Кольори осені та іржі в Тернополі (фото)

Із року в рік мене не покидає думка, що осінь — найорганічніша пора для середмістя.

Кольори тиньку, іржі, дахів, полущеної фарби рам відлунюють у півпрозорих засушених травах (як у дитячих травмах), що буяли все літо, а тепер заснули, спершись на огорожі. Металеві візерунки вподібнюються органічній хаотичності, підтримують ці хиткі склепіння (колись) зелених храмів.

Ламкі стебла вібрують від вітрують. Проте як знати, хто переживе ці зміни погоди та часу — зелень чи автентична забудова. Бо ж зелень ще виросте, а кількість отого, давнього, зменшується щораз, тане, міліє, вироджується, химернішає (проте не в органічно живописний спосіб, а антропогенно- вироджувальний).

У час осені добре думається про поступ. Про невідворотність і про те, що циклічність пасує речам масштабним, але її не прикладеш до локальних, тому будинків, котрих знав цієї осені, наступної може не виявитись. Тішить тільки те, що цей час — то час стагнацій, проте оперативні втручання це не відміняє. І коли природні зрушення так чи інак вписуються в загальні способи буття, то зміни людські такої гарантії не дають. Вони точкові й рідко коли опікуються глобальним.

Тому тішусь сезонними змінами. Намагаюсь відчути їх якнайглибше. Виходити вулиці так, аби відчути, що осінні відрізняє від літніх. Наразі я не можу описати ту тонку грань перелому — сказати кольори було б банально. Температура — ще більше схоже на прописну істину. Проте у сумі ці банальності творять специфічне відчуття відчуженості — відчуття відокремленості об’єктів одне від одного і від тебе, приготування до холоду не дає розслабитись, так ніби постійно відчуваєш чийсь погляд. 

Цьогорічна осінь гвалтовна. Вона захопила зненацька, ше не встигла вигріти всі метали, деревину, а вже вихолоджує. Вона зробила ранки темними, а світанки раптовими, геть блискавичними — позбавила тривалої радості літнього чекання на те, як з-за горизонту з’явиться сонце.

Але, безперечно, переваги в осені є. І ще доста часу, щоби їх відшукати.

Анна Золотнюк.