Рагулі в Тернополі масово поселилися ще з 1944 року. Перші жертви — елементи зовнішнього декору будинків, під’їздів, сходових кліток

Будівля як естетична єдність

Кожен будинок проектувався, як єдиний витвір мистецтва і має сприйматися саме таким. Декоративні елементи та орнаменти повторюються не лише на фасаді, а й в інтер’єрі, складаючи враження естетично єдиного витвору мистецтва. На підлозі, в сходовій клітці, над вхідними дверима, під вікнами, на маскаронах, чи навіть на кахлях старої печі – всюди Ви зустрінете однакові мотиви. Тому, знищення навіть однієї маленької деталі змінює задуманий архітектором вигляд будинку як єдиного цілого.

А ось це Вам нічого не нагадує?

Наше місто вмирає. Значної шкоди йому завдають мародери, які його грабують, та ще більшої – рагулі, які його просто вбивають.
Рагулі у нашому місті масово поселилися ще з 1944 року. Перше десятиліття вони боялися, що повернуться попередні власники і майже нічого не чіпали. Це був період початку відчуження міста від органічної для нього цивілізації. Наступні кілька десятиліть вони очікували, що все повинна за них зробити держава, і тому теж нічого особливо не змінювали. Не робила особливо і держава. Це був період занепаду. І ось, коли на початку 1990-х відбулася активізація рагулів, почався період активного руйнування міста.
Частина рагулів, які відчули себе сиротами після кончини радянського союзу, раптово збіднівши, деградували. Інша частина, які відчули себе будівничими нового життя, раптово розбагатівши, теж деградували. Збіднілі рагулі, коли продали все, що правдами-неправдами належало їм, почали красти все, що належало місту. Першими жертвами стали металеві елементи зовнішнього декору будинків, під’їздів, сходових кліток. Так вони почали спотворювати обличчя міста. Розбагатілі рагулі почали це обличчя прикрашати за власними поняттями про естетику – пластикові вікна, металеві двері, за шальовані вагонкою балкони, євроремонти безпощадно витісняли на смітник елементи старих фасадів та інтер’єрів. А ще – добудови, надбудови, нові дірки у старих стінах для додаткових дверей та вікон. В результаті такі оновлення відповідають смакам кримінальних паханів та циганських баронів.
Звичайно, є і невелика група співчутливих до старої цивілізації мешканців. Вони в силу своїх скромних можливостей, чи то «викуповували з неволі» старі книжки, що їх гноїли рагулі під дощем і снігом на бруківці, чи то скуповували недорогі предмети домашнього побуту, або й вступали інколи за них у непросте протистояння з бомжами на громадських сміттєзвалищах. Та фасадів чи інтер’єрів врятувати вони не могли, вони змогли інше – створити попит на предмети матеріальної культури старого міста. А де є попит, там буде й пропозиція. Так з’явилися мародери.
З обезсиленого і беззахисного міста вони знімають його прикраси і добротні шати, яких давно вже не виробляють, але все ще прагнуть. Роблять це, певна річ, не зі співчуття, а з метою збагачення, бо знають цьому ціну. Однак, за іронією долі цим самим вони рятують фрагменти старої культури від рагулів, які не знають цінностей.
Іноді, правда, рагульська еліта здіймає рейвах з прокльонами на адресу мародерів – наприклад, як колись у випадку з фресками Бруно Шульца в Дрогобичі. Або як тепер із львівським палацом на вул. Олени Степанівни. Однак, щирість цього не святого обурення стає сумнівною, як тільки звертаєш увагу на певні факти – понад два роки будівля ця була порожньою, ніхто не цікавився ні фасадом, ні інтер’єром. Зацікавились, як тільки вирішили виставити його на продаж, бо виявилося, що без старого паркету, кахельних печей, різьблених порталів та інших елементів декору продажна вартість колишнього палацу буде значною нижчою. От лихо.
Чи це справді лихо? Може, менше з лих – бо не відомо, в чиї б руки попав цей маєток, зате можна сподіватись, що його прикраси потрапили в руки тих, хто знає їм ціну.
Для співчутливих втіха ця слаба. Та все пізнається в порівнянні. Через недбальство рагулів практично щодня осипаються фасади старих кам’яниць разом з архітектурними прикрасами та ліпниною, падають стіни палаців і замків. Шкода, що цього всього своєчасно не «врятували» мародери.
Зрештою, треба чесно зізнатись, що само явище мародерів має певну перевагу на явищем рагулів. Коли у міста вже не буде чого вкрасти, то мародери зникнуть так, як і з’явились. А от рагулі – залишаться.
Тут є гарна приказка: Дуню можна вивезти з села, але село з Дуні – ніяк…

Джерело: Спільнота шанувальників історії та архітектури Тарнополя за матеріалами публіциста Володимира Павліва та «Довідник облаштування міста. Правила поведінки в історичному середовищі».