Зажурились галичанки

Свідому українську громадськість вразила новина – досі нікому не відомий дитячий журнал з дуже народною назвою «Щедрику-Ведрику» надрукував статтю, в якій зневажливо охарактеризував галичан, назвавши їх відсталими селюками, примітивними заробітчанами, не здатними опанувати сучасні професії:«На ринку праці Галичини не існує таких професій, як рерайтер, PR-консультант, екзистенційний психотерапевт, бо де просте життя – там проста робота – шофер, будівельник, медсестра, продавець. Максимум, про що може мріяти галичанин з вищою освітою в рідному місті – це робота в регіональній філії великої компанії або банку. Не буває галичан космонавтів, конструкторів, олігархів чи великих політиків»

Хоча треба бути справедливими, у згадуваній щедріківсько-ведриківській статті галичан не лише гудять, а й стримано поплескують по плечу: «Проте серед галичан відомі такі шоумени, як Віктор Павлік, Андрій Кузьменко, Юрій Горбунов». Ну, слава Богу, аж від серця відлягло. Виходить – не все втрачено! Виявляється, є в Галичини шанс піднятися до вершин світової культури! Ну хто, як не Андрій Кузьменко – славетний вокаліст гурту «Скрябін» Кузьма – допоможе зацофаним західноукраїнським провінціалам осучаснитися, піднестися до європейського рівня культури? Адже саме він є втіленням української мрії – і в телевізорі світиться мало не щодня, і конкурси веде, і в рекламі знімається, ба, навіть сам пише хітові пісні. Як тут не пригадати оцю, душевну:

Я вечором малу забрав на діскатєку,

Ми довго там були, бо пішли ще до колєги.

Він робе в кабаку і має дох..я бухла.

Ми хляли аж до рана,бля, а рано ше ригали.

Я своїй малій, шо називається Натаха,

Подарив труси, котрі залазять в с…ку.

На розмір замалі – Натаха каже, трохи жме:

Залізли в с-ку так, що вже не видно їх вопше!

(Цитую за книжкою Л.Масенко «Суржик: між мовою і язиком»)

Найзворушливіше, що, як зазначено у «Щедрику-Ведрику», спонсором рубрики «Історія України», в якій і було надруковано цю історичну розвідку про Галичину, є Міжнародний освітній фонд імені Ярослава Мудрого. Та й сам часопис – не якийсь там пересічний дитячий журнальчик, а видання, засноване Благодійним фондом, що також зветься «Щедрику-Ведрику» (саме так – у ДАВАЛЬНОМУ відмінку!) І фонд той, що розташувався у місті Хмельницькому, на проспекті Миру, 76/7 ставить перед собою шляхетні завдання: «Благотворительная помощь: детям-сиротам, детям-инвалидам, воспитанникам интернатов. Основная задача Благотворительного детского фонда «Щедрику-Ведрику» – подарить радость детям, лишенным родительской ласки, родительского тепла. Дать возможность раскрыться заложенным в них от природы талантам. Научить их свободно входить в жизнь страны уверенными людьми». До речі, у програмі «Щедрику-Ведрику» Україну чомусь сором’язливо називають «страной», певно через побоювання, що їх, крий Боже, можуть запідозрити в націоналізмі…

Ну як тут не процитувати слова великого комбінатора, харизматичного героя «Дванадцяти стільців» Остапа Бендера, засновника легендарного товариство «Меча і Орала»: «Товарищи! -– продолжал Остап. – Нужна немедленная помощь. Мы должны вырвать детей из цепких лап улицы, и мы вырвем их оттуда. Поможем детям. Будем помнить, что дети – цветы жизни. Я приглашаю вас сейчас же сделать свои взносы и помочь детям, только детям и никому другому. Вы меня понимаете?»

Ну скажіть, хто ж не відгукнеться на такі заклики? Не залишилися байдужими до дитячих страждань і добрі дяді й тьоті з Міністерства освіти – «Згідно з листом N14/18-3502 від 9.09.2010 р. Міністерства освіти та науки України Всеукраїнський дитячий журнал «Щедрику-Ведрику», Свідоцтво КВ N13656-2630 ПР, видане Міністерством юстиції України, рекомендований до передплати усіма навчальними закладами І-ІІІ ступенів України». І передплатили.

Та, на щастя, знайшлася пильна й відповідальна вчителька, яка прочитавши у «першому і єдиному дитячому журналі, що дає можливість дітям України та дітям сиротам інтернатних закладів заявиявити про свої здібності та талати на всю країну» (саме так позиціонує себе цей унікальний часопис), ганебну статтю про Галичину та ще й знайшовши у «Щедрику-Ведрику» чимало не тільки фактологічних, а й елементарних граматичних помилок, привернула увагу до цієї скандальної публікації. Тепер цю подію бурхливо обговорюють в інтернеті, пишуть обурені відгуки, гнівно засуджують і протестують. Але ж це – крихітний епізод серед тотального наступу на все українське, який ми спостерігаємо щодня! І одіозна стаття у «Щедрику-Ведрику» – це «дєцкій лєпєт на лужайкє» в порівнянні з нахабним, нічим не прикритим антиукраїнським проектом, що здійснюється на наших очах.

Леся Воронина, Тиждень