Фестиваль «Бандерштат-2011»: Юрій Шухевич розказав про те, якого слова не було в лексиконі українських націоналістів

13 серпня у Луцьку тернополяни мають нагоду відвідати аж три фестивалі. Зі сцени на театральному майдані в центрі міста лунають українські фольклорні пісні, а навкруги розміщені торгові намети з усіляким національним «причандаллям», вишиванками, виробами народних умільців. Тут проходить фестиваль «Пісні великої Волині».

А на вулиці Щорса своє релігійне свято – народження старшого брата Кришни, відмічають піснями, лекцією та пісною вечерею волинські кришнаїти.

Але наймасовішим та найграндіознішим є дводенний фестиваль українського духу «Бандерштат-2011», котрий окупував чи не всю територію місцевого парку ім.Л.Українки. Тут діють три сцени: велика – для виступу сучасних молодіжних гуртів, літературна та акустична – для гутірок та зустрічей з поважними і цікавими гостями фестивалю «Бандерштат-2001».

Власне, сьогодні, з запізненням на 30 хвилин розпочався виступ сина командира УПА Романа Шухевича – Юрія Шухевича. Тішила око велика кількість молоді, що прийшла послухати Героя України. Старенького ветерана супроводжували такі ж старші чоловіки в строях бійців УПА.

На сьогодні Юрій Шухевич Герой України є головою політичної партії Українська Національна Асамблея та Головним командиром Української Народної Самооборони (УНА-УНСО). Він розповів про свого батька, про боротьбу УПА, про перебування в засланні та поневіряння в таборах ГУЛАГу, про теперішню Україну і сучасний націоналістичний рух.

–          У 23-му році мій батько став членом української військової організації і все життя воював за Україну, не випускав зброю з рук і поліг в цій боротьбі за Україну – почав Юрій Шухевич. – Цей шлях був важким. Розумієте, коли 16-річний юнак свідомо іде на те, що він знає, що кожної хвилини йому загрожує смерть, в’язниця чи щось подібне, що все його життя, як тепер кажуть, може бути зламане… Хоча вони тоді не вважали, що в’язниця чи смерть, це зламане майбутнє. Вони приносили на вівтар Батьківщини свої життя, свою працю, свою боротьбу, не питаючи нічого: шо їм за це буде, що вони дістануть. Чи якшо ця Україна здійсниться і стане незалежною, чи дадуть їм якісь портфелі, вигоди… Вони цього не питали. Були раді віддати себе в ім’я рідної землі.

Пан Юрій продовжував про те, що в час, коли страчували діячів ОУН Василя Біласа та Дмитра Данилишина, останній промовив, що якби мав два життя, то віддав би їх за Україну. Також пан Юрій згадав випадок, коли на Карпатській Україні, коли була така боротьба, здавалося б безнадійна, казали так, що в словнику українського націоналіста нема слова «капітуляція». Це було тоді¸ коли мадяри запропонували українцям скласти зброю і капітулювати. Ні. Вони знали, як сказав Колодінський, що їх можуть розгромити, можуть знищити, але ніколи не поставлять на коліна.

Люба Вовк, “Погляд”