На Тернопільщині освячено пам’ятник невідомому лікарю

В неділю, 9 жовтня, у селі Великі Вікнини Збаразького району освячено пам’ятник на могилі невідомого  лікаря.

З ініціативи працівника РДА Олега Кривокульського лікарі Збаразької та Вишневецької лікарень за власні кошти збудували мармуровий пам’ятник своєму колезі, а голова Великих Вікнин Василь Коляда упорядкував могилу і на згадку про буремні роки встановив пам’ятний знак для молодої генерації українців. На посвяту пам’ятника з Кременця приїхала медсестра лікаря Миколи  89-літня Антоніна Шевцова. Вона розповіла про його благородні справи  на ниві медицини.

Після посвяти пам’ятника  хор Братства ОУН-УПА Збаразької Управи виконав декілька повстанських пісень.

1941 рік. За Кременцем німці облаштували концтабір, де утримували полонених радянських солдат. Обгороджені колючим дротом, не маючи елементарних умов для проживання і медичного догляду, в’язні масово умирали з голоду. Тоді члени ОУН через своїх агентів, що працювали у німецькій владі, домовились, щоб частину місцевих полонених українців і тих, хто бажає одружитись з українкою випустять на волю. Активну участь у визволенні полонених тоді брала Ольга Ковальчук («Софія»), яка мала можливість контактувати з німецькими окупантами в Кременці. Вона неодноразово приїзджала у німецький табір з німецьким районним керівництвом, де домовлялась про передачу полонених.

Відтак з концтабору вдалося звільнити багатьох молодих хлопців. Серед них був і військовий  лікар радянської армії латиш Микола.

У той час на Волині формувались військові загони самооборони. З тих боївок у 1942 р. ОУН зуміла створити УПА, армію без держави, в котру добровільно йшли військовополонені. Таким чином лікар Микола став борцем за волю України, але не з кулеметом в руках, а з клятвою Гіпократа, бо лікував не тільки українських повстанців, а  й цивільне населення.

Сотня  «Журби», створена в грудні 1942 р., налічувала майже двісті вояків і діяла на Кременеччині. Неодноразово повстанці брали Кременецьку тюрму, де німці утримували полонених. Таких сутичок з німцями було 46. Проводилися також рейди на Почаїв, Шумськ, Вишівець. У сотні був свій воєнний шпиталь, де був лікар, два помічники і медсестри. В сотні було близько сорока колишніх солдат червоної армії, яких випустили з німецького концтабору в Кременці і вони мали чималий досвід воєнних дій. У великі рейди сотник завжди брав з собою лікаря  Миколу і одного помічника з медперсоналу. У одній із сутичок, під час бойової операції, від кулі окупанта у селі Великі Вікнини загинув лікар Микола. Місцеві жителі похоронили його згідно з християнськими звичаями на сільському цвинтарі.

Пройшли роки і живі свідки буремних років почали відновлювати  пам’ять про тих, хто боровся за свободу і соборність України. В книзі «Реабілітовані історією» згадано і Великовікнинську сільську раду. Двадцять дев’ять українських повстанців, котрі боролись за самостійну Україну, загинули в боротьбі з ворогом. Сто вісім людей були засуджені на різні терміни і відправлені етапом на вічну мерзлоту добувати вугілля, золото та вирізати ліси неосяжної імперії зла. Сто вісімдесят дві особи були вислані в Сибір на каторжні роботи. Усі ці люди не багато хотіли, вони лишень прагнули мати свою державу і жити мирно, але їх держава, керована Москвою, комуністичною партією, прирекла на вічне рабство і навішала ярлик: «особливо небезпечні державні злочинці, зрадники і бандити». Такими українці були для усіх окупантів, які танками ввірвалися на нашу землю і думали, що навічно. «Як всім зараз видно, що по їхньому не вийшло, вийшло по-нашому, правда не зовсім і всюди, тому, що усім вищеперерахованим борцям за волю України пам’ятного  Хреста не збудовано і імена їхні не вписані на території Великовікнинської сільради», – про це сказав біля могили лікаря Миколи заступник голови товариства політв’язнів та репресованих Микола Боканчук. Сам він  родом з Горанки і на території його села, у полі, де загинули п’ять повстанців і одна жінка селяни збудували величний пам’ятник і коли його посвячували, то прийшли сотні дітей, ще більше дорослих, панахиду відправляли п’ять священиків і не дивлячись на те, що під час відправи падав густий дощ, ні хто не залишив вікопомного дійства.

У Великих  Вікнинах зовсім навпаки –  людей наче підмінено. У церкві не було жодного школяра, а до могили лікаря Миколи прийшли одиниці.

 

Ярослав ПЕРЧИШИН, голова Управи Братства ОУН-УПА