Надійка Гербіш: «Незалежно від віку читача – книжка має дарувати радість і надію»

Інтерв’ю Надійки Гербіш виданню “Barabooka”

Надійка Гербіш відома читачам не лише «дорослими» текстами «Теплі історії до кави» й «Теплі історії до шоколаду», а й ошатними книжечками для дітей. Маленьке Мишенятко стало героєм трьох із них – «Помаранчевий дарунок», «Пригоди у весняному саду» та «Найважливіша знахідка». А от у центрі казки «Одного разу на Різдво» – родина їжачків.

Донечка Богдана щоразу більше надихає письменницю творити для наймолодших, читати вголос дитячі книжки й не тільки. Власне про те, чому важливо читати малюкам уголос і чи можна забороняти певні книжки, як виховати з нечитаки читача та про читацькі вподобання донечки Надійка Гербіш розповіла друзям БараБуки.

– Надійко, Ти пригадуєш, як написала перший твір для дітей?

– То смішна історія насправді. У восьмому класі я перейшла зі звичайної тернопільської школи до класичної гімназії (так, то її повна назва – класична гімназія). Коли мені викладачка географії дала завдання написати таку собі мінімальну наукову роботу, щось на зразок реферату, я не мала уявлення, як це робити «правильно», тому написала казку для дітей на вказану тему.

– Твоя перша дитяча книжка «Помаранчевий дарунок» – кольорова казка. А які експерименти з формою/змістом дитячого твору хотілось би ще випробувати?

– Нині мене дуже цікавлять книжки-концепти й картонні книжки зі, знову ж таки, концептуальними розповідями на кілька речень. Поки доня зовсім маленька, хочу побавитися таким. Подивимося, що з того вийде.

– Якою, на Твою думку, має бути ідеальна дитяча книжка залежно від віку читачів?

– Ідеальних, напевно, не буває… Хоча є так багато чудових книжок, що складно навіть починати їх називати й описувати. Як на мене – незалежно від віку – книжка має дарувати радість і надію. Бути приємною на дотик і красиво оформленою. Насправді є чимало важливих факторів. І в Україні таких видань щороку стає більше.

– Доня підказує як дитячий експерт, що найважливіше в книжці для малят?

– Аякже! Книжки – її улюблені іграшки. Вона любить гортати сторінки, розглядати й аналізувати малюнки (шукає аналогічні предмети в кімнаті й показує на них пальчиком). У неповні п’ять місяців зробила першу спробу сісти, щоби краще розгледіти ілюстрації в книжці Катрусі Міхаліциної «Бабусина господа». Богдані подобаються красиві зображення (сильно «заляпані» або тьмяні, нечіткі відкидає) і мелодійні віршики. Ще – «активні» книжки, звідки можна щось відколупувати, пробувати на зуб, підбирати, куди ж вставити пазлики. Улюблена така – «Едемський садочок» від видавництва «Варух». Дуже-дуже любимо дитячі книжки «Видавництва Старого Лева», особливо вже згадану «Бабусину господу» і «Зайці в полі варять борщ». Ще серед найулюбленіших (і мені це дуже лестить, звісно) – твори про маленьке Мишенятко, ілюстровані Вікторією Кириченко й присвячені Богданочці, видавництва «Брайт Букс».

– Чому так важливо читати дітям уголос?

– Бо їм надзвичайно важливо чути добрий, спокійний, упевнений голос батьків. Особливо тоді, коли вони читають щось добре й життєствердне. Той голос залишиться всередині й надихатиме, навіть коли діти вже будуть дорослими.

Коли моя доня була зовсім малятком, практично будь-яке її хвилювання можна було втишити, почавши розказувати віршики. Тож я цитувала їй, один за одним, вірші Ігоря Січовика «Хто кричить кукуріку?», «Mad about Madeline» Людвіґа Бемельманса, улюблені вірші зі Святого Письма…

– Що Ти сама читала дитиною і підлітком?

– Дитиною читала багато всього – нещодавно от дістала гігантський стос своїх дитячих книжок для донечки, усього не перерахуєш. У підлітковому віці любила Шарлотту Бронте, Гаррієт Бічер-Стоу, Віктора Гюго (окрім «Собору» – його ми вивчали в школі, а таке читання чомусь не здавалося цікавим), О’Генрі, Сетона-Томпсона, Френка Перетті, Крістіну Рой, Татьяну Кузьмінскую, Пауля Целана (однокласниця якось принесла його збірку в ліцей – досі згадую її з тим особливим відчуттям закоханої книголюбки), Люсі-Мод Монтґомері – мабуть, саме цих письменників можна назвати моїми улюбленими. Ще читала багато біографій місіонерів і мріяла поїхати місіонеркою в Індію. Мамі подобалася ідея місіонерства, але вона говорила про це з обережністю, переймалася, звісно. Натомість сама поїхала місіонеркою в Кенію, щойно віддавши мене заміж. Отаке ті книжки заодно з мріями роблять із людьми. Але це насправді прекрасно.

– Як привернути нечитак до книжок?

– Ну, по-перше, важливо ні до чого не змушувати. Якщо йдеться про дітей – то привернути увагу можна, мабуть, передусім власним прикладом. Багато залежить від уподобань, зацікавлень дитини. Тепер чимало книжок на будь-який смак, треба просто добре пошукати. Ну, і навколокнижкової активності теж вистачає – аби було бажання, можна підібрати щось цікаве для будь-якого нечитаки.

Якось я проходила курс про дитяче харчування на Курсері. Авторка наголошувала, що треба їсти овочі/фрукти часто, багато й розмаїто. Якщо діти не хочуть, а вимагають одразу макаронів, готувати цікаво й по-різному. А салати – і це ключовий момент – подавати, скажімо, за 15 хвилин до обіду. У жодному випадку не змушуючи їсти. Просто поставити на стіл і пояснити, що основна страва вже майже готова, а ти, як хочеш уже, візьми собі салату, поколупай у тарілці.

Щось схоже з книжками. Якщо є пауза від іншої діяльності (особливо від комп’ютера, телевізора й різних ґаджетів), а в полі зору – кілька цікавих і добре проілюстрованих видань, дитина до них потягнеться. Спершу – просто «поколупати». А якщо книжка справді зачепить, нечитака потроху втратить цей свій статус.

– Є теми-табу, на які не слід писати для дітей?

– Суперечливе питання. Відповідь для мене – скоріше ні, аніж так. А от виклад різних тем саме для дітей, думаю, варто-таки фільтрувати.

Ну, і дотичне: моя подружка, православна «матушка», якось переказала прочитане в Марини Озерової: варто дітям із найменшого віку дати можливість чути біблійні тексти без адаптацій і переказів. Бо, якщо згрубша, «перекази дають загальне уявлення про сюжет, але не дають достатнього простору для думки та уяви». Зі свого досвіду знаю, що в дитинстві більше любила читати «дорослу» Біблію, ніж «дитячу».

– Чи є книжки, які б Ти однозначно заборонила читати донечці (як підросте :))? Чому? Чи мають батьки бути цензорами дитячого читання – чи можуть сподіватися, що дитя саме відсіє зерно від полови?

– Так і хочеться «демократично» відповісти, що сама обиратиме. Але ж я не дозволяю доні в її рік їсти суші, наприклад. Думаю, так буде і з книжками. Заборонити читати щось, звісно, я не зможу, але бодай відтерміную її знайомство з певними текстами до більш зрілого віку. Я дуже вдячна своїй надзвичайно демократичній мамі, що в цьому питанні вона чинила саме так. Більше за те, брала на себе сміливість не дозволяти читати певних творів, передбачених шкільною програмою. Той-таки «Декамерон», наприклад. Така позиція дуже суперечлива, ясна річ. Але я рада, що ознайомилася з деякими текстами пізніше й оцінила їх зовсім інакше, ніж це було б у дитячому чи підлітковому віці.

Чому ситуація з Біблією інша? Бо в читанні Святого Письма мені важливіший не літературний, а світоглядний момент.

– А які книжки тоді міститиме твій рекомендований доні короткий список того, що конче варто прочитати?

– Серії про Енн Люсі-Мод Монтґомері та Лору Лори Інґаллс Вайлдер, «Поліанну» Елеонор Портер, «Нескінченну історію» Міхаеля Енде, «Гарбузовий рік» Катерини Бабкіної, «День Сніговика» Дзвінки Матіяш і всі казки Богдани Матіяш, «Прихисток» Коррі тен Боом, Льюїсові «Хроніки Нарнії», а згодом – Толкінові «Гобіт» і «Володар перстенів», «Хатину дядька Тома» Гаррієт Бічер-Стоу, «Моє життя» і «Маленькі дикуни» Ернеста Сетона-Томпсона… Ні, це точно не буде короткий список.