Тернопільським жертвам нацизму бракує грошей на книжку про надію

Близько двадцяти тисяч гривень бракує Тернопільському відділенню Української Спілки колишніх малолітніх в’язнів, жертв нацизму, аби видати книгу спогадів “З надією в очах”. Збирають спогади вже близько п’ятнадцяти років. Понад сорок таких записів із фото п’ять років тому згоріли під час пожежі у готелі “Україна”, де Спілка орендувала приміщення. Наразі вдалося знову назбирати близько сорока спогадів. Проте грошей, аби видати книгу, Спілка немає, – повідомляє TV4

 

Впродовж Другої світової війни в Європі було близько 14 тисяч таборів смерті. В них щодня від голоду, холоду, побоїв помирали сотні людей. Лише нескореність долі та сила духу допомагала деяким вижити. Проте свідків тих подій, щодня стає все менше і менше. Аби увіковічнити долі жертв нацизму у Тернопільському відділенні Української Спілки колишніх малолітніх в”язнів, жертв нацизму хочуть видати книгу спогадів. Поте на це Спілка немає грошей.

–       Всіма зусиллями, ми відкрили цей пам’ятник. Тепер в нас на черзі видати книгу спогадів. Ми вже назбирали більше сорока спогадів. Але так сталося, що в 2006 році ми погоріли в готелі “Україна”, де ми арендуємо приміщення. Наші всі спогади згоріли. Тоді ми всіма силами почали наново збирати. Наразі ми вже назбирали на книжку. Але на це треба грошей. Наші люди на це не можуть здати, бо нашим людям тієї пенсії ледь вистарчає на ліки, – каже Ольга РАМСЬКА , голова Тернопільського відділення Української Спілки колишніх малолітніх в’язнів, жертв нацизму.

 

Олена ТИТОВА  заступник голови Тернопільського відділення Української Спілки колишніх малолітніх в’язнів, жертв нацизму кажле, що юди йдуть, багато вже і не побачуть цієї книги, хоч вони з душею писали. Хотіли, щоб їх доля, воєнні, післявоєнні роки залишилися в пам’яті для майбутніх поколінь.

“У 1942 році фашисти почали масове вивезення молоді, зокрема неповнолітніх юнаків та дівчат на каторжні роботи до рейху. Настала і моя черга, на таку звістку, плач і ридання моєї дорогої матусі не звернули увагу” – це уривок із спогадів Олександри Москалик. Жінку вивезли на примусові роботи в Німеччину, коли її виповнилося лише шістнадцять. Впродовж трьох років пані Олександра працювала на лаковій фабриці. Подібних спогадів назбирали близько тридцяти семи. Кожному із малолітніх в’язнів, жертв нацизму, є що згадати.

–       Було мені два роки, ми з батьком на велосипеді їхали до якогось будинку, там був забор такий і в ньому була дира. Літаки дуже низько летіли, а батько зі мною в ту диру заліз і ми так втікли. Далі я не пам’ятаю, але потім через багато років я в батька запитала, то правда чи мені щось так здається. Він сказав: ти добре запам’ятала, то дійсно так було, – говорить Марія ГУЦАЛЮК, член Тернопільського відділення Української Спілки колишніх малолітніх в’язнів, жертв нацизму.

 

В Спілці колишніх малолітніх в”язнів, жертв нацизму вже визначилися з назвою книги – “З надією в очах”. Саме так заповів назвати книгу колишній голова спілки, в’язень концтабору Петро Рамський.

–       Надіються, що пронесе, що бомба не попаде на них. І тоді голова каже, ось так і назвемо книгу – “З надією в очах”, що бомба на них не попаде. А мені так само прийшлося, ось ці літаки, коли вони летіли, під ногами тремтіла земля, а мені вісім років. Оце я стояла і дивилася, як ці літаки летіли на Лінз. А ми в той час знаходилися на відстані двадцяти кілометрів, – згадує Олена ТИТОВА

Книги спогадів колишніх малолітніх в’язнів, жертв нацизму вже видали у Києві, Львові, Івано-Франківську, Запоріжжі та інших містах. На Тернопільщині таких людей є понад тридцять тисяч, збирали спогади у спілці понад п’ятнадцять років, проте можливості видати книгу немає ще до цього часу. На це треба близько двадцяти тисяч гривень.

–       На даний час ми зібрали більше тисячі гривень. Це дуже мало нам треба, хоч мінімум двадцять тисяч гривень. Ми підраховували, то там було вісімнадцять тисяч, але це було три роки тому і все подорожчало нам треба більше грошей. Тому я звертаюся до всіх краян, будь-ласка допоможіть випустити книгу. Це є історія наших краян, які загинули, інші живуть, але аби наступне покоління знали більше про них, – каже Ольга РАМСЬКА .

“Де вони тепер, мої любі друзі дитинства, юності? Як склалася їх доля, розбрелися по світах не з своєї волі і шукай їх як вітра в полі”, – продовжує свої спогади Олександра Москалик. Аби нагадати про те, що було в історії, колишні малолітні в’язні, жертви нацизму пишуть спогади та вірші.

–       Якщо знову буря страшне назріва, ніхто свого щастя ніде не схова, бо зброя щорік все нова і нова. Та тільки не зброя, людина вбива. Нехай ще сівач всі поля засіва, хай кличе до миру держави глава, і дітки-сирітки і мати, каже Олена ТИТОВА.