Тернополянка Христина Дуфанець: «Танці для мене – це життя»

Соціальні латиноамериканські танці – це той напрям, де можна легко навчитись відчувати своє тіло і взаємодіяти з іншими людьми. Після двох невдалих спроб включити у своє життя танці тернополянка Христина Дуфанець саме в цьому занятті знайшла своє покликання. І вона не лише опанувала таке мистецтво сама, а й навчає цього інших людей.

– Будучи ще маленькою шестирічною дівчинкою я самостійно зініціювала, щоб батьки записали мене у танцювальний гурток, – розповідає Христина. – Моїй радості не було меж! Пам’ятаю, як раділа і водночас страшенно хвилювалась. І ось коли цей день нарешті настав й переді мною розпахнулись двері танцювального залу, де вже розпочалось заняття – мені здавалось, що я потрапила у казку. Проте моєї ейфорії та щастя вистачило рівно на декілька хвилин. Адже потрапивши одразу ж у групу, яка вже гордо мала звання «зразкового народного танцювального колективу», мені абсолютно жоден рух не вдавався, а слова пані хореографа «ты танцуешь как медведь косолапый!» остаточно відбили моє дитяче, таке щире та невимовне, бажання танцювати.

Після паузи друга спроба настала у підлітковому віці. Та перешкодила професійним заняттям матеріальна складова.

– Наступна спроба поринути у світ танців була трішки згодом, вже в 14-річному віці, коли відчула, що у моєму житті є величезний пробіл, і мені дуже не вистачає саме танців, – продовжує Христина. – Попри всю свою невпевненість, комплекси, страхи та минулий негативний досвід я все ж наважилась і самостійно записалась у школу вуличних танців, де протягом трьох років танцювала hip-hop та disco. Наш колектив був достатньо сильним та успішним, але, оскільки моя сім’я не мала фінансової можливості відправляти мене на змагання та конгреси, щоб «не підводити команду» мені знову таки довелось піти. Так минуло ще декілька років без танців. Перш ніж я остаточно переконалась, що це однозначно те, без чого я жити не можу.

Попри ці труднощі через деякий час тернополянка все ж знову взялась за танці. І це були соціальні латиноамериканські танці, які розкрили не лише секрети володіння тілом, а й важливі життєві принципи.

 – Це саме той напрям, в якому я знайшла себе, своє покликання, свою самореалізацію та задоволення, – додає танцюристка. – Саме тут я по-справжньому зрозуміла «як влаштоване наше тіло» і як воно рухається, що є певні принципи, техніки, база, структура. Саме тут найбільше «пропрацювались» усі фобії, комплекси, невпевненість. А найскладніше, проте водночас найприємніше, що чекало на мене в цій сфері – це навчитись не лише відчувати та чути себе, своє тіло, а й взаємодіяти з іншою людиною в парі. Взаємодіяти з партнером, слухати та розуміти його. Відчувати та слідувати. Наповнювати цей тандем емоціями та естетикою. Насолоджуватись своєю жіночністю та щиро, із задоволенням та довірою приймати чоловічу ініціативу. І все це не лише про танці. Це про життя. І коли мене запитують, що є для мене танці – хобі чи робота – я однозначно відповідаю «Танці для мене – це життя!».

Терен