Настала весна: конкурсна робота №5

Пори року змінювалися з нестримною швидкістю, а в плеєрі незмінно грали старі-добрі «Океан Ельзи». Ось так, за змінами пісень настала весна.

Того дня, коли Вона вийшла на пошуки долі в навушниках лунало:

«Стріляй! Чому боїшся ти зробити цей останній крок?

Давай! Най буде так як хочеш ти,

Я заплатив за свій урок…»

І Вона вирішила нарешті зважитися на свій «постріл» – піти і знайти його, і хоч на мить забути про енну кількість років, коли Вона так палко відстоювала свою незалежність, відпускаючи всіх, хто хотів з Нею розділити світанок чи дивитися разом на зорі.

Це сталося так як буває у кіно: телефон гучно впав на дорогу, Вакарчук так і не встиг доспівати, а нова сукня разом з Нею тепер прикрашала асфальт. Це так горе-велосипедист з’їжджав з дороги на тротуар.

На мить здалося, що перед очима суцільна стіна, та ні, це Він намагався розгледіти чи жива. Жива, лиш голова нестерпно болить і мабуть доведеться відмінити заплановане Rendes-Vous, з тим, кого Вона ще сама не знає…

Руйнівник планів допоміг піднятися з запилюженого асфальту і, коли Їй вдалося навести чіткість стомленими від палючого сонця очима, Вона з подивом відмітила: «А він так нічого!»J

–                                Вибачте, я не навмисно! З мене тепер морозиво! – сказав незнайомець.

–                                Взагалі-то я поспішаю… – відрізала Вона.

–                                Вже ні. – і вони обоє звели погляд на Її розбите коліно.

–                                Мені треба в аптеку… – розгублено сказала Вона.

–                                Навіщо? Тут є подорожник. А як вас, до речі, звати?

–                                А як вам здається? Ну ідіть, нарвіть мені подорожнику.

І поки Він пішов шукати десь у траві подорожник, Вона раптом помітила, що на небі вже зникло сонце і, очевидно, збиралося на дощ.

– Ось! – незнайомець простягнув великий листок подорожника.

– Дякую! – сказала Вона і відразу приклала «пластир» до рани.

– А Вам куди треба? Може б я міг Вас підвести?

– У «Бодегіту»…- сказала Вона, усміхаючись, бо згадала нову пісню «Океан Ельзи» і зрозуміла, що зараз точно б не відмовилася від мохіто.

– Куди? – незнайомець явно не був фанатом цього гурту.

– Та неважливо. З Вами я точно нікуди не поїду, досить цього…- і Вона суворо вказала поглядом на своє розбите коліно.

– Я ж вже попросив пробачення. Це сталося зовсім випадково. Я просто пісню в плеєрі перемикав, ось і втратив керування.

– Бачу ви ще не добре освоїли цей вид транспорту. А хоч права маєте?)

– О, то Ви вже жартуєте?

І тут обоє дзвінко засміялися. Тим часом десь поряд загриміло і почалася злива, а заховатися було нікуди.

– Гадаю тепер Ви зі мною поїдете?

– Хіба в мене є вибір?

І ось так, ці двоє, мокрі як хлющ, пробиралися на маленькому велосипеді повз караван машин та маршруток, які застрягли в пробці.

Мокрі, але вже щасливі, вони раптово опинилися там і тоді, коли навколо ні душі і чути стукіт серця одне одного.

–                                Я відчуваю себе ніби Джульєтта …

–                                А що наші сім’ї ворогують?)

–                                Та ні. Просто такий романтичний момент і настрій як в пісні «Океан Ельзи» «Обійми».

–                                О, ти любиш «Океан Ельзи»?

–                                Обожнюю. А ти?

–                                Я теж. Новий альбом вже заслухав до дірок).

–                                Кумедно, я якраз його слухала до «аварії».

–                                Це доля. – сказав Він.

–                                Це доля. – сказала Вона, а сама подумала, що Rendes-Vous таки відбулося…

Проголосувати за роботу можна ТУТ