Принадливий Тернопіль. Місце для тіней

Локальні простори змінні. Їх не позначають на мапах, вони живуть десь між сакральним і профанним, зрештою, набирають рис одного й другого. Втім, від одного до іншого — рукою подати.

Є особливі простори, доступні всім – як ось загалом місто. Говоримо: «Тернопіль» і тим позначаємо все та водночас нічого, бо то слово безлике й всеіснуюче. Додаємо координат – центр чи то пак Центр – і то вже зовсім інше, а давайте ще специфічніше – середмістя. Те, останнє, вже має цілком відчутний присмак. Або середохрестя.

Ми витворюємо свій простір там, де взаємодіємо з ним. Обліплюємо його словами, забиваємо його координати у свій навігатор, утеплюємо поглядами, що ковзають нерівними поверхнями, трапляється, навіть торкаємося стін чи чого-ще.

Давайте збільшимо рівень інтимності й пірнемо вглиб – у під’їзди, і там теж додамо специфікації, відсікаючи нині зайве. І поговоримо про тіні. Зведемо їх у культ і піднімемося до них сходами. Бо так стається, що балясини відкидають тіні. Замішане світло: денне плюс жарівка, дають непоганий ефект – візерунки вкривають сходи, роблячи їх пластичними.

Тож нині приватна територія принадливого міста – міста сходів та тіней.

Анна Золотнюк.