Європейський суд розглядає справу тернополянки, яка живе з донорською ниркою

25-річна Ірина (ім’я змінено – на її прохання) мусить постійно пити «золоті» пігулки – імуносупресанти. «Золоті», бо дуже дорогі (два роки тому місячна потреба вартувала 15 тисяч гривень, тепер ціна, звісно, виросла). Без імуносупресантів може статися відторгнення нирки.

Ірина втратила нирку у дев’ятирічному віці. Хоча, до того часу ніби й не хворіла. З діагнозом «Ниркова недостатність» відразу потрапила на операційний стіл. Далі було життя, як й інших дітей, а згодом підлітків, дівчат. Ірина здобула середню спеціальну освіту, закохалася, одружилася, народила сина. Нирка працювала за дві. Та коли синочкові було три роки, Ірина відчувала, що знову хвора. Недуга швидко прогресувала. Лікарі констатували: відмовляє друга нирка. В Національному інституті хірургії та трансплантології імені Шалімова провели обстеження й зробили висновок: донором може стати батько Ірини. Той, не роздумуючи, погодився віддати орган, адже йшлося про життя дочки. Операція пройшла без ускладнень. Хоча, Ірина тоді розповідала:

– Здоров’я в нас обох вже нема… Після операції я втратила п’ятнадцять кілограмів. Тато теж дуже схуд. Насправді нирка – великий і тяжкий орган, хоч, здається, що і невеликий. Після видалення дуже западає грудна клітка.

Зараз тато не працює, інвалід третьої групи пожиттєво. Він втратив здоров’я заради мене. Але іншого виходу не було… З усіх моїй знайомих, яким пересаджено нирку, лише одній жінці пересадили чужу нирку – вона дочекалася своєї черги. Усім іншим дали орган родичі. Наше законодавство про трансплантологію фактично не залишає інших шансів, надія лише на сім’ю. Бо від чужої людини брати нирку заборонено, а органи від загиблих людей – це поодинокі випадки.

З того часу Ірина щодня у кілька прийомів жінка повинна ковтати жменю таблеток. З її слів, ці рятівні пігулки – страшна «хімія», гормони, які вбивчо впливають на печінку, інші органи, і доводиться лікуватися від побічних дій. Однак іншого виходу нема – без імуносупресантів вона почувається вкрай погано, відразу стрибає тиск, пришвидшується серцебиття, починається депресія.

Забезпечення імуносупресантами взяла на себе держава – відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 17 серпня 1998 року «Про впорядкування безоплатного та пільгового відпуску лікарських засобів за рецептами лікарів у разі амбулаторного лікування окремих груп населення та за певними категоріями захворювань». Ірині мали б безоплатно видавати в амбулаторних умовах препарати «Міфортік» та «Програф». Та насправді держава виконувала цей обов’язок незавжди, і люди (в області з такими потребами, як в Ірини, десятки хворих) переживали неабиякі потрясіння.

Врешті, Ірина звернулася до суду – заявила позов до усіх: Тернопільської міської ради, відділу охорони здоров’я та медичного забезпечення Тернопільської міської ради, Тернопільської обласної державної адміністрації, Кабінету міністрів України, держави України в особі Президента України, Міністерства охорони здоров’я України, головного управління охорони здоров’я Тернопільської облдержадміністрації, Тернопільської комунальної міської лікарні №2, Міністерства фінансів України. «Нехай з’ясовують між собою, хто винуватий», – так пояснювала. Вона вимагала стягнення моральної шкоди солідарно на суму 42 тисячі 500 гривень. Кожен день страждання без ліків жінка оцінила у 200 гривень.

У Тернопільському міськрайонному суді Ірині відмовили у задоволенні позову, мовляв, відсутність лікарських засобів спричинив дефіцит коштів державного, обласного та місцевого бюджетів, а тому ніхто не винен. Та апеляційний суд області став на бік жінки і присудив стягнути з міської ради Тернополя 10 тисяч гривень моральної шкоди. З поразкою перед жінкою-інвалідом першої групи міська управа не змирилася – звернулася до касаційної інстанції і…виграла. Тобто Феміда вирішила, що страждання Ірини – це суто її проблема.

Ірині допомогли в Українській Гельсінській спілці з прав людини – юристи Максим Щербатюк та Михайло Тарахкало склали заяву в інтересах жінки до Європейського суду з прав людини. Правники знають, що заяви у Страсбурзі розглядають по багато років – дехто чекає на рішення, наприклад, з 2005-го. А от справа тернополянки рухається стрімко – зараз триває процедура комунікації, тобто суд надав можливість урядові України висловити свою позицію. (Варто зауважити, що до комунікації доходять поодинокі справи.) Є велика вірогідність того, що цієї осені заявниця отримає рішення суду, і воно буде у її користь. Хтось же мусить захистити скривджену жінку?..

Як зараз поживає Ірина? Перебої з ліками тривають. У квітні не отримувала, у травні виділили на п’ять днів. Жінка знову гарячково набирала тернопільські та київські службові телефони… Але ось 12 червня видали їй один препарат у такій кількості, що вистачить на місяць, другий аж на три місяці. Тож заспокоїлася. Її пенсія складає 1300 гривень. Кожні три місяці мусить їхати в інститут Шалімова на обстеження. «Якщо колись більшість аналізів були безкоштовними, то тепер не зважають, що ти – інвалід першої групи. Платити треба за усе. За деякі аналізи доводиться викладати і по чотириста гривень», – розповіла Ірина. Втім, головне для неї, що останні обстеження засвідчили: її здоров’я покращується.

Ольга Кушнерик,  invak.info