Принадливий Тернопіль. Де у місті зупинився час, – знає Ірина Веселовська

Колись, у студентські роки, у мене була чудова традиція. Хоча б раз на місяць я влаштовувала собі побачення з Тернополем. Тоді список Must to do був значно коротшим, ніж нині, а якщо зовсім щиро, то його не існувало. Могла собі таке дозволити.

Мій тет-а-тет із Файним мав кілька обов’язкових пунктів: візит у книгарню, прогулянка та обід (наодинці зі щойно придбаною книгою). Не було чіткої послідовності, визначених локацій, попереднього планування та, що головне, обмежень в часі. Якось повелося, що Тернопіль в моєму уявленні — кавалер світський. Тому й маршрут переважно пролягав через центральні вулиці. Ну, а де ж чи не найбільше вирує життя у будні та свята?

Для мене серце Тернополя – це не став і не Театральний майдан. Моє місто зароджується і пульсує на вулиці Валовій. Саме туди частенько мене приводили всі дороги. Там сучасність переплітається з історією, мейнстрим з мистецтвом нетлінним. У мене завмирає серце, коли я бачу, як художники, поки чекають на покупців, грають у шахи на принесених із собою стільцях. Як дитя, котре щойно навчилося ходити, з розширеними зіницями зазирає через вітрину у свій карамельний рай. Як у книгарні люди, затамувавши подих, чекають зустрічі з улюбленим письменником. Як молодь робить собі селфі з кавою і вже за мить це фото лайкне хтось з-за океану. Всі ці паралельні реальності, всі ці окремі історії, всі ці чиїсь світи…

Люди, які ніколи нікуди не поспішають. От не повірте, але я  жодного, жоднісінького разу, не зустрічала на Валовій когось, хто б кудись поспішав. Бо на цій вулиці час зупинився. Тут мимоволі сповільняєш ходу. Тут хочеться побути довше. Улітку допізна, а може й цілодобово, вирує життя. А от коли бабине літо остаточно програє осені, ввечері Валова перетворюється на курортне містечко після закінчення сезону. Дощ та майже морозяний вітер чимдуж розганяють тернополян з вулиць. За широкими вітринами кав’ярень — як же я люблю ті величезні вікна —  люди гріють руки до гарячих чашок, загортаються у пледи, а закохані міцніше туляться один до одного. А я в той час по-іншу сторону. Мокра бруківка і ліхтарі, що пронизують дощ своїми промінцями. Я і Валова. І більш нікого. Це така рідкість і така розкіш. Побути на одинці з серцем свого міста. Не знаю, чи це лише на мене так впливає цей тернопільський куточок, чи він для всіх такий особливий? Ну, але ж скажіть, проходячи повз пам’ятник Ігорю Ґереті, хіба у вас не виникає бажання із ним привітатися? Пройти поруч мовчки, це ж якось не ввічливо…

Ірина Веселовська.

Фото: Богдан Мендрунь.