“Нас закордоном прийняли, як своїх, а тут, в Україні, нас вважають чужими”

«В Італію на заробітки я поїхала, тому що сини розпочали навчання і в мене не було можливості його оплачувати», – говорить пані Анна. – Заробітчанство затягує як трясовина. Спершу я думала, що попрацюю один-два роки і повернуся назад, але, на жаль, чим більше я там була, тим більше, приїжджаючи в Україну, у мене виникали проблеми, а для їх розв’язання потрібні були гроші. І я знову верталася».
«Коли повернулась в Україну, мене зустріли вітаннями, квітами, але стосунки у сім’ї надзвичайно змінилися», – говорить пані Анна і додає, що ці зміни привели до розлучення. «Діти, однак, якось зрозуміли, що якщо я не буду в Італії, то навчання вони не зможуть продовжувати», – говорить жінка і зауважує, що чужина, це як трясовина, яка затягує. За її словами, вирватися з тієї трясовини дуже важко, незважаючи на зусилля, які докладають люди. Жінка звертає увагу також на те, що, попри труднощі закордоння, «нас там прийняли, як своїх, а тут, в Україні, нас вважають чужими», – зауважує п. Анна і окреслює ситуацію, в якій опинились українці, «де свої є між чужими, а чужі між своїми».

«Ми живемо в селі, діти вже подорослішали, не вистачало грошей на одяг, а тим більше на навчання», – говорить пані Орися. Не маючи відповідної освіти та праці, людина залишається покинутою у нашій країні. «Ми важко працювали на землі, але, як кажуть, «ні ззаду ні спереду», – говорить жінка про причини виїзду.
Повернення також має свої пережиття. «Якось дала зауваження своїй доньці на прощі, а вона на те: «Мамо, ви думаєте, що мені десять років, як тоді, коли ви мене залишили. Я вже виросла, маю свої погляди на життя і розумію, що до чого», – відповіла мені дитина.»
Про проблему роз’єднаних родин жінка висловлюється коротко: «Чоловіки без жінок робляться слабкими. У селі як у селі – пляшка на столі і гостина та розмови про нас», – говорить жінка.
Повернення у сім’ю, додому, несе із собою уже отриманий досвід закордонних реалій, у яких «ми вже навчилися жити, побачили як краще, а рідні цього не розуміють і говорять, що ми хочемо командувати», – ділиться жінка і зауважує, що на цьому починаються сварки і незгода. «Пішла на цю прощу, щоб повернути мир і спокій нашій сім’ї», – говорить учасниця і додає, що хоч «ми і заробляємо, але набагато більше втрачаємо».
Про переживання дитини мігранта ділиться своїм досвідом пані Надія. «Десять років тому моя мама виїхала за кордон, бо треба було допомогти трьом дітям, «поставити їх на ноги». Жінка розповідає, що вони голодували. «У нас був випадок, що ми два дні їли картоплю, яку давали поросятам, і горіхи. Мама сказала: «Досить. Такого не має бути». Зібрала речі – і поїхала, залишивши нас, – говорить жінка. – Ми б і далі їли ту бульбу, але коли уже маєш своїх дітей – ти усвідомлюєш, що не можеш їх чимось обділити або дозволити, щоб вони хворіли, а ти не мала їх чим вилікувати», – говорить п. Надія. Закликала, щоб ми усі, беручи приклад з наших заробітчан, робили щось тут, тому що «те, що ми робимо там, можна робити тут набагато краще і робити це спільно».
Проблема сучасного заробітчанства є лихоліттям нашого часу, «тому що колись висилали сім’ями, а тут доводиться їхати добровільно», – говорить п. Надія і зауважує, що «ніхто не кликав, ніхто не наганяв – їхали самі, бо треба було». «У щоденних записах мами, її спогадах є ті болючі хвилини, які нас ранять до болю», – згадує п. Надія і цитує материн вислів: «Ми виїхали, щоб наші діти більше ніколи туди не їхали».
Звертає увагу на труднощі порозуміння батьків з дітьми після повернення: закритість, відокремленість тих, хто повернувся. «Є приклади того, що заробітчани, котрі живуть в одному селі, не спілкуються між собою, не шукають контактів, бо вони зневірені, чують осуд», – зауважує жінка і пропонує замість цього нашим можновладцям «поїхати не на екскурсію, а на два місяці пожити з нашими батьками, попрацювати там і почути, як діти плачуть в телефонну трубку».

Проблему дитини заробітчанина подовжує Назар. «Мій батько 15 років тому поїхав за кордон у США. У той час я йшов у перший клас. Я плакав і розумів, що це розлука надовго», – говорить хлопець. «Я є залежним від наркотиків і алкоголю», – свідчить Назар і коментує цю залежність саме обставинами розлуки. «Просто в якийсь момент мені була потрібна підтримка таких як батько, брат, сестра, а вони в цей час були зайнятими: хто наукою, хто будовою своєї сім’ї, а батько заробляв гроші», – говорить Назар. Очікуване повернення батька розвіяло усі сподівання хлопця. Вони віддалилися, незважаючи на усі старання, які зараз докладає батько. «Тепер він старається, хоче мені добра, я про це знаю, але від нього я це не сприймаю і мені важко зрозуміти його як людину, бо довший час він для мене був «гаманцем з грошима», – ділиться хлопець.
«Коли мені було 10 років, мама виїхала за кордон у Польщу, пізніше в Італію», – розповідає бр. Павло. «Без мами дитина себе відчуває не дитиною, і не сиротою, бо знаєш, що вона десь є на відстані, і жодні, навіть часті телефонні розмови не можуть замінити її присутності. У мене були такі моменти в житті, коли я хотів, щоб мама допомогла, щось підказала, чи просто приголубила», – ділиться бр. Павло пережиттям і звертає увагу, що «коли слухав свою маму, то запам’ятав її слова та велике бажання бути поруч, послужити, хоч випрасувати сорочку, чи ще щось інше зробити. Але, говорить він, що «коли б вона залишилася тут, то не було б і тієї ж сорочки».
Він також дякує Богові, що має маму, котра взяла на себе цей тягар заробітчанства, бо, «маючи трьох дітей, яким треба дати їсти, мабуть, також десь би задумався і не хотів би, щоб вони мали в чомусь недостачу», – говорить студент. Крім того, звертає увагу на ситуацію в Україні, яка є дуже сумною. На цій прощі понад 300 осіб складають Богові молитву, «щоб наша влада звернула увагу на це ганебне явище, щоб батьки не виїжджали і не залишали сім’ї.
Нагадаємо , що з 5 по 14 серпня тривала Міжнародна піша проща родин мігрантів із Самбора у Зарваницю, у якій її учасники 10 днів молилися за родини заробітчан.
Іванна РИЖАН, Українське Слово