Дивом уцілілий ледь притомний снайпер Андрій Нагірний з Тернопільщини наказував медикам не псувати зачіску

Анастасія Олехович написала зворушливу історію про снайпера, учасника боїв за Донецький аеропорт 35-річного Андрія Нагірного з с. Біла Чортківського району. Цю публікацію розмістили в групі Ukrainian Diaspora in America у Facebook.

— Мішень у прицілі, поправка на вітер, холостий хід спускового гачка, зупинка дихання і… постріл. Це непроста робота. Тут усе бачиш. Лежить людина, а можливо, іде й розмовляє. А ти натискаєш — і вона падає. Рух твого пальця відмінусував ще одного ворога…

Удома — будинок, діточки, дружина, яка рахує дні, щоб тебе побачити. А ти все продовжуєш тиснути. Не раз, не два, а сотні разів за ці роки. Ні, ти не вбивця. Це не є вбивством, коли йде війна. Продовжуєш тиснути, аби твої діти бавились і ходили в садок, аби дружина обійняла, як повернешся, й у твоєму рідному місті був мир… Колись це все, мабуть, забудеться. А зараз ти дивишся в приціл гвинтівки і натискаєш на гачок…

Так описує свою роботу снайпер Андрій Нагірний, кавалер орденів «За мужність», «Народний герой України», один із головних героїв фільму «Добровольці Божої чоти», який презентували в США. Ще якийсь місяць тому лікарі не давали йому шансів. Жодних! Десятки осколків у тілі, один з яких пробив легеню, ще два потрапило в шию, інший пролетів крізь мозок. Хірурги тільки руками розводили та обіцяли зробити все можливе.

— Чуба підстригти, бороду поголити. Готуємо до термінової операції, — казали медики з лікарні імені Мечникова, дивлячись на знімки пацієнта.

— Ей! Чуб мій, борода моя. Як прийду до тями, щоб усе було на місці! — ледь притомний «Фазан» наказував не псувати зачіску.

Дві бригади хірургів кілька годин поспіль оперували Андрія. Бій за життя закінчився лише пізньої ночі, 17 осколків так і залишилося в тілі чоловіка, виймати їх було дуже небезпечно.

— Коли такі важкі виживають, почуваєшся трішки Богом, — пошепки констатував медик.

А тим часом за тисячу кілометрів від легендарного воїна вже мчала вагітна третьою дитиною дружина…

Прийшовши до тями, Андрій жестом показав медикам «лайк» за збережену, але все-таки трохи зіпсовану зовнішність, і запитав:

— А коли на передову повернутися можна?

Андрій швидко одужував, а медики вкотре здивувались, як життя ламає стереотипи. І хоча шматок титану в черепі й уламки в тілі даються взнаки, чоловік упевнено резюмує:

— Житиму!

Можливо, він і хотів би забути, та в найменших деталях пам’ятає події того дня, коли зазнав поранення.

— Це був кінець березня. Ми шукали нові позиції в районі Мар’їнки. Під час обходу я зайшов у покинутий будинок, щоб подивитися, чи можна там працювати. Це було дуже вигідне місце для позиції, відстань до ворога там сягає близько трьохсот метрів. Непотріб під ногами, дивлюся, щоб не було розтяжок. Аж раптом почув характерний звук: спрацював запал гранати. Час немов зупинився: я в деталях бачив, як вона розривалася. Наче в сповільнених кадрах фільму… Друзі швидко мене підхопили, поклали в машину. Я ж намагався намацати, звідки така кількість крові… Зрозумів, що з голови й що краще не рухатися. Товариш постійно говорив зі мною, запитував імена, дні народження — усе, що спадало на думку. Ось так аж до самої операції я й залишався притомним. Коли сказали, що летимо в Дніпро в лікарню імені Мечникова, одразу зрозумів: усе буде добре, там і не таких витягали.

Воювати Андрій розпочав іще в серпні 2014 року. Разом із побратимами тримав оборону донецького аеропорту, потім були Піски, Авдіївка, шахта «Бутівка», Мар’їнка… Каже, що кожна з гарячих точок була складною по-своєму: місцевість, рельєф.

«Фазан» признається, що за три роки на фронті він десятки разів переконувався, що народився в сорочці. Небезпечних ситуацій було безліч, практично щодня ризикував не повернутися.

— Переважно ми працювали з дистанції в триста метрів, найближча відстань за моєї практики — сімдесят метрів. Тож ви розумієте… Найважче в роботі снайпера — не влучити, а добре підготуватися до пострілу. Була ситуація, коли ми знайшли ціль, яка полювала на нас. Ми зайняли позицію о шостій ранку й чекали. Та, очевидно, ворожий снайпер був профі, годинами лежав нерухомо в лютий холод. Якоїсь миті я навіть подумав, що це манекен. Провокували його на постріл, але марно. Знищили ціль тільки після п’ятнадцятої години. У снайперських дуелях витримка й холоднокровність завжди були вирішальними, і цього разу наші нерви виявилися міцнішими. До кожного виходу готуєшся ретельно. Іноді тільки підготовка займає більше як два тижні. Безперервно спостерігаєш і записуєш, о котрій годині перезмінки, скільки осіб виходить на позицію. Ти маєш чітко знати, коли та в якій точці тобі потрібно бути. Хаотична стрілянина нікому не потрібна.

— Якщо цього разу народиться син, в армію віддасте? — запитую наостанку татуся двох донечок.

Чоловік відповідає дуже серйозно:

— Я ж і пішов воювати для того, аби дітям не залишити цієї війни, їм не довелося здобувати незалежність країни і вони були в теплі й не переймалися тим, де провести свято. Заради них я й тиснув на гачок. Не раз, не два, а сотні разів за ці роки…