Поліклініка і клініка або Файні лікарі Файного міста

Не можу намилуватись. Файні лікарі Файного міста. Що б така безтолкова мама, як оце я без них робила?! Поки карапузи росли, наші лікарі стали мені майже рідними. Вони справді такі – і лікарі від Бога, і люди – дай Бог кожному таких в житті.
А вони ще й вишивають. Коли встигають тільки?
Я оце забігла в поліклініку довідку Зайкові взяти. А тут така краса!!!
А потім в коридорі чувак, хіпстер весь такий, чи може просто бідний чоловік, – їх же не розбереш тепер: чи він у тренді, чи так бідоська людину гепнула. Ну, в цього ідеально запрана сорочка і джинси у всіх місцях рвані. І четверо дітей , близнючок по дві пари. Гарнюні такі. Одні в колясці сидять, бублики гризуть, другі на руках в тата, скубуть за бороду, пальчиками маленьким очі намагаються вибрати і сміються радісно. Татусь-хіпстер щасливий такий, тішиться малими.
А поруч ще один поважний в місті багатодітний татусь. Весь із себе у вишиванці з калиною і дубочком і сам такий рум’яний і лисий, як жолудь. Но жутко правильний і високоморальний. Дивиться на хіпстера з його близнюками з таким осудом, наче той согрішив перед усім людством без презерватива, причім в прямому ефірі. А в Жолудя всі діти з непорочного зачаття,, не інакше. Або їх вітром надуло.
Зміряв мене проникливим поглядом патріота:
– О! Бачу ти у вишиванках почала кохатися?
Я мало не вдавилась словом “Привіт!”
– А ти де таке бачив, Тарасе?
– А во на тобі яка сорочка?
– Та на мені – то так, – кажу.- Але у вишиванках я не кохаюся. То наклеп.
– Ти що відкидаєш сакральність української символіки і внутрішню силу орнаменту?
– Чого б це я її відкидала? Я просто акуратно знімаю сорочку і кохаюся без неї.
– А чого?
– Бо в сорочці мені не подобається.
– Даремно. Я от завжди в них кохався і досі без вишиванки не можу. І всім кажу, що наші сорочки – то велика сила.
– Ну, раз аж так – то кохайся.
– Ти не розумієш. У вишиванці закодована велика сила. Я от тобі розкажу. Коли людина у вишиванці, в ній сила і потуга піднімається. Бо озивається коріння давнє.
– Тю, – кажу. – По-твоєму : сорок п’ять – то вже давнє?
– Ти про що?
– Про корінь.
– Який?
– Ну…Той, що під вишиванкою сильніше піднімається.
– Я тобі про сакральність. Я живу автентикою сорочок. І кохаюся в них змалечку.
– А я ні. Незручно. І відчуття не ті.
– Так. Я відчуваю, що ти несправжня патріотка. В тебе сьогодні флешмоб. Даремно ти не хочеш слухати.
– Тарасе, мені нецікава тематика твоїх рольових ігор.
– Ти про що?
– Про автентичне кохання у вишиванках.
– Ех. Ми так ніколи України не побудуємо. Бо такі як ти – фарисеї і показушники..
– Точно, – кажу. Ми такі. Ми можемо. А знаєш: чому? Бо ми – злі. Бо від сьогодні в Тернополі ВК закрили.
– Уже? ! От сволочі. Порох, бля з Барною і Надалом! Україну нищать, людей морять. А в мене там світлини . Я не встиг перекачати. І як тепер з друзями спілкуватись?
– Тарасе, це ж російський ресурс!
– Ну і що?
– Війна ж, нє?
– Яка в сраці війна? ВК – соцмережа. Що вона до війни має?
Клініка…

Любов Бурак