Про спільне між різними Заходом та Сходом

Дівчина була з Дніпропетровська й мала до мене купу претензій.

– Чому, – запитала, – ви постійно підкреслюєте, що ви зі Сходу? Це ж неправильно.

– Неправильно бути зі Сходу? – не зрозумів я.

– Ні, неправильно це постійно підкреслювати. Це ж кліше – говорити про поганий Схід.

– Але я говорю про прекрасний Схід. Хоча маю право цього й не робити.

– Все одно – це кліше. Ми – одна держава. Ми схожі. Ми однакові. І не треба говорити про розбіжності.

Стоп, не погодився я. Як це – не треба говорити про розбіжності? Саме про них і потрібно говорити. Саме ними Господь намагався продемонструвати свою до нас увагу. Саме вони роблять нас усіх бодай комусь цікавими. Зрештою, що поганого в тому, що твоя вимова не відповідає якимось нормам? Що поганого в тому, що ти тримаєшся своєї території й навіть не думаєш від неї відмовлятись?

Мені навпаки завжди здавалось, що нас порятує наша несхожість, багатоваріантність наших життєвих переконань і принципів, відмінність у розумінні багатьох речей. Себто, саме те, що нам усім сьогодні так заважає, що не дає можливості легко й просто вирішити спільні проблеми. Інша річ, що потрібно ці проблеми знайти й усвідомити. А зробити це, не враховуючи згаданих вище відмінностей і специфіки – майже неможливо. Ось саме тому мені й видається важливим говорити не про спільне, а про відмінне. Навіть якщо хтось воліє його не помічати.

Десь тут і починаються всі ці стереотипи, котрі мені намагалися вчора приписати – скажімо, всі ці оповідки про духовність та розвиненість Заходу, чи навпаки – про стійкість і фінансову потужність Сходу. Все це проговорюється з обов’язковим вивищенням над опонентами, з підкресленням власної навіть не інакшості, але обраності. А з іншого боку, як різновид суспільних страхів і невпевненості – вперте непомічання й замовчування реальних відмінностей, того, що нас по-справжньому відрізняє одне від одного й що нас справді глибоко й вичерпно характеризує.

Мені здається, що причина багатьох непорозумінь між нами (себто, між Сходом і Заходом) й знаходиться саме в фатальній неспроможності обрати вірний тон розмови, неготовності говорити про спільне, не забуваючи про відмінне, невмінні робити акцент на відмінному в контексті спільного. Неготовність і невміння в цьому випадку бачаться мені головними чинниками, які стримують і роз’єднують. Але разом із тим, подолавши цю неготовність і позбувшись цього невміння, маємо всі шанси таки знайти спільну мову. Головне, щоби на той час нам усім було про що говорити.

Я, звісно ж, певен, що ситуація, в якій ми всі опинилися, обов’язково вирішиться на нашу користь. Себто, на користь нас усіх.

Розумію, сьогодні це звучить доволі утопічно, проте переконаний, що саме наші відмінності, наша прив’язаність до того, що ми маємо, наше небажання поступатись важливими для себе речами, зіграють урешті важливу й позитивну роль у тому, аби ми й далі лишалися Сходом і Заходом однієї країни.

Ясна річ, у нас попереду багато болючих моментів налагодження контакту й подолання протиріч. У нас попереду важливі речі, пов’язані з розумінням і сприйняттям чужої позиції. Адже чим очевиднішою в наших очах є якась річ, тим сумнівнішою вона виглядає в очах іншого. Ми навряд чи зможемо докорінно змінитися ближчим часом. Ми навряд чи захочемо позбутися того, що визначає наш характер, наші звички. Але ми можемо навчитися використовувати все це для загальної користі. Ми загалом мали б учитися загальній користі.

А що таке загальна користь? Те, що дозволяє нам триматися разом, те, що утримує нас в наших містах, в наших кордонах. Те, що робить нас приналежними до цієї території. Те, що примушує нас боротися за наші переконання, відстоювати свою правду, шукати спільне, не забувати про відмінне.

Сергій Жадан,ТСН