Жінку з Тернопільщини за доброчинну діяльнісь засудили на двадцять п’ять років

У героїчній боротьбі вояків УПА брали участь десятки тисяч жінок. Але ця сторінка історії УПА на Тернопільщині чомусь мало висвітлена. Напевне тому, що більшість командирів Української повстанської армії негативно ставилися до залучення жінок у військові справи. “Тут, в  нас я запримітив у низах дивне поняття про дівчат: будь-то вони пішли в підпілля до хлопців, “тільки для романсів”, – говорив сотник Кутрань Микола Макарович, псевдо «СОКОЛ» , Тому на самих початках зародження УПА жінки виконували допоміжні  роботи: були санітарками, медсестрами, лікарями у Українському Червоному Хресті. Були зв’язковими, передавали інформації, варили їжу. Але у 1944 році  все різко змінилось. Вони почали виконувати і основні воєнні функції. Жінки-українки стали поряд з чоловіками-солдатами, які боролися за самостійну, незалежну УКРАЇНУ.

18 березня 1912 року у Бережанському районі, в селі Шибалин народилася Галина ДИДИК. Закінчивши учительську семінарію у Бережанах працювала  при Польській владі вчителькою. З 1934 року по 1939 рік перебувала у жіночій організації  “Союз Українок” Членом ОУН стала  1935 року. Червона сатана прийшла на землі Тернопільщини у вересні 1939 року. І почалися страшні репресії. Московсько-комуністисні кати вже мали списки людей яких треба заарештувати. Там у були данні про Галину. Так у листопаді 1939 року  енкаведисти заарештували за звинуваченням що до діяльності у націоналістичній організації ОУН. Перші допити, перші побої та страшне приниження московських катів. А катували її у Бережанській тюрмі. Вимагали від неї, щоб назвали спільників-націоналістів. Та Галина твердо стояла на своєму. “Я нікого не знаю і ні чим не займалась”.

(Спогади  Галини ДИДИК  від 10 липня 1971 року).

“ Я особисто не виступала проти радянської влади, сумлінно працювала. Але через півтора місяця після приходу радянської влади мене заарештували за сфабрикованим звинуваченням і весь рік нізащо протримали у Бережанській тюрмі. Щоб уникнути дальшого переслідування, змушена була після звільнення жити під чужим прізвищем. По Західній Україні прокотились масові арешти. В тюрми кидали за колишню діяльність при Польщі, за необережно сказане слово, взагалі нізащо. В одну камеру разом з політично нейтральними  потрапляли колишні ідейні  противники — члени ОУН, УНДО, КПЗУ. У тюрмах катували, розстрілювали без суду”.

Тоді енкаведисти вирішили її відпустити і вчепити за нею хвоста, щоб вивідати її товаришів. У листопаді 1940 року вона була відпущена з тюрми. А на другий день Галина втекла від пильного ока переодягнених   вампірів. Переїхала у Львів, де її помогли отримати документи на чуже прізвище.  Там вона познайомилася з Сендецьким Семеном Капітоновичем, псевдо “Меч” ( 1913 року народження, село Кривчики Збаразького району, член ОУН з 1933 року), який проживав у Львові і за дорученням ОУН працював  у місцевій міліції. Він познайомив її з відомим істориком, письменником членом ОУН Миколою Голубцем. Була тоді у грудні влаштована на курси медсестер і  працювала секретарем в Львівській дитячій бібліотеці. Микола також познайомив Галину з своїм рідним братом Сендецьким Іваном, що проживав у селі Кривчики Збаразького району, псевдо “Чіпка”, який часто приїздив до свого старшого брата. Галина тоді розповсюджувала заборонену літературу, допомагала переховуватися своїм від загарбників.  Коли прийшли німці,  вона влаштувалася на роботу в міську дорожню службу. На своїй квартирі організувала конспіративну квартиру. Там від німецьких окупантів переховувалися  Микола Лебедь, Дмитро Мирон, Ярослав Старух, Дмитро Маївський.

(Спогади Галини Дидик)

“Я досі не можу спокійно згадувати страшні картини, які довелося побачити в перші дні війни. Тоді після відступу радянських війск, розшукуючи близьких мені людей, я була в тюрмах Львово, Тернополя, Бережан. Я бачила витягнутих із катівень і потаємних ям і виставлених для опізнання рідними і друзями тисячі трупів, розстріляних, помордованих, з слідами варварських знущань — вирізаними на тілі тризубами, виколотими очима, відрізаними частинами тіла. Таке я не забуду ніколи. Таке карбується в серці і передаїться з покоління в покоління.”

Але на початку 1942 року, вона попала під пильне око німецького гестапо і в місті почалися облави на  українських патріотів.  20 грудня 1942 року гестапо прибуло до неї на квартиру, але вдома нікого не застали. Сусіди повідомили  її, і Галина вирішила переїхати на Вишнівеччину, до Івана Сендецького. Іван переправив її до свого друга Вознюка Луки, псевдо “Ясен”, який проживав у селі Залісці Збаразького району.  Так,  маючи  педагогічну освіту, вона  почала працювати в школі, навчаючи дітей.  У селі знайшла багато друзів однодумців, членів ОУН та вояків УПА: Гладунець Євген, псевдо “Хмара”, Гогуляка Петра, псевдо “ Дуб”, Мазур Олександр “Вовк”, Олексюк Гнат, псевдо “Корінь”. Також подружилась з місцевими дівчатами Цокало Мотрею псевдо “Ромашка”, Росіцькою Наталею псевдо “Квітка”, Ревіцкою Катериною псевдо “Мальва” та іншими дівчатами. Постійно підтримувала зв’язок з вчительками,   які були в УПА,  а саме Тибольчук Галиною (народилася 17 вересня 1922 року в селі Бутин. Вчителька молодших класів. Член просвіти, член ОУН. Пропагандист УПА. Псевдо “Вітер” Заарештована в 13 березня 1945 року Вишневецьким НКДБ. Засуджена 20 червня 1945 року на 10 років каторжних робіт. Звільнена 16 листопада 1954 року), Левенець Тамарою , псевдо “Оксана”, Філик Любою псевдо  “Марійка” .  Іван Сендецький також познайомив Галину з ГОРОШКО Ольгою (Троянда)

(Народилась  у 1917 році в селі Чуйківці, Ямпільського району Сумської області. Освіта вища. З 1936 року член ОУН. До 1941 року перебувала в Берліні.Організатор “Жіночої Служби України”. За доручення  ОУН працювала перекладачкою в німецькій комендатурі”

“Спогади Горошко Ольги у 2010 році у місті Збаражі”.

“Я добре пам’ятаю як “Чіпка” прийшов до мене на квартиру з незнайомую молодою жінкою. Я одразу зрозуміла, що це наша. Їй потрібно було десь перебути, щоб гестапо не знайшло. Я порекомендувала, що саме краще в селі Залісці, яке розташоване між Вишневцем і Почаєвом. Там рідко бувають німці, і менше наших хлопців. У травні 1943 року  в комендатуру прийшов документ, щодо перебування на території Кременеччини ворожого агента ОУН Дидик Галини. Я відразу її попередила про можливий арешт  Я часто з нею  зустрічалась, у нас було багато спільних друзів-оунівців. Я з нею зустрічалась після  Вишневця у 1947 році на Рівенщині, коли вона прибула туди з Романом Шухевичем. Я працювала тоді в Рівенському обласному проводі ОУН”

Але у червні 1943 року знову попала під пильне око гестапо. Хтось доніс і в село прибули німецькі солдати і поліція.  Походивши по будинках, вони поїхали ніж чим. Знову підпілля. На цей раз у Малому Кунинці почали проводити тижневі  курси медичних сестер для дванадцяти молодих дівчат з навколишніх сіл. Вони повинні були закріпленими за бойовими групами. До  Галини постійно приїжджали зв’язкові ОУН Львова з пропозицією створити   та очолити Український Червоний Хрест УЧХ на Тернопільщині. У грудні 1943 року вона стала при керівництві і зайнялася організацію створення конспіративних медичних пунктів та лікарень по хуторах Тернопільщини, доставка медикаментів та медичного обладнання. На початку 1944 року. Коли ворожа комуністична армія почала наближатись і проводити воєнні дії  на Тернопільщині її призначили зв’язкою Головного проводу ОУН. Вона багато почала переміщатись і спілкуватись з верхнім керівництвом  УПА. Вона у березні 1944 року облаштувала на північній частині Тернопільщини чотири конспіративних квартири, де Головний провід ОУН проводив наради. До літа 1945 року перебуваючи у нелегальному положенні вона часто перебувала на Кременечинні, Вишневечинні, Шумщині, Бережанщині. Часто зустрічалася з сотенним Кутранем Миколою, псевдо «СОКОЛ». У червні керівництво ОУН призначило ДИДИК  Галину головною зв’язковою Романа   Шухевича. Так, жителька з Тернопільщини  стала відповідальною за долю борців-патріотів України.

(Спогади Галини Дидик)

“Особисто я нікого в житті не вдарила, ні на кого не піднесла зброю. Найбільше сил і енергії у визвольному русі я віддала збиранню медикаментів, лікування та переховування хворих і поранених. У 1944 році на Волині  я так само перев’язувала поранених в бою і радянських солдат, як і наших партизан. Зате  на мою долю випали найжорстокіші тортури і катування.”

Вона весною 1946 року легалізувалася під прізвищем БОРИС і наймала помешкання для конспіративної квартири.  Вона багато роз’їжджала по Україні за завданням Шухевича. Побувала декілька раз в Києві, Харкові, Донецьку,  Сімферополі, Херсоні, Одесі, Кишиневі, Тернополі.  Разом з Шухевичом їздила на лікування в Одесу. У 1948 році побувала в Кременці і була в Залісцях та Великому Кунинці. Мала зустріч з Росіцьким Данилом псевдо “Чесний”. 5 березня 1950 року енкаведистам  сексоти доклали про місце знаходження генерала Шухевича та  Дидик Галини. Почався моментальний штурм схрону. Вона швидко встигла розкуситиампулу з отрутою, а Роман застрелився.

Спогади  Галини ДИДИК 10 липня 1971 року. Матеріал з архіву журналістки , Людмили Дашкевич).

“Мене заарештували 5 березня 1950 року у селі Бологорщі під Львовом, де була остання криївка генерала Шухевича. При цьому генерал Шухевич застрелився, а я вжила отруту. Мене врятували від смерті для того, щоб напівпритомну почати мордувати. Мене нещадно били. Перші півроку робили це щодня, удень. Вночі мені не давали спати. Так “слідство” тривало два роки. Якби я й хотіла , ніколи не могла б забути  тих, хто мене катував, втрачаючи при цьому людську подобу, – слідчих МГБ ГУЗЄЄВА, СОЛЮЦЯ, ПІВОВАРЦЯ, КЛИМЕНКА, ЛОНЦЕНКА. Були і інші, не постійні, які приходили познущатися на ді мною задля п’яної розваги. Мордування заарештованих на слідстві — єлочин, який карається законом. Однак навіть пізніше, коли вголос скази про незаконність таких дій, я не зустріла жодного із своїх катів у в’язниці. У грудні 1952 року, після двох з половинною років катування суд заочно засудив мене на 25 років тюремного  ув’язнення. Тільки у 1969 році мене звільнили”.

Не маючи права повернутися додому, Галина тимчасово оселилась у Караганді, а в  1972 році переїхала і тимчасово рік таємно проживала на Львівщині. Потім виїхала на Черкащину і працювала в дитячому садочку. Пенсії не отримувала, а  існувала за рахунок невеличкого городу на людської допомоги. ІЗ кордону її приходили посилки від Міжнародної Амністії що розміщалась в Німеччині. Радянське КДБ постійно слідкувало за її діяльністю. З 1977 року їй не дозволяли отримувати допомогу за кордону.  23 грудня 1979 року  Галина Дидик померла. ЇЇ родина поховала її в Бережанах.

Президія Української Головної Визвольної Ради нагородила Галину Дидик Бронзовим (1945 рік) та Срібним (1947 рік) Хрестом заслуги. Але вже у незалежній Україні жодною з нагородою її донині не вшановано.

ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ