Священник з Тернопільщини Василь Вирозуб провів 68 днів у російському полоні

Усім відомо, що отець Василь Вирозуб, настоятель одеського Свято-Троїцького храму Православної церкви України, провів у російському полоні більше двох місяців і  був одним з тих, хто 25 лютого вирушив на рятувальному судні “Сапфір” до острова Зміїний. 

Але далеко не всі знають, що цей мужній патріот-духівник – наш земляк, пише газета “Свобода”.

З Тернопільщини – на Одещину

Василь Вирозуб народився 25 травня 1970 року у Борщові. Його батько був старостою храму, а також фундатором та будівничим ще двох храмів на Борщівщині. Дідусь у сільській церкві акомпанував під час недільних служб на фісгармонії (аналог органу). Брати батька, Петро і Василь, робили художні розписи у храмах та церквах. Дядько Василь Гаврилович Вирозуб був митрофорним протоієреєм.

А сам Василь Вирозуб закінчив Тернопільське музичне училище ім. С. Крушельницької, де вчився грати на кларнеті.

Після служби в армії навчався в духовній семінарії. Нині – настоятель Свято-Троїцького храму Православної церкви України в Одесі.

Був одним із перших священників, які взяли участь у створенні служби капеланів у підрозділах української армії. У 2015 році відправився на схід України і виконував обов’язки капелана в одному з підрозділів 72-ї ОМБр.

Разом із військовими перебував в місцях виконання бойових завдань на Маріупольському напрямку.

Серед перших полонених

25 лютого 2022 року у складі цивільного пошуково-рятувального судна «Сапфір» капелани Василь Вирозуб, Олександр Чоков, Леонід Болгаров, а також дитячий лікар Іван Тарасенко відправилися на захоплений острів Зміїний, щоб забрати тіла нібито загиблих українських захисників, але росіяни взяли їх у полон і невдовзі відправили спочатку у Севастополь, а потім у фільтраційний табір у Бєлгородську область та у слідчий ізолятор № 2 міста Старий Оскол.

Згодом О.Чокова, Л. Болгарова, І.Тарасенка після 43 днів допитів та знущань звільнили, а В. Вирозуба залишили в катівні, де продовжували допитувати, піддаючи жорстоким тортурам.

Аж 6 травня його було звільнено під час обміну полоненими. Після чого він проходив лікування і реабілітацію в госпіталі. 23 серпня нашого земляка нагороджено орденом «За заслуги» III ступеня.

Пригадуючи ті дні…

Вранці 25 лютого, за словами отця Василя, йому зателефонував єпископ Одеський і Балтський Афанасій і запитав, чи зможе він поїхати на Зміїний, щоб евакуювати тіла, як тоді вважали, загиблих прикордонників і працівників маяка. Священник одразу погодився.

“Уже об 11 годині ми були на палубі корабля, отримали деякі інструкції, що можна робити, що не можна, які будуть дії в разі огляду нашого корабля ким-небудь іншим, окрім цивільних, і вирушили на Зміїний, – пригадує. – А 26 лютого підійшли до Зміїного, на борт піднялися росіяни, усіх поставили на коліна і почали обшук судна, який тривав близько трьох годин.

Росіяни не вірили, що перед ними капелани, які виконують свою місію під час бойових дій. Вони думали, що ми якийсь спецпідрозділ для захоплення Зміїного, сказали: “Ви або божевільні, або безсмертні”. Я трохи подумав і кажу: “Ви знаєте, так, безсмертні”.

Капелан розповів, що спочатку ставлення було толерантне. А у Бєлгородській області, де був наметовий фільтраційний табір, уже почали і пресувати, і бити, і знущатися. Справжні жахіття почалися в СІЗО в місті Старий Оскол. Людей змушували стояти на колінах в снігу по кілька годин при мінусовій температурі.

У полоні наївся квасної, кислючої капусти на все життя. Ще були макарони – це тісто, перемелене через м’ясорубку. Сміялися, що у нас свиням краще дають.

Молитва, яка об’єднувала

Василь Вирозуб розповідає, що з першого дня у капеланів була спільна молитва: за Україну, за перемогу українського війська над усяким ворогом і супротивником, і за те, щоб Господь Бог повернув їх живими й здоровими додому. Вона гуртувала всіх. Для російських військових, за його словами, це було незрозуміло: як можуть разом молитися православний і протестант.

Коли  вони дізналися, що я з ПЦУ, почалося. Запитували: “Як ви, людина, що жила в Радянському Союзі, стали розкольником, розвалили таку велику могутню церкву?” Я відповідав, що є церковні правила і там прописано, що кожна держава, яка має свою мову, має свою історію, повинна молитися своєю мовою, мати свого патріарха і свою церкву. Це їх дуже дратувало. Ми ж читали “Отче наш”, “Богородиця Діво”, “Царю Небесний”.

Загалом це все нагадувало старі радянські фільми про німецькі концтабори. Здавалося, що потрапив на машині часу в ті роки.

Ось окремі духовні роздуми отця Василя.

Убивати – великий гріх. Прийти в чужу країну для того, щоб убити цілий народ – це гріх на цілі покоління. Це кров, яка не змиється сотні років.

Нині тисячі людей щоденно моляться за перемогу, за мир, за ЗСУ, за воїнів та волонтерів. Ми стаємо чистіші в молитві, ми стаємо в цій молитві ближчі до Бога. А коли ми стаємо ближчі до Бога, то Бог стає ближчим до нас.

У Бога немає мертвих, у Бога всі живі. А той, хто поклав життя за братів, уже має Царство Небесне. Низький уклін і повага нашим солдатам, нашим воїнам. Нехай Господь їх береже, нехай посилає Ангела-охоронця, щоб Матінка Божа покривала своїм омофором їх і всю нашу Україну.

Ми 30 років були незалежною державою. Але не цінували ні вишиванку, ні прапор, ні мову. Довелося дожити до моменту, коли треба вчитися на своїх помилках. Чи діди-прадіди були дурними? Казали: “Не кохайтеся з москалями”, “Будь-який договір із москалями не вартий паперу, на якому підписаний”.

Росія порушила вже всі правила – моральні, державні, християнські. Ми стали великим полем бою між тоталітаризмом та цивілізацією. Якщо світ нам не допоможе, москаль далі піде.

…У полоні йому не казали, що буде обмін — наказали зібрати речі, дали переодягнутися в цивільний одяг, посадили в літак. Обмін відбувався біля якогось зруйнованого мосту. Коли він побачив український прапор, то сльози просто потекли…

Нині  Василь Вирозуб  допомагає військовим та їх родинам.

«Бог з нами, Бог бореться за тих, хто відстоює правду”, — каже капелан.

Авторка: Галина САВЧУК

Коментарі вимкнені.