явитись швидше, ніж поняття “піар”, після появи якого тут все популярне вважається піаром. Однак брендовість – це, перш за все, наявність певного впізнаваного характеру, а не логотипноï мiтки, реакція широкого сприйняття. Гуцулiя перебуває одночасно і високо, і глибоко, i характеризується крайньою маргінальнiстю, якої не може собі дозволити чи поставити собi на службу жодна інша спільнота в нашій краïнi “сотової демократії”. Вiдповiдно, цей “бренд” вирiзняється тим, що перебуває поза полями боïв за клаптики територій свідомості “споживачiв”, якi ведуть бiльшiсть “корпоративних” брендiв. Це було б неможливо, якби не архаïчна надiйнiсть i мiць, і головні гуцульськi ідентифікатори є саме символами “естетизованоï” сили: топірець, вуса, череси, мольфари, яскрава орнаментованiсть, бринза, відпірний до асиміляцій говір, а найдовший у свiтi музичний інструмент – трембіта – є символом і сили, і духу, і сили духу.

В очах стороннього споглядача з рівнини головний промисел гуцулів – демонстрування себе, своïх вмінь та сувенірних ремесел, таке собі життя на підвищеній вiтринi, уважне до гостей, але при якому секрети неспішного виживання демонстративно залишаються секретами. Останні є розсадою для багатьох легенд. Чи не найпоширенішими з них від радянських часів є перекази про пристрасть до перелюбства і невизначеність демаркаційних ліній на сімейних кордонах, яку гуцули співрозпалюють сороміцькими піснями, сувенірами типу дерев’яних ручок у виглядi збудженого хлопа і цілющими для чоловічої спроможності настоянками джинджури.

Ця начебто супружня невірність компенсується вірністю стилю: хто ще є аж настільки автономним і невтомним носієм стильних традицій свого роду, який складає лише соту частину населення країни? Зарослi на зелено гори – це ще й засіб ремісії, тож гуцули і схожі на диваків, що, на щастя, постiйно перебувають у стані цієї ремiсiї, передозованi спокоєм та iмунізованi від всiх впливiв, окрiм магiï мiсця, аполiтично позираючи з висоти своїх невисоких гір. I навiть “розквартированi” колись на “довічну роботу” окупантами Захiдноï Украïни радянські пролетарі не змогли збити цей стан. Ідеологічні дурмани тут не дiють, гуцули так i залишились за бортом державної культури, і всі ті “бунти”, які відбуваються “на кораблі”, не дуже хвилюють Гуцулiю, яка залишається наймiцнiшою українською константою.

До минулого вона під’єднана безпосередньо, бездротовим, не залежним від технічних обставин зв’язком, обережно уникаючи сучасних покращень i залишаючи собі “першоджерельнiсть”, з музейною обережністю зберігаючи не лише свої музичні ритми, а й характерні модуляцiï гри та співу (а широка чутність субетносу і солідарне розуміння з боку більшості може приходити саме через музику як засіб універсального мовлення). Всі мейнстріми з їх війнами і модернізаціями проходять мимо, десь нижче, а, як би сказав Пригов, гуцульській культурi будь-які “інновацiйнi тенденції здаються ультразвуком”.

Підготував Влад ТРЕБУНЯ