Тернополянин Валерій Чоботарь побудував сучасну козацьку Січ

Тернополянин Валерій Чоботарь уже кілька років поспіль будує Січ за аналогією Запорізької, що існувала 500-300 років тому, на околиці села Червона Діброва, що за 20 кілометрів від Чернівців.  Сучасну Січ Валерій будує на основі археологічних розкопок та історичних документів. Від автентичної відрізняється хіба тим, що для її будівництва використовують деякі сучасні будівельні матеріали, – пише Нова Тернопільська газета.

Козацький вишкіл у літньому таборі

Кілька років на території Дібровської Січі діє літній відпочинково-оздоровчий табір для дітей. Козацький вишкіл проходять як хлопчики, так і дівчатка віком від 6-ти до 14-ти. Є тут й зовсім маленькі — це діти тренерів-вихователів. З ними працюють 4 тренери-вихователі. Є також кухар та начальник табору.

— Ми хочемо показати дітям, що є інше життя, де немає комп’ютерних ігор, вулиці, міської суєти та байдужості дорослих, — розповідає Валерій Чоботарь. — Дітям дуже цікаво, адже до роботи на Січі долучаються й представники федерації фрі-файту, серед яких є чемпіони України та Європи. Діти з не меншим захватом слухають  і лекції Сашка Положинського, який допомагає відкрити дітям співоцький талант, а разом з тим, уміння не втратити себе у цьому житті. Дисципліна, тренування з козацького двобою, поєднані з екскурсіями в історію козацтва, розмовами про духовність та моральність, — ось засадні принципи життя у таборі. А ще діти можуть спостерігати за тренуваннями Тараса Піхуника та Ігоря Слісарчука, які готуються до чемпіонату світу з фрі-файту, що пройде восени у Португалії.

Усі тут спілкуються виключно українською мовою. Щоранку прокидаються о сьомій, бігають три кілометри навколо табору, купаються у ставку, моляться,  снідають, потім тренуються, обідають, слухають лекції, що їх проводять священик, психолог, чемпіони Європи з фрі-файту і знову тренуються до 18.00, а о 22-ій – відбій.

— Перші кілька днів важко було звикнути, але тепер ми вже додому повертатися не хочемо, — каже Надя Галій з Ворохти. — До козацького вишколу мені не звикати, бо разом із своєю сестрою ходимо на тренування з фрі-файту.

Ілля Грекула та Юрія Буцік з Тернополя кажуть, що найпочесніше вартувати біля прапора.

— По черзі усі пильнують за ватрою, носять воду та дрова, слідкують за дисципліною, — каже Ілля. —  Вдома, буває, можна полінуватися, а тут у нас щодня тренування, купання у ставку. Нам багато розповідають про козаків, про Україну, вчать як загартувати силу волі, побороти власні лінощі. Вчать правильно харчуватися. Розповідають про шкоду сухариків, чипсів і газованих солодких вод. Думаю, що вдома їх вже не буду їсти.

Валерій Чоботарь додає, що бойові мистецтва, які входять до програми літнього вишколу, найперше вчать дітей віри. Віри у людей, в себе, у щось хороше.

— Віра — це велика стіна, і якщо забираєш одну цеглину, вона починає руйнуватися. Якщо не віриш в Бога — страждає душа. Якщо не віриш в себе — страждає побут, здоров`я, оточуючі. Якщо не віриш в людей — страждає суспільство, бо стаєш злочинцем. А якщо не віриш в добро, то починаєш пропадати, — махнув рукою Валерій Чоботарь. — Люди ламаються тоді, коли втрачають віру

Надбанні хрести  були в «підпіллі» 80 років

Січ частково обгороджена частоколом, з трьох сторін — лісом. Посеред табору дерев’яна церква Пресвятої Богородиці з трьома банями, двері якої ніколи не зачиняються, навіть тоді, коли нікого немає на території Січі. Валерій Чоботарь переконаний: якщо Бог не пильнуватиме, то даремна праця сторожа. Є тут і невеликий цегляний будинок, відкритий піднавіс, де відпочивають мешканці табору. Для тренувань є там же боксерські груші. Навпроти наметове містечко. На території Січі постійно жевріє вогонь, де сучасні козаки готують їжу. Майже під самим лісом — збитий дерев’яний стіл.

Валерій розповідає, що Січ розбудовує бригада ентузіастів, яка складається іноді з 30 чоловік, іноді з 20, а, бувало, і з двох.

—Тут має бути, окрім, церкви Пресвятої Богородиці, ще й музейний комплекс, канцелярія, кілька куренів, кузня, кілька майстерень, — пояснює Валерій. —Невдовзі побудуємо тут дзвіницю, наразі вже один із наших однодумців — підприємець з Чорткова Сергій Гусак привіз великий бронзовий дзвін.

Церкву спорудили, взявши за основу храм, що неподалік Яремче. Бруси привезли аж із Ворохти. Хлопці самотужки зрубували кожне дерево, сушили його, а вже потім будували церкву. Власноручно вирізьбили іконостас, а ікони малювали ченці одного з монастирів у Хмельницькій області.

— Два хрести, що на церковних банях, нам подарував старенький мешканець Червоної Діброви, — розповідає Валерій. — Він їх десь переховував майже 80 років, відколи закрили місцеву церкву.

— Отець Юрій Філіпчук спеціально на Січ приїздить із Чернівців, — прояснює Валерій. — Він разом із своєю родиною проводить тут майже усе літо, тож ніхто на Січі без молитви не поснідає, не пообідає, і не ляже спати.

На мої слова, що він міг піти шляхом найменшого опору і замість церкви збудувати генделик, кілька дерев’яних будиночків і стригти капусту, Валерій лише усміхнувся.