Тернопільські безхатьки за день випрошують від 20 до 500 гривень

— Мрію про гроші. Мільйона для мене, певно, буде мало. Дивися, Янукович скільки має? І йому не хватає. Якби мав багато грошей, хату би купив. І ще коня. Люблю коней. Тато мав дві кобили. Не знаю, чи він живий. Я три роки не був удома, — каже безхатько — 57-річний Ігор Вольський із Тернополя. В обідню пору сидить у центрі міста на лавці з товаришем. Той називається Василем. Йому 56 років. Чоловіки ділять кусень шинки. – пише «Газета по-українськи».

— Обідаємо, — пояснює Василь, пережовуючи. — Дали нам люди їсти. Аво, яка шинка добра! — Третій рік пішов, як ми друзі. Познайомилися над озером. Назвали — будинок Озеро, 3.

— Перед ставом — третій дім, — пояснює Вольський. — Жили там на другому поверсі.

— І на роддомі я жив, — додає Василь. — Мене там спалили. Такі самі, як ми. Пам’ятаю, був сніг. А Марина, жінка моя, вилазила до нас по драбині, три дні годувала. Потім бідна випригувала з другого поверху. Бо там не було, як вийти, — Василь починає витирати рукавом сльози. — В мене жінка слаба. Забрали її в Борщів. Три операції. Ногу відрізали. Лягла взимку на бетон. Простудила собі сідничний нерв. Перед лікарнею лежала весь рік. На спині пролежні були.

Василь порпається в салатовій сумці. Виймає пом’ятий одяг.

— Дивися, скільки ми зараз мотлоху в мусорках набрали, — показує Ігор Петрович. — Дай сигарету.

Кажу, що не маю. Виймаю із сумки гроші. Даю чоловіку.

— Тоді я сам куплю.

Василь складає одяг назад до сумки. Каже, що йде.

— Напишіть, що я Марину сильно чекаю, я її люб­лю, — плаче.

— Вася 33 роки відсидів у тюрмі, — продовжує Ігор Петрович. — Убивав людей. Просто захищав себе.

Я 17 років відсидів. Перед цим працював будівельником. Звинуватили у крадіжці державного майна в особливо великих розмірах, 1984 рік. Я що вкрав? Порошок, чотири пачки “Біломорканалу”, якісь тапочки, 2 кілограми ковбаси і літр горілки. А вони написали мені на 100 з чимось тисяч.

Ігор Петрович — безхатько 20 років. Ночує в підвалі.

— Там щури бігають по мені, я їх скидаю з себе, — махає рукою на плече, ніби відмахується. — Не боюся. Вони живу людину не чіпають. Коли помру, тоді почнуть їсти.

В підвалі — труби. Зимою тепліше, ніж у квартирі. Роздягаюся до футболки. Вода є тільки гаряча.

Ігор Петрович знімає шапку, гладить себе по голові.

— Позавчора підстриг такий самий бомж, як я. Сильні воші були, курва. Не мився всю зиму. А де я зараз маю помитися? Влітку йду в озеро, помився, побрився і всьо — я файний хлопець. До мене ще дівчата липнуть.

Учора купив дві баночки від вошей. Тут в центрі роздівся, тим помастився. Бомжі хворіють дуже. Туберкульоз — однозначно. А також трипер і сифіліс. Бо сексом займаються хто з ким попало. І не миються місяцями, як от я зараз. Скільки їх уже пішло туда, в небеса. Грип, застуда? Мені таке до сраки. Я випив 100 грам, і все.

Ігор Вольський має 30-річну дочку. Вона не знає, що батько живе на вулиці.

— На пошті працює в Дніпропетровську, — говорить чоловік. — Хотів би з нею зустрітися. Але стидно. Я що їй скажу? Як мене посадили, їй 2 рочки виповнилося. Добре собі там живе. Ми з нею говорили по телефону, то на мене тільки “ви”, не каже мені “батько”.

В мене три жінки було Ірини. І ще була Ірина. Чи Марина? Б…дь, вже забув. Ще в Алушті з одною жив. Такво добре жив. Я був файний хлопець, не так як зараз. Вона продала квартиру й купила мені машину. А я на ній по дівках начав їздити. І втік, просто втік.

Були у вас жінки, коли стали безхатьком?

— Була в Одесі молдаванка Аня. Ми з нею жили біля “Привозу”. Спилася. Померла у 32 роки. Ми йшли на базар, зашпорталася, впала і об бордюр головою вдарилася. Її мама тоже в 32 роки померла. Після Ані нікого не хочу.

В Одесі спочатку працював будівельником, люди кликали перенести щось важке, винести з хати чи зробити щось, поштукатурити. Але лишився на дворі, бо начав пити. Чому? Моя Аня померла і все — мені вже ні жінок не треба, нікого і нічого.

Кожного дня п’єте?

— Каждий божий день. Рано встаю, треба похмелитися. Потім йду в центр. Сідаю, прошу гроші, щоб ще похмелитися. Іноді отримую 300–500 гривень в день. А буває, що 20. Прошу з 8:00 до вечора.

Безпритульних, які просять милостиню, хтось прикриває? Забирає частину грошей?

— Забудь про це. Хай хтось у мене візьме хоч 10 копійок. І ще є правило. Якщо тут прошу милостиню, то другий бомж має право сісти десь за 200–300 метрів.

Бувало, що просто прийшли пацани, х…й їх знає, хто вони такі. Відлупили, забрали гроші. Я сказав — знайду, заріжу, курва.

Носите з собою ніж?

— Ні, в мене ножа немає. Але якщо просто сказати “заріжу”, то самі втікають.

У кафе вас пускають?

— Одні не пускають, а другі пускають. Он там во є, — махає головою. — Можу піти за 20 рублів борщу взяти. Як тепло, їсти варю коло озера. Черпну тої води і нічого. Не вмер. Що находимо в мусорках, з того варимо. Може бараболя попастися, м’ясо, цибуля. Люди викидають ковбасу, хліб.

Чим цікавитеся?

— Художеством, строїтельством. Вмію малювати. Але лиць не вмію. Люблю політику. Як до когось приходжу, зразу включаю новини.

Вас запрошують додому?

— Є хлопці такі. Може, шкодують. І погодувати, і випити, і закурити дають. Газет не читаю, бо в мене окуляри вкрали.

Чогось боїтеся?

— Як кожна людина — смерті. Бо не знаю, де буду потім. Хочу легкої смерті. Бачив, як мучаться безпритульні, коли вмирали. Це щось страшне.

Але гріхів маю багато. Колись ходив до дівчини в моєму селі, файної такої. І я її зґвалтував. Вона й сама хотіла. Але кричала, виривалася. Була молодша від мене десь на шість років. А я придурок молодий, 20 років, якраз з армії прийшов. Не хотів того робити, але природа. Тепер шкодую.

Чоловік плаче. Зігнув голову. Закрив обличчя долонями.

— Шкодую, що я родився, — витирає сльози. — Мама дев’ять місяців мене носила під серцем, мучилася, коли родила. А я от така зараза. Нас п’ятеро дітей. А мати мене найбільше любила. Вона в селі буряки сапала. Померла, цукровий діабет. Я на похоронах не був. Знаю, що вона біля мене десь є. Люб­лю маму. Але тата трохи не люблю. Бо він нас і маму бив. Такий курвий син був.

Довіряєте людям?

— Людям не можна довіряти. Люди — це скотобаза.

Знімає шапку, показує шрами. Задирає куртку і кофту. На животі зліва — кілька шрамів.

— Ні за що, просто так. Бо я не хотів з ними випити. І то не бомжі, нормальні люди. Одному пацанові десь було 16 років, другому — 30. Курва, взяв мене і бритвою. То було біля ресторану в Одесі.

Як вижити серед безпритульних?

— Непросто. Вони один в одного все крадуть. Виживає не той, хто сильніший, а той, хто хитріший. Бомжі жорстокіші за тих, що сидять у хаті. Бо не мають де жити, не мають, що їсти, і їх від цього зло бере.

І вас зло бере?

— Ні. Що Бог дав, те я маю. Дасть Бог день, дасть піщу. За цим принципом я живу.

“Привіз бабу додому, тато її собі сподобав”

Безхатько Ігор Вольський народився у Великих Чорнокінцях Чортківського району на Тернопільщині.

— Моя одна сестра живе там, друга Галина і брати — за кордоном. До них не хочу, — розповідає Ігор Петрович. — Я колись привіз бабу додому. Тато її собі сподобав. А вона гроші хапнула.

Мені добре самому. Бо коли встав — тоді встав, коли ліг — тоді ліг. Є їсти — поїв, немає — не поїв.

Деколи стидно перед людьми — в мене тут стрий живе, біля ЦУМу. Часом мене бачить. До мене йде, а я втікаю. Ніколи не думав, що колись стану бомжем. Хотів стати космонавтом. Трактористом робив на Т-150.