Тернопіль: 476 років за Фаренґейтом
Тернопіль – місто ні про що.
Як тільки ми пробуємо зобразити наше місто для туристів символічно – це одразу стає прекрасно видно.
Млява архітектура і непоказна історія. І вкотре ліпимо катедру, недозамок і церкву надставну.
Проте Тернопіль – унікальний. Це місто, котре розташоване повністю у головах людей, котрі там живуть. Подібно до персонажів відомої Бредберівської антиутопії, ми носимо своє місто у голові, кожен свою частинку мозаїки, і складаємо докупи. Саме тому враження іногородніх про Тернопіль дуже полярні – нейтрально-розчаровані для тих, хто бачив тільки будинки і майдан і захоплено-дружні для тих, кому повезло отримати знайомих тернополян. Щоб відкрити місто – треба мати провідника.
Така ситуація виникла через те, що архітектурно-історичний Тернопіль постійно руйнувався. З повітря і з землі. Тому місто повністю перетекло у ноосферу. Де не залізе жоден Бесага.
Але місто стало залежним від людей. І коли вмирає чи емігрує хтось хоч трохи значимий – відразу вмирає шматок міста. І пазли перемішуються, знову змикаючи ряди.
Особисто для мене Тернопіль цілком і повністю вміщається у капелюшку добре знаної тернополянам дивакуватої “Шапокляк”. Як заправський фокусник, вона щоразу вправно дістає його із капелюха та іноді демонструє вуличним роззявам. А потім ховає назад і йде собі по своїм справам. У неї в голові – якраз те місто, у котрому ми живемо. Трохи не по сезону одягнуте, але із залишками шарму і трохи хворе. На гігантоманію із найбільшим в Україні шашликом і найбільшою в Україні шопкою.
А ми стоїмо з охололою кавою в паперових горнятках, дивимось їй услід і тільки напис “Обережно! Гаряче!” нагадує нам про минуле тепло.
Коментарі вимкнені.