Партизанська діяльність молодих повстанців на Тернопільщині

Ліси Вишнівеччини 1945-го року коло сіл Бодаки, Лози, Манево, Снігурівка, Вікнини, Котюжини, Діброва, Коханівка були хатою для повстанців сотні “Сокола”. Кожне дерево, густі кущі, а ще соловїнний спів по  батьківському зустрічав кожного молодого бійця УПА. Теплі ночі, пахощі білого та рожевого рясту, ніжні листочки лісових дерев  постійно радували тим людям, які боролися з окупантами за нашу землю, за ці ліси, за мирне небо, за свій народ, за свою волю, за віру, за мову, за свою свободу. Коли подивитись здалеку на цих молодих наших повстанців Вишнівеччини, то здається що йде гурт хлопців з сусіднього села на вечерниці, бо там були тоді не тільки хлопці, а ще молоді дівчата. Адже вони дуже добре знали кожну стежину, кожне дерево, бо тут пройшло в цих лісах їхнє дитинство, тут проживали їхні батьки і дідусі. А тепер приходилось рейдувати і в дощ, і в холод чи в заметіль, бути голодному, мокрому, пораненому і весь час дивитися смерті в очі, але головне ніколи вони не падали духом і були завжди впевнені в свою перемогу. А дорогою у своєму лісі разом з ними була повстанська пісня. Тоді кожен знав своїх друзів тільки по кличках. Сотня “Сокола” своєї постійної бази не мала, вони в цей час збиралися на декілька днів, робили рейди по навколишніх селах, а потім швидко  розходилися по домівках. І ось у кінці червня 1945 року у селі між Манево та Бодаками коло сорока повстанців вишикувалися перед сотником “Соколом”, який виступив перед ними з короткою промовою.

“Дорогі мої побратими. Ми виконали поставлене перед нами районним проводом ОУН завдання. Навели великий страх перед окупантами Вишнівеччини. Подивіться, скільки цієї наволочі вже сидить у Вишнівці. Чужинці, навіть не вміють говорити нашою українською мовою, а кажуть що це їхня земля і вони прийшли визволяти землю від нас. Окупанти, чужинці хочуть загарбати наш край, а нас винищити, а кого не винищать то вишлють в Сибір. Ми боремось і навели на них великий страх. Вже завтра червона банда кинеться великими силами шукати нас. Адже у Вишнівці стоїть гарнізон коло 300 військових, а в кожному селі є озброєні стрибки. Тому ми розходимся на декілька днів. Як поступить наказ, ми всі збираємося на вказаному місці і в конкретний час.”

Попрощавшись повстанці розійшлися групами в напрямку своїх сіл. До села Решнівки пішло пять вояків: Мельник Антін Давидович – “Сірий” 1924 року народження,  Зух Павло Карпович – “Вітер” 1920 року народження, Ратушняк Сергій Микитович “Смілий” 1925 року народження, Мурза Григорій Трохимович “Степовий” 1926 року народження,  Гойдало Танас “Ворон” 1923 року народження. Тихо у пізню ніч розійшлися хлопці по домівках. Цей раз похід відбувся без жодних втрат. Шість днів і ночей ходили вояки по Вишнівеччині. Були в селі Малі Кривчики де швидко розігнали прибулих з Вишнівця “стрибків” і групу більшовицьких агітаторів, які намагалися ловити місцевих хлопців і дівчат щоб відправити на примусові роботи у Донбас. Тоді   прибула ціла машина більшовиків і почали ходити до кожної хати. Повстаці зайшли з сторони Вікнинського шляху широкою лінією. Машина стояла при дорозі з сторони Кунинця. “Хмара” боєць з села Манево встиг підпалити машину і почулися крики. Потім хтось з “стрибків” почав кричати що з сторони Вікнин суте велика банда бандерівців. Більшовики з переляку почали тікати на Кривчики. Коли повстанці вже прийшли до перших хат, то в селі вже нікого не було, а машина догоряла. “Сокіл” скликав людей і сказав що не дасть більшовикам вивозити молодих хлопців і дівчат в рабство у Донбас.

З села Малі Кривчики 12 липня 1945 року повстанці у ночі подалися до села Котюжини, де розігнали місцевих “стрибків” які ночували у приміщені сільської ради, забравши у них зброю і продукти. Кожному “стрибку дали по 15 буків по задньому місці щоб більше не йшли на службу до окупантів. А на ранок пішли у ліс коло села Бодаки і спостерігали як енкаведисти вже після сходу сонця прибули великою групою до Котюжин. Тоді вже викликали знову всіх “стрибків”, а прибув з більшовиками начальник РВ НКДБ Боков і з кожним проводив півгодинні розмови. Кричав, обзивав їх нецензурними словами, погрожував що всю родину вивезуть в Сибір а їх засудять на 25 років. Ці “стрибки” були перелякані, стояли бо їхні зади були опухляни, а від крику Бокова і штани були мокрі. Вони так і не могли назвати хто саме зробив на них напад. Казали чужинці з Волині, що йшли на Карпати.

Перебувши день в лісі, повстанці зробили засідку коло села Манево і вже  під вечір  перестріли групу енкаведистів яка поверталася з села Снігурівка на Вишнівець. Перестрілка тривала до пяти хвилин і три окупанти загинуло після вдалих пострілів повстанців.  Щоб у селі не було перестрілки і не загинули місцеві жителі, сотня “Сокола” пішла на Захід від села. У селі Бодаки повстанці порозвішували листівки. Прийшовши в село Лози, хлопці наробили великого шуму, щоб налякати місцевих “стрибків” та “сексотів” які з переляку почали скриваючись добиратися до Вишнівця. Через годину вже в селі Лози прибула група з 50-ти бійців, але повстанців там вже не було. Вони пішли в Чайчинецький ліс. Тоді в цьому військовому нападі брали участь Лозівські повстанці: Климчук Павло Леонтійович – “Крига”, Косяк Микита Леонтійович – “Голуб”, Лукащук Платон Митихорович – “Чайка”, Тимчук Євген  Афанасійович – “Зірка”, Сендецький  Іван Капітонович “Чіпка”, Бовтун Констянтин Лаврентійович – “Незабутько”

Такі військові операції, повстанці робили і по інших селах Діброва та Коханівка. В цей час сотня “Сокола” нараховувала більше ста  чоловік, але на операції виходило коло сорока повстанців, декілька роїв. Військові сутички були кожного дня. Рій в сотні складався від 10 — ти до 15 — ти бійців з одного села. Сотня постійно переміщалася по Вишнівеччині та Лановеччині.

Одного разу, а саме у жовтні 1944 року бійці сотні з районовим СБ ОУН “Зіркою” обстріляли групу повстанців з Дедеркальщини. Повстанці зробили засідку коло села Котюжини у напрямку села Великі Вікнини і там чекали групу енкаведистів з Вишнівця. Керував операцією Юрій Бойчук “Зірка”. Після десятої години вечора повстанці почули шум машини, “Студебеккер”. На кузові також побачили декількох людей, думаючи що це “стрибки”. А їхали повстанці  за мукою до села Мухавець що коло Вишніваця. Районне керівництво ОУН Дедеркальського району не повідомило ОУН Вишнівецького району і це привело до втрат.  Підпустивши машину на відстань до двадцяти метрів, відкрили вогонь. Але через декілька хвилин побачили що це свої побратими. Але вже було пізно, машина пошкоджена і водій вбитий, та ще четверо отримали поранення. “Зірка” дав приказ привести з Вишнівця лікаря. Це був Сторож, який за весь час боротьби вилікував коло ста повстанців. Він прибув на хутір коло села Котюжини де прооперував одного, а іншим зашив рани. Хлопці через короткий час повернулися до строю. Один з них “Кривоніс”  –  Андрій Бобюк.

Одна група, а саме два рої сотні “Сокола” постійно вели бої з групами “стрибків”, якими керували  військові Вишнівецького НКДБ. Така група стрибків була створена і у Великому Кунинці. Очолював її колишній  оунівець, кличка якого була “Желізняк”. Він у березні 1944 року став на шлях зради і здав своїх побратимів, а потім почав ще спокутувати свої гріхи перед радянською владою. Дальше винищував своїх колишніх побратимів по зброї, невинних односельчан. За великі “ заслуги” через десять років став головою колгоспу і від радянської влади удостоївся великих нагород.  Він керував групою “стрибків”, але для підсилення зрадницької діяльності коло нього постійно був старший лейтенант РВ НКДБ Сичов і ще один лейтенан Василенко. Група повстанців “Сокола” вела боротьбу з цими “стрибками”. Під час однієї перестрілки був вбитий Сичов.

МАТЕРІАЛИ ПІДГОТУВАВ ОЛЕГ КРИВОКУЛЬСЬКИЙ