Лемки Теребовлянщини не втратили свого етносу (фото)

Якщо звернутися до історії, то можна побачити яким був багатостраждальний лемківський народ. Вони були найзахіднішою і найвіддаленішою українською етнографічною групою, предки якої прийшли зі сходу ще в ранньому середньовіччі у район Карпат. Етнонім виник у ХІХ столітті й походив від часто вживаного ними слова «лем», що означає «тільки», «лише». Лемковина , так називали свою землю самі її жителі, була найбільш периферійним на Галичині краєм і розміщувалася на обох схилах Бескиду поміж річками Ославою на сході та Попрадом на заході. На півдні межі Лемківщини пробігали вздовж давнього кордону між Угорським королівством та Польщею, який у ХХ столітті розмежовував Польщу та Чехословаччину (а від 1993-го – Словаччину).

Друга світова війна принес­ла на Лемківщину не лише біль та страждання, а й вилюднення та фактичне зникнення її як окремого самобутнього, колоритного регіону. В межах так званого обміну населенням між комуністичною Польщею та УРСР у 1944–1946 роках із Лемківщини, як і з інших земель Закерзоння (Надсяння, Холмщина, Південне Підляшшя), вивозили людей у радянську Україну. Туди переселилося більш-менш добровільно або внаслідок економічного й політичного тиску близько 65 тис. лемків. Однак прихід радянських військ дещо насторожив населення: коли воно побачило на власні очі голодну й босу «армію-визволительку», багато хто змінив беззастережне захоплення на більш стримані асоціації. Й так за якихось 2-3 роки Лемківщина опустіла. Одні вихідці з неї опинилися поблизу російського кордону на Луганщині та Донеччині (хоч найбільше «українських» лемків таки попереселялося згодом на південь Львівщини й Тернопілля), в південних областях України, а другі – поблизу німецького.

На Теребовлянщині лемки оселилися у с. Боричівка, яке нині вже входить у зону міста. Більшість з них походять із Надсяння, старші люди дбають про свою історію й передають її своїм наступним поколінням. Кожного року активні мешканці села організовують зустрічі лемків своєї прабатьківщини вдома, у райцентрі, їздять на найвідоміший і не лише на Україні фестиваль-ватру  «Дзвони Лемківщини» в Монастириську, нині подібні зустрічі відбуваються й на Луганщині, Івано-Франківщині й віднедавна на Полтавщині.

До 70-річчя депортації лемків у селі відбулася подібна зустріч 13 грудня 2015 року під назвою «Ми йшли в світи на муки і на біди…», організована місцевою жителькою Любов’ю Данилюк та головою районної організації «Лемківщина» Людвіковською Галиною та її мамою Куліковською Марією, яка також очолювала дану організацію понад 20 років. В хорі та декламуванні віршів взяли участь вчителі місцевої школи Нагірна Іванна, Фіголь Оксана, Савків Люба. На захід завклубом Едуардом Данилюком були запрошені теребовлянці, співучий лемківський гурт «Аничка» із с. Вербівці, музичним керівником якого є Штельма Анігія і цей гурт побував у Польщі, в родинному музеї лемків, яких не переселили. Також перед глядачами, які тісно заповнили невелике приміщення сільського клубу, виступала співачка з Тернополя Крилова Тетяна. Найбільше виконали лемківських пісень місцевий жіночий хор під керівництвом регента церковного хору пані Любові, до речі, в цьому хорі були і старші жінки, які зазнали на собі всю тяжкість депортації. Так 86-річна Семен Євгенія Несторівна розповіла односельчанам і гостям як виселяли її родину у 1945 році:

«Наше село Теплиці, що у Надсянні, було дуже великим, завдовжки із 7 км. Жили всі ми дружно, хоч і не дуже заможно, тяжко працювали та не тужили. Там я закінчила 10 класів у 1939 році і тут раптово розпочалася війна. Два тижні тривала вона між Польщею та Німеччиною і так ми опинилися під окупацією чужинців. Тяжко було нам під німцем, за любу незначну провину розстрілювали, крім того, потрібно було постійно здавати левову частку прибутків із господарства. Також багатьох наших дівчат та жінок вивезли до Німеччини насильно. Не давали жити і місцеві та прийшлі банди польських націоналістів, які грабували, вбивали та насилували, все робили, щоб лемків вигнати із батьківських земель. Все ж якось з бідою ми пережили німців і польські знущання  та на зміну їм прийшли «переможці» москалі й почалася друга ще чорніша година. Лемків почали переселяти на чужі землі. Ті родини, яких висиляли у березні 1945 року ще могли щось із собою брати, дехто й корови позабирав. А нас «добровільно» забирали у червні 1945 року й ми вже нічого не могли взяти, так москаль оскаженів. Спочатку всіх доправляли на підводах до повіту Ярослава, а звідти вже товарняками кого куди. Пам’ятаю, як їхали фірою 3-4 родини і одна жінка вродила дівчинку від всіх тих негараздів, але все з дитиною було добре і ось вона Ожга Марія стоїть перед вами та пускає сльозу. Моя родина попала у Харківську область, де ми пробули майже рік. Скажу вам, що там до нас місцеві прості люди ставилися добре, розмовляли переважно українською. Все ж нам було тяжко, бо приїхали голі-босі. В той час інші наші люди попали на Тернопільщину у село Боричівка й писали, що там добре і щоб ми туди також їхали. Більшість так і поступили, хоч немало наших і по сей день залишилося на Сході України».

Розповідь пані Євгенії доповнила її давня подруга Ганна Матвіївна Шегда(Нагірна), на рік молодша за шкільну товаришку:

«Найгірше, – каже пані Ганна, – було тоді, коли нападали місцеві, а ще більше прийшлі кінні банди із Волині. Багато наших сельчан у той страшний час будували собі схованки, криївки під підлогою хат чи хлівів, поза селом. Ото бувало нас із молодшим братиком та мамою тато зажене у бабусину криївку, ми зариємося у сусіку соломи й там цокотимо зубами доки усе не скінчиться. Не всім везло, багатьох вбивали й мордували всіляко, грабували, а то й спалювали обійстя. Не краще було лемкам і за комуністів, мою родину також переселили на Схід, потім ми попали до Боричівки. Хочу сказати, що нас, лемків, всі ті роки вважали як другосортних українців, принижували й зневажали. Але не всі, були і є всюди й добрі люди. Чим же лемки так завинили, за що нас повиривали з корінням із рідних земель? Адже, у нас є своя мова, свої звичаї та традиції, які ми свято бережемо та передаємо своїм нащадкам і так будемо робити завжди. Коли ми у 1946 році приїхали до Боричівки, то там ще не було колгоспів і можна було вести осібне господарство, проте це тривало недовго. З приходом колгоспів всі туди були записані через не хочу, от і працювали далі в поті чола лемки на ланах та фермах, інших тяжких фізично роботах. Лише за Незалежної України наше життя трохи покращилося, нас визнали як депортованих. Тепер ми можемо вільно, не криючись, розмовляти своєю мовою, організовувати ось такі зустрічі, співати своїх пісень, ходити у національному вбранні, в лемківських вишиванках. Нині лемки всього нашого краю, всієї України і всього світу гуртуються, на зустрічі приїздять земляки навіть із Канади, США, Австралії, Словаччини, інших країн».

Дуже гарно у своєму виступі охарактеризувала лемків пані Куліковська Марія, її слова потонули в гуркоті всезагальних оплесків: « Лемки – то українці із знаком якості!» І хай це буде частково жарт, проте який він, як він говорить про національну гордість лемків, їх любов до України і просто – про людяність!

А на закінчення зустрічі організатори заходу та сельчани пригощали всіх присутніх лемківськими стравами, це були пироги на парі, капуста з яглами(пшоно), сир с маслом домашнього виробництва, пиріг з гречкою й особливий боричівський хліб домашньої випічки, секрети виготовлення якого знає найкраще пані

Ожга Марія. Її хліб коштували неодноразово визначні люди зі всього світу на фестивалях та зустрічах лемків.

 

Віктор АвЕркієв