Рятували людей з вогню церковною драбиною. Історії з вулиці 15-го квітня у Тернополі
Мешканцям будинку на вулиці 15-го квітня в Тернополі під час російських обстрілів 19 листопада допомагали рятуватися священники. Вони витягували людей з палаючого будинку за допомогою церковної драбини. Історії порятунку розповіли Суспільному.
Настоятель храму Преображення Господнього Богдан Комарницький сказав, що на драбині, якою рятували людей з палаючого будинку, досі є сліди гару. За його словами, вибухи почув близько 7-ої години, коли йшов до церкви, щоб підготуватися до ранкової служби Божої.
“Бачу, що йде дим із будинків, з вікон люди кричать: “Отче Богдане, рятуйте”. Я тоді зразу взяв довгу драбину, бо в нас ще є короткі, але вони не підійшли. Несу драбину і дзвоню до отців, вони вже були на підході. Прибігли, ми відразу розклали драбину, приставили до третього поверху і рятуємо. Дівчину врятували, потім ще когось, двох чи трьох, я навіть не пам’ятаю у тій катавасії. Як мінімум, четверо людей”, — говорить Богдан Комарницький.
Отець Богдан зазначив, що має військовий досвід і йому раніше доводилося гасити пожежі. У будинку на вулиці 15 квітня людей рятували з обох боків багатоповерхівки.
“Я навіть не знав, що спереду будинку був прильот і там ще страшніше. Машини всі горять, вибухають, там страшенний вогонь. Ми понесли драбину туди. На третьому поверсі була жінка чи дівчина, приклали драбину, але вогонь горів весь час. Я почав кричати, щоб газ перекрили, бо пожежників ще не було, тривала тривога.
Жінка чи дівчина вже переставила ногу і видно, що задихалася від диму, бо хиталася. Ми переживали, щоб не впала. Не могли всі вилізти на драбину, бо вона господарська, не міцна, ще й вся обгоріла. Але якраз рятувальники під’їхали, вилізли до неї по нашій драбині, перевірили її пульс і сказали, що жива. Видно, знепритомніла через дим. Потім приклали люльку пожежну і зняли”, — сказав Богдан Комарницький.
На допомогу Богдану Комарницькому прибіг священник Василь Куць. Він розповів, що живе неподалік.
“Коли прибіг, то зрозумів, що треба діяти. Ми з отцями взяли всі спроможні драбини, які в нас були, і побігли щось тут робити, бо розуміли, біда чужою не буває. В тому хаосі, крику, крові щось робили. Почали розкладати драбину, нам допомагало багато чоловіків, знайомих і незнайомих.
Коли викинули з другого чи третього поверху дитинку, взяли її на руки дідусь і бабуся, ми підставили драбину до третього поверху і почали зносити. Кричали до людей, які були на верхніх поверхах і мали можливість, щоб зійшли вниз. Але вони можливості не мали, бо двері були заблоковані. Ми намагалися врятувати хоч когось у тих обставинах. Що можливо було від нас, від людської сили, то ми зробили”, — говорить Василь Куць.
Василь Куць розповів, що за свої 50 років такої пожежі ще не бачив.
“Ми не хотіли такого досвіду, але від того, що відбувається в часі війни, ніхто не застрахований. Маємо діяти за покликом серця і своїх людських можливостей”, — зазначив священник.
Мешканка будинку Лілія Цап — одна з тих, кого врятували священники. Квартира жінки розташована на другому поверсі. Того дня в помешканні була разом із 74-річною матір’ю та племінницею, яка приїхала в гості з-за кордону. Вони встигли вийти з будинку до пожежі, однак жінка залишилася.
“Машина племінниці була припаркована біля бойлерної, якраз у тому місці, куди влучила ракета. Їм пощастило, що вони прийняли рішення не йти в укриття на підприємство, де теж були прильоти, а повернулися, сіли в машину й почали виїжджати із зони обстрілів.
Племінниця з замерзлим вікном їхала, наосліп, просто по своїй дитячій пам’яті. Доїхали до парканчика, і коли зупинилася, щоб протерти скло в машині рукавом, то в цей час стався вибух. У неї ще є відео на реєстраторі, який зафіксував це полум’я. Мамі дісталося вибуховою хвилею”, — розповіла Лілія Цап.
Лілія каже, коли в квартирі задиміло, то розгубилася і не знала, що робити.
“Я спочатку заціпеніла. Мене розбудив від цього стану дзвінок брата, який дзвонив і питав, що ми, де ми, чи ми пішли в укриття. Я пояснила йому, що мама з Валею вийшли. Потім почала просити його, щоби він їх набрав і переконався, що вони в безпеці. А сама за той час встигла взяти себе в руки, схопити рюкзак з документами, взутися на босу ногу і вчепити рюкзак на спину.
Хотіла вийти через вхідні двері, піднімаю очі й розумію, що дим вривається в квартиру ніби під напором. Я зупинила себе, бо хотіла якраз взятися за клямку. Звуки, що чула за дверима, ніколи не забуду. Не чула людей, а чула тільки, як все падає, ламається, стугонить, сичить, так, як полум’я в печі”, — говорить Лілія Цап.
Згодом жінка перебігла на кухню. Там почала шукати вихід з палаючого помешкання:
“Коли я перейшла в кухню, то схопила кухонне полотенце, встигла намочити його, бо ще була вода в крані. Відчинила вікно і лягла животом на підвіконня, тому що дим був наді мною, і ще можна було хоч трішки хапнути чистішого повітря. Але пожежа розгоралася з кожною секундою, якраз ще вітер був з того боку, з-за лоджії.
Почалося сильне задимлення і я зрозуміла, що в мене немає шансів. Почала оцінювати ситуацію, навіть готова була стрибати з вікна, але там ринва. І тут побачила отця Богдана, зосередилася й почала кричати до нього: “Рятуйте, я не можу дихати”. Він побачив мене і питає: “Давати драбину?” Кажу: “Так”. Вони приставили драбину, тримали, вона не дуже діставала до вікна. Не знаю, як я вчепилася пальцями за підвіконник і спустилася по драбині. Підійшла до парканчика, підняла очі й побачила полум’я з лоджії”.
Багато сусідів не змогли врятуватися з вогню, каже Лілія:
“З нашого під’їзду офіційно визнані мертвими 12 людей. Я їх всіх знаю ще з 1989 року або з їхнього народження”.
Нині квартира Лілії непридатна для проживання, тому тимчасово мешкає в брата Романа. Він також допомагав людям після ракетної атаки.
Роман Цап — ветеран, у 2022 році пішов добровольцем на фронт, воював на Донеччині. Того дня, коли росіяни атакували будинок, де жила сестра, відвіз доньку та матір у безпечне місце і повернувся, щоб гасити вогонь.
“Вже була пожежна машина і хлопці-рятувальники знімали людей приставними драбинами, вишки ще не було. Побачив, що з 28 квартири починає підніматися відкритий вогонь. Підійшов до пожежника, що був біля машини, й кажу: “Треба гасити, бо зараз розгориться. Верхні квартири ще не горіли. Але рятувальників не вистачало, бо вони насамперед рятували людей. Я взяв вогнегасник, приставну драбину й хотів лізти гасити вогонь у тій квартирі. А потім побачив розгорнутий пожежний рукав під тиском, він лежав на землі. Я почав гасити.
Його важко було тримати. Десь за годину почала спазмувати спина, бо вона в мене сильно потовчена. І мене замінив поліцейський. Я пішов до швидкої, щоб зняти спазм, потім знов повернувся до молодого хлопця поліцейського, сержант він чи лейтенант, ще дуже молоденький. Я йому дуже дякую, що допомагав. І ми заливали квартири, щоб вогонь не піднявся. Заливали на другому поверсі одну кімнату, потім другу і не давали, щоб балкон моєї матері загорівся. Подавали воду, бо одне вікно було відчинене. Час від часу туди теж направляв струмінь води”, — розповів Роман Цап.
Нині Лілія та Роман оговтуються від пережитого. Кажуть, якби люди не об’єдналися, то травмованих і загиблих могло бути більше.
