Чи жаліти східних українців?

Українці люблять жаліти себе. Це почуття до кісточок в’їлося в історичну ментальність, віддає в груди сумними народними піснями і закінчується приватними сповідями-жалями один перед одним. Після всіх вилитих жалів українці зазвичай зітхають скрушно і промовляють сакраментальне: «Аби не гірше!» Після цього стає не краще, зате загальний тягар жалів стає трохи легшим і українець поволі звикає до нього, як коняка до ярма. То чи варто себе жаліти і так підживлювати давнє українське терпіння? Хто пожаліє тих етнічних українців, які волею долі народились і перебувають  в так званих зросійщених регіонах чи містах?

Що б там не було записано в Конституції, а вільного права на мову і самобутність їм не дозволить оте безлике і часто вороже налаштоване людське середовище, яке за іронією долі часто складається із затаєних, російськомовних українців. І по всіх світах тисячі затаєних українців теж якось непогано живуть, але бояться вийти на люди із власним українством. Ось, недавно, міністр освіти Російської Федерації  заявив, що немає жодних проблем з відкриттям українських класів у Москві – тамтешні українці  не зголошуються, не демонструють бажання вчити українською своїх дітей. Мовляв, діаспора українська сама не бажає українських шкіл.

Можливо справді так, а може українці  надто добре знають закони середовища, в якому живуть, тому затаєно мовчать. Це проблема не лише східної діаспори. На V Всесвітньому форумі українців у Києві все ті ж українські жалі. Україна не та, про яку мріяли і гадали…

Доповідачка на форумі, пані Ірина Магрицька, слушно звертає увагу: «А тепер згадаймо таке гарне положення Декларації про державний суверенітет України (її прийнято 1990 року – напередодні проголошення незалежності): «Українська РСР забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя».Якби це положення системно втілювалося в життя упродовж усіх наступних, уже незалежних, років, то, напевно, не було б жодних підстав нашим авторитетним сучасникам так безсторонньо говорити про Україну.»

Безумовно, винна у всьому влада, але вона була такою завжди, всі двадцять років і ще з двадцять може бути такою ж, без особливого сентименту до українського слова і самобутності.

Проста арифметика- культурно-ментальний рівень влади визначається тими мовними і гуманітарними вартостями, якими щоденно послуговується більшість людей у цій владі. Дивна річ- українці байдуже обирали і ще обиратимуть у владу людей, які не сповідують українські етнічні вартості і не знають державної мови і водночас сподіваються від такої влади захисту мови, самобутності і культури. Влада не винна в тому, що ми їй дозволили бути такою і крапка.

Треба бити по пальцях ті українські руки, які не те роблять з виборчими бюлетенями, а не жаліти самі себе.  Треба не просто щось робити, а робити правильні кроки, щоб подолати ідіотську ситуацію, коли етнічні українці мусять затаєно марнувати життя у незалежній Україні. Так званий аналіз причин –це погана ідея, адже причина одна, вона в успадкованій несмілості кожного українця заради великої ідеї виживання. Зараз реально діюча національна ідея етнічних українців – це ідея виживання. Вона нам категорично не підходить.

Еліта займається пошуком виходу з гуманітарної кризи і  не розуміє, що це абсурдна ідея, адже  люди у владі цей стан провокують як нормальний для них і проти цих людей, які навчились проникати у всі партії,  ніхто «дихлофосу» чи «фенолфталеїну»ще не придумав. Боротьба з сучасною гуманітарною кризою – це ще безглуздіше заняття, ніж праця Сізіфа. Правда, нам допомагає саможалість, а Сізіфа не жалів ніхто. Тому сізіфова праця вмерла разом із ним, а ми передаємо у спадок наступним поколінням. Дехто з просвітлених інтелектуалів пробує роль особливих провокаторів, висловлюючись так, щоб зачепило українців, які живуть між малоросами. Це зовсім не ніжне слово- малорос, як вважає Дмитро Табачник. Воно доволі часто шипить , ледь зачувши поряд тихе українське слово. Так от, деякі інтелектуали «провокаційно» пропонують «відрізати» Крим і Донбас з Луганськом.

«Василь Шкляр називає Донбас і Крим «раковими пухлинами», долати які «вже немає сили». Письменник резюмує: «Якщо націоналісти готові боротися за Донбас і Крим, то мені це не потрібно, мені потрібна країна в межах моєї мови».(цитата із  статті Ірини Магрицької) Є такий крайній варіант – замість жаліти тамтешніх етнічних українців, застосувати терапію болем, бити словом по ослабленій душі, щоб привести до тями і змусити самотужки боротися за власне українство. Це несправедливий, хоч може необхідний удар по українській затаєності чи то пак чорній  летаргії. Може хто придумає легший спосіб, але наразі для України немає доброго лікаря, адже всі двадцять років патріоти занадто переймаються політикою, а що робити українцям з власним українством – про це говорять поодинокі інтелектуали без влади і грошей. В таких випадках український соціальний організм змусить займатися самолікуванням.

Українці вже двадцять років терплять і це велика проблема, з якої варто починати. Просвіта і екскурс в історичні жахіття Голодомору не допомогли. Цю проблему можна подолати лише бичуванням словом,  моральною «децимацією» українцями українців з єдиною метою – щоб стали притомними і дуже злими передовсім на себе – таких добрих  і несмілих. Таку роль колись брав на себе Іван Франко і часто терпів від своїх. Можливо справді допоможе до болю образливе обзивання «немовлячими хохлами»  чи «українською етнічною меншиною на теренах».  Чи хтось знає легший вихід із ситуації, змінити яку найближчим часом нереально? «Українська етнічна меншина сходу» вже не може сподіватись на сприятливу владу.

Отже, хто має сили і терпіння, мусить самотужки примушувати агресивне російськомовне середовище рахуватись з україномовністю, вимагати україномовної відповіді від іншого громадянина і чиновника, домагатись сприяння держави мовній, культурній та релігійній самобутності – все за Конституцією України.

Це боротьба, на яку доведеться пожертвувати власне життя без спокою, в готовності захищати свої права щодня як право на фізичне життя. Зважитись на таке можна лиш тоді, коли ти відчайдух, або ж  з опертям на єдину потужну правозахисну організацію етнічних українців. Наперед скажу – українці не мають жодної такої правозахисної організації. Всі судові позови етнічних українців стосовно захисту прав – це подвиг поодиноких відчайдухів.

Отже, для допомоги «українській діаспорі в Україні» потрібно створити потужну і сучасну правозахисну організацію і громадську організацію солідарності українців за вільну самобутність на батьківщині. Іншого шляху не має. Таку організацію мусять започаткувати  українці «української діаспори в Україні», адже порятунок потопельників у їхніх же руках. Решта українців безумовно допоможе, якщо буде єдина громадська організація-мережа, яка перейматиметься виключно проблемами етнічних українців в Україні.

Отже, ключові дії для вирішення проблеми створення двох згаданих організацій.  Це конкретні кроки, які треба зробити – решта порожні розмови про ідею і ще щось. До речі, як тільки ці організації діятимуть, національна ідея автоматично стане іншою – створення громадянського суспільства навколо сильного єдиного, найчисельнішого і найвпливовішого українського етнічного ядра. Саме це є головною метою, а не так звана європейська держава.

Держава – це всього лиш соціальна машина і її сила визначається лише силою громадянського суспільства, а без українського етнічного ядра не буде впізнаваної світом європейської держави. Якщо чекати щасливого випадку у вигляді появи звідкись українськоцентричної, ментально рідної українцям влади, то можна  вважати, що українці програли битву за державне самовизначення і  неминуче стануть малоросами.

Отже, за європейські вартості демократії доведеться боротись щодня, але як за вартості українські. Тим, хто вже хоче жити вільним, самобутнім життям етнічного українця, краще скористатись порадою Юрія Андруховича –емігрувати в західну Україну. Проте навіть в західній Україні не можна миритись з явними порушеннями прав українців, зокрема в інформаційній сфері, трудовій діяльності. Якщо навіть в благополучному для етнічних українців регіоні щодня не захищати свою демократію-українство, через пів-століття , непомітно, проблеми сходу перекочують на захід. Українці не можуть тішити себе останньою надією на західну резервацію – вона неможлива.

Західна Україна – це лише місце, куди східний українець повинен приїжджати, щоб перепочити дущею, призвичаїтись до стандарту відносно вільного українського життя, а далі треба  повертатися на землю предків чи в мегаполіс з твердим наміром  будувати в собі і навколо себе Український світ, обирати і підтримувати у владі виключно тих, хто живе українськими етнічними вартостями, сприяє утвердженню мови держави. Звісно ж, ніхто  всерйоз не думає про від’єднання Криму чи Донбасу, але ні пожаліти, ні порятувати сущих українців не зможе ніхто, окрім організованих  українців. Самоорганізація вимагає малої особистої жертви. Це має супроводжуватись новим травматичним досвідом: «російськомовний хохол – не українець, але має сам стати українцем».

На жаль, як показує досвід минулих років, драма голодомору з відстані часу вже не є тим травматичним досвідом, який може пробудити самолюбство українців. Ми мусимо пережити іншу травму – болюче відновлення втраченої гідності. Для людини це дуже болючий досвід. Саме час пройти це чистилище, готуючи українську  етнічну спільноту до майбутнього перепису населення з проголошенням чіткого критерію хто має право записуватись українцем без скидки на колоніальне минуле і російськомовне середовище сучасності.

В цьому середовищі етнічний українець повинен знаходити спільну мову з громадянами будь-якого походження, не поступаючись ні своїм правом, ні авторитетом патріота. Ця робота має відбуватись вже повним ходом, а нам затуманюють голови дрібними проблемами  політиків. Залишмо політикам політику, адже державність Україна вже не втратить ніколи. Для сильної держави потрібні громадяни, українці. Важливо мати не так велике, але активне число етнічних українців, які візьмуть на себе тягар державотворчої відповідальності.

 

 

Володимир Ференц, «ОстроВ»