Мене врятував холод, – тернополянка Зоя Остапенко

Чи знаєте ви, що холод може бути ідеальним лікарем? І лікує він не хімічними сполуками, а природними методами, ефективно, швидко і …безплатно. Я цього не знала. Чи, швидше, не надавала цьому значення навіть тоді, коли припускала, що так воно і є. Остаточно переконалася, коли мій випадковий попутник у потязі розповів історію свого одужання. А почалося з того, що цей симпатичний російськомовний сусід по купе висловив невдоволення: йому довелося вмиватися теплою водою! Пояснив, що з дитинства купається тільки в холодній, а взимку розтирається снігом й ходить у легкій куртці. І так звик, що вже й не може інакше. Звісно, я поцікавилася, що спонукало його до такого способу життя? Виявляється, у п’ятирічному віці «доброзичливі» сусіди «подарували» йому майже кілограм ртуті, сказавши: «Ти собі бався, але нікому не показуй». Він і грався тією ртуттю більше року… Коли батьки, врешті, про те дізналися, було пізно. Лікарі впевнено заявили, що хлопчина не виживе. Правда, десь хтось почув, що можна вилікуватися холодом. І хоча особливо в те ніхто не повірив, але й втрачати не було чого. Тому в тріскучий луганський мороз тато з мамою запропонували семилітньому синові побути півгодини на дворі так, як був у кімнаті — лише в одній сорочечці. За те пообіцяли кілограм дорогих шоколадних цукерок. Мерзнути малий не хотів, але дуже вже кортіло тих цукерок. І він пішов. Перебув, підстрибуючи, тих півгодини, а потім вже було легко на морозі без верхнього одягу… Тоді хлопчина не захворів, а батьки дотримали свого слова, і він поласував солодощами.

Варто сказати, що через хворобу хлопець не зміг, як його ровесники, у сім років піти до школи. Це сталося незадовго після того, як почав загартовуватись. Пам’ятає курйозний випадок зі свого шкільного життя. Якось молодших учнів треба було на декілька годин швидше відправити додому. За більшістю дітей прийшли батьки, декого відводили вчителі, а його ще з одним однокласником випало доставити додому самому директорові. Керівник школи тоді довго не міг зрозуміти, що його таки не розігрують. Бо один першокласник одягнув, як годиться, зимову куртку, шапку, шарф, в чобітки взувся, а другий готовий був йти в шкільній формі, літніх черевиках і шапочці. Вчительці вдалося переконати директора в тому, що для тієї дитини то є звичним явищем. Адже хлопець завжди так одягався в холодну пору року.

Нині ж цей вже дорослий чоловік відмовляється приймати теплу воду. І не тільки через розуміння того, що холод врятував йому життя. А швидше тому, що у прямому і переносному значенні відчуває власною шкірою, що так і має бути. Бо коли Творець Всесвіту по якійсь причині закриває від людини здоров’я на замок, то треба знайти відповідний ключ до того замка. І замок і ключ — творіння самого Творця. Людині тільки потрібно відшукати правильне рішення, яке би помістило її у цей живий вселенський механізм світобудови, як діючу одиницю, яка входить у позитивний взаємний обмін з довкіллям. І він його знайшов.

Звичайно, то був унікальний випадок. Такий спосіб лікування оберуть далеко не всі, особливо, якщо мова про дітей. Але, взявши з цієї історії саму суть, ідею, правдиве зернятко, що дало здоровий плід, розуміємо, що кардинально поліпшувати своє здоров’я і самопочуття треба не дорогими таблетками, а природними методами. Природа, у якій все влаштовано гармонійно, віддає свою силу, відкривається і поєднується з тим, хто сам відкривається до природи та енергетично і духовно поєднується з нею. Кажучи «природа», маємо на увазі і оточення людини — землю, дерева, ріки, озера, камені, трави, весь фізичний і духовний організм людини, довкілля.

НАЙЗДОРОВШЕ ЗАНУРЕННЯ У ВОДУ — ЗИМОВЕ

         …На місці купання тернопільських міських «моржів» знайомлюся зі стрункою підтягнутою жінкою, якій на вигляд років п’ятдесят з «хвостиком». Зоя Остапенко, як вона представилася, саме заходить у холодну воду. Пропливає метрів зо п’ять крижаною купелею обіч засніжених берегів протічного каналу, що є відгалуженням річки Серету. Далі піднімається кількома сходинками на берег, взуває гумові тапочки, щоб не ступати босою по мерзлій засніженій землі, витирає рушником волосся. Потім переодягається і енергійно робить фізичні вправи, бігає замало не довкола всього парку разом зі своїм чоловіком Петром Остапенком, який теж встиг залізти в холодну зимову воду. Зупиняються. Чоловік вправляється на брусах, а жінка робить розтяжку ніг. В її очах — спокій і відкритість. Можна сказати, відчувається органічний зв’язок з довкіллям. Вона знає, що робить, для чого, і що з цього має. Однак Зоя Остапенко не завжди почувалася саме так…

 

Жінці було тільки сорок два, коли вона без зупинки на третьому поверсі не могла піднятися на свій п’ятий. А будинок без ліфта. Сто п’ять кілограмів власної ваги давалися взнаки. Її чоловік — пан Петро, тоді мав п’ятдесят і у нього були хворі ноги. Жінка розповідає, що бувало взимку надвір не виходив взагалі. Весною просила його піти в ЖЕК, а Петро відмовлявся, бо боявся, що не зайде. Не дозволяли, як вона каже, зашлаковані судини… Це був край, треба було щось робити. І вони почали з ходьби по шкільному стадіону. Потім змінили своє харчування — перестали їсти мучне, солодощі, картоплю. Перейшли на каші, салати. Весною для салатів збирали листочки лободи, кульбаби, кропиви. Один день на тиждень, у п’ятницю, голодували. Зоя почала  кожного ранку обливатися холодною водою. Набирала звечора з-під крана повне відро і залишала на ніч. Зранку вода набувала кімнатної температури. Жінка, стоячи у ванні, виливала відро води собі на голову, обливаючи таким чином усе тіло. Перших три місяці всі ці зусилля не давали видимого результату: вага не спадала. А потім Зоя почала скидати по одному кілограму щотижня. Через два роки вона вже важила шістдесят кілограмів. Петро схуд приблизно на вісімнадцять-двадцять кілограмів. Набув, як і вона, ваги здорового тіла. Але своїх вправ вони з чоловіком не залишали. А оскільки шкіра на обличчі, руках, животі після схуднення обвисла, то зайнялися ще йогою. І лише тоді, коли у жінки добре підтягнулася шкіра, вони вийшли на природну водойму. Почали на Водохреще. Спочатку занурилася дружина, бо давно вже цього хотіла, а наступного дня — чоловік. Відтоді не пропускають жодного дня, окрім неділі, бо тоді йдуть до храму, відпочивають, приймають гостей. Улітку ходять до джерела, бо там холодніша вода — організм потребує короткочасного стресу. У воді знаходяться недовго — до однієї хвилини. Спочатку фізичними вправами розігрівають м’язи. Потім — занурюються з головою і відразу виходять. Стараються не обтиратися, бо краще, якщо тіло висихає на повітрі. Після холодної води з’являється внутрішнє тепло і це сприяє швидкому висиханню шкіри. Від таких занурень помітно покращується кровообіг, стає міцною нервова система. «Іду до води однією людиною, а виходжу звідти — іншою, наче знову народилася, — каже Зоя Григорівна. — І чим холодніше, тим краще. Підходжу з молитвою, з любов’ю і ще ніколи мені не зашкодило…». Але і тут є свої правила. Бувають випадки, що люди простуджуються. Це тоді, коли заходять у воду в стані алкогольного сп’яніння, або довго знаходяться у воді і переохолоджуються. Чи коли йдуть без віри у духовні сили і резерви організму.  Жінка розповідає, що до всіх цих занять у неї не працював добре кишечник і підшлункова залоза. Зараз у подружжя організм функціонує, як у здорової працездатної людини середнього віку. Та, як каже жінка, чуда не буває. Все просто. Лише треба над собою працювати. Однак люди не хочуть себе опановувати. Тому й мають невтішні результати… Радить не переїдати, харчуватися «за сонцем», тобто у світлу пору доби. Розповідає, що колись з’їдала кілька яєць одразу, а нині їй вистачає тільки жовтка…

Нині Зої Остапенко — шістдесят два, хоча виглядає, як я вже казала, на років десять менше. Панові Петрові — сімдесят. Кожен їх день розпочинається о шостій ранку розминкою за методикою Сергія Бубновського — віджимання, присідання, качання пресу. Далі — дихальні вправи за системою йоги. О сьомій ранку їдуть тролейбусом у гідропарк. Там розігрівають м’язи і входять у холодну воду. Далі — знову розминка, три кілометри бігу по парку. Потім жінка робить стійку на голові, шпагат, присідання до ста разів. Чоловік — піднімає шестидесятикілограмову штангу, двадцять два рази віджимається від землі (має спеціальний пристрій), більше ста разів присідає… Основне — не лінуватися. Щодня три години вони витрачають на фізичні вправи. Повертаються додому о десятій ранку. І тільки тоді снідають вівсянкою. А далі вже займаються всіма іншими справами. Думаю, більш повноцінно, ніж якби це робили без фізичних вправ…

 

 

У міський клуб любителів загартування і зимового плавання приходить не одна сотня людей. Є серед них багато початківців, які купаються півроку чи заледве місяць від Водохреща. Прийшли, побачили, їм сподобалося, то й приходять і надалі. Є й ветерани зимового плавання. До таких належить Іван Уставицький, який займається вже другий десяток років. З вигляду — міцний, м’язистий чоловік, який так і дихає здоров’ям. Його зустріла саме після прийняття ранкових холодових процедур, тому, незважаючи на мороз і сніг, що лежав на землі, він прогулювався у футболці без рукавів, кедах і з еспандером у руках.

Щоб зберегти у читача враження від спілкування із яскравою особистістю цієї людини, переповідатиму нашу розмову дослівно. А почав її Іван Іванович ось із чого.

— У нас дуже непіддатливий до зрушень народ. Він усього боїться. А найбільше боїться тоді, коли йому погано. Але саме тоді йому треба роздягатися і лізти у воду. Той, хто до цього прийшов, вже не хворіє. А хворим жити легше. Бо довкола всі хворі, і можна поговорити про свої болячки, пожалітися, поділитися ними. А здоровим жити важко. Нема чого скаржитися!

Чоловік розводить руками і сміється.

— То ви хочете сказати, що люди просто ліниві?

— Вони просто цього не хочуть. Вони хочуть бути здоровими, довго жити і палець об палець для цього не вдарити. Життя на природі правильне і нормальне. А те, поза цим, то не правильне. Люди мерзнуть, бо у них забиті і потрощені судини, капіляри. Засмітити шлаками організм дуже просто, особливо, з нинішньою їжею. А процес «вибивання» цих шлаків зі свого тіла є дуже болючим. Це важко. Але можливо. Нічого у цьому надзвичайного нема. Це навіть не здоровий спосіб життя. Це просто спосіб життя. Одна зі складових правильного способу життя.

— Значить, людині потрібно змінювати свою свідомість?

— Я не знаю людей, які самостійно змінили свою свідомість. Так не буває. Мене до цього привів Бог. Він приходить тоді, коли Йому треба і починає тебе перекроювати… Люди п’ють, гуляють, живуть абияк, бо вони не знають, як треба жити… Вони вважають, що живуть, а насправді — життя нема, бо все, що людина робить сама пособі, має дуже погані наслідки.

— То нічого, що ми вже довго стоїмо на морозі, а ви в кедах і майці? Не холодно?

— Жарко. Після зарядки я ще до години ходжу в майці, щоб організм вистиг.

— То ви сьогодні вже були у воді?

— У снігу. Якщо є сніг, то лягаю і качаюся у ньому. У снігу ж холодніше.

— Скільки часу? — допитуюся.

— Поки не набридне. Не мерзну. У снігу інакший ефект. Якщо вода тільки обволікає людину прохолодою, то сніг пробиває її наскрізь. Сніг б’є у кістку. Особливо, коли перевертаєшся і лягаєш на потилицю, то просто моментально прошиває. І всі ті шлаки, які набираєш за попередній день, з тебе в одну секунду виходять. Принцип дії холодної води чи снігу такий, що в тілі людини відбувається різкий скачок температури до 39° і шлаки тут же спалюються. А оскільки це відбувається у воді чи снігу, то і виходять у воду чи сніг. За чотири-п’ять років організм очищується повністю. Але це дуже болючий процес. Через те болючий, що очищується все тіло, з ніг до голови. Тоді болить усе, нема жодного місця, яке б не боліло. Але цей біль терпимий. І щоб процес очищення не збити, не можна приймати ліки, особливо антибіотики. Поки організм сам не очиститься і не вийде у режим автоматизму.

Ну, не випадково ж людині призначено жити 120 років! А вони у 60 ідуть на пенсію! А потім дивуються, що в 70 років їх тіло кладуть у труну. Ну, як можна, половина життя, і сказати, що вже наробився і пора йти на пенсію? Взагалі, поняття пенсії як таке у нашому житті не мало би мати місця. Воно якраз і сприяє тому, щоб люди дуже швидко йшли з цього життя.

— Ви вважаєте, що людина повинна бути працездатною до кінця своїх днів?

— Саме так. Всі мали би жити 120 років, без винятку! Так, як записано у шостому розділі книги Буття. Це нормально. Це ж як треба жити, щоб у 80 років тіло до кінця вийшло з ладу? Це ж що ж йому таке треба робити?

Іван Уставицький усміхається. Говорить швидко. Часто, вловивши думку ще до завершення запитання, відразу ж відповідає. Жваво жестикулює.

— Очевидно, при входженні у холодне природне середовище людина отримує від нього інформацію здоров’я, яка перетворюється на енергію. А енергія, в свою чергу, передається тілу для очищення організму. — Підтримую розмову.

— Вважаю, що людина складається із зовнішньої і внутрішньої. І от внутрішня і зовнішня людина повинні бути з’єднані в одне. Внутрішня людина — це воля Бога, якщо ми живемо так, як потрібно. Однак більшість людей обслуговує виключно потреби тіла. Тому для них смерть, це трагедія. Але смерть не трагедія, це те, що повинно бути. Це перехід. Заснув і у сні перейшов.

— Як ви прийшли до того, що є загальна гармонія, якою керує Бог?

— Людина — це посудина. Якщо вона не заповнена Богом, то вона заповнена сміттям. І коли оце переповнення приходить, то починаєш відчувати, що твоє перебування в цьому світі не потрібне навіть тобі самому. От оце усвідомлення і приводить до ґрунтовного перегляду свого життя. Тоді розумієш, що маєш поселити Бога всередину і жити разом з ним. Тому що люди не можуть управляти самі собою. Без Творця одна людина не відрізняється від іншої, вона обов’язково керуватиметься тільки своїми інтересами. Людиною повинен керувати Бог. Розуміння усіх цих закономірностей викликає покаяння і приводить сюди, до природи.

— Зміна свідомості відбувається настільки кардинально, що виходить аж на тіло людини.

— Ну, безумовно, ми ж ним ще поки-що користуємося…

У цих трьох різних історіях є одна спільна,  вкрай важлива деталь — їх герої змогли прийняти щось таке, що виходить за межі стандартного світогляду. Повірили, перемогли у собі інерцію попереднього світосприйняття і змінилися. Перемогли страх експерименту. Зрозуміли цінність того, на що виділятимуть час і свої зусилля. Перемогли лінощі, земні і духовні, а також  побоювання виділитися із середовища інших і тим викликати нерозуміння, осуд чи насмішки. І нагорода їх того вартує.

                                                                                                           Ганна Ваврін