ОбличчяТернополя: на людській біді ніколи не розживешся, – Володимир Мацик

Володимир Мацик

Ззавітавши на інтерв’ю до завідувача терапевтичним відділом поліклінічного відділу Тернопільської міської комунальної лікарні швидкої допомоги Володимира Мацика, була приємно вражена його неймовірною скромністю, відкритістю і добротою, яку він випромінював у спілкуванні з пацієнтом. – Він такий з усіма, – кажуть про Володимира Олександровича колеги, – адже гостро відчуває чужий біль і намагається зарадити усім. Сьогодні продовжувач лікарської династії Мациків – Володимир Олександрович в гостях у “Вечірки”.

– Володимире Олександровичу, ви є представником однієї з найблагородніших професій і знаю, що обрали її неспроста.

– Це дійсно так. Мій батько Олександр Володимирович 20 років працював кардіологом у другій міській лікарні. Був завідувачем терапевтичного відділу у першій міській. Дідусь і бабуся по батьковій лінії теж були лікарями. На жаль, мій дідусь мені помер за два тижні до мого народження. На його честь мене назвали Володимиром. Бабуся ж частенько брала мене із собою на роботу, розповідала про те, яким хорошим і шанованим лікарем був дідусь. Саме вона допомогла мені усвідомити, як важливо дарувати людям здоров’я і життя, і вплинула на вибір майбутньої професії. І я безмежно вдячний їй за це, адже медицина стала змістом мого життя.

– Можете пригадати свою першу лікарську практику?

– Я дуже любив тварин і коли на вулиці знаходив чи то пташку з перебитим крилом, чи якусь бідолашну кішку або іншу тваринку, якій потрібна була допомога, зносив їх усіх додому і лікував. Окрім того, у мене були і хом’ячки, і морські свинки, і черепахи, і папуги… Усіх їх треба було доглядати.

– Тобто до вузу ви вступали уже маючи невеличкий досвід.

– Він дуже мені знадобився під час навчання на лікувальному факультеті у Тернопільській медичній академії. Дуже шкода було тваринок, на яких ми проводили досліди, але, як кажуть, наука потребує жертв. З першого до половини другого курсу я працював лаборантом на кафедрі анатомії. Тут уже доводилося мати справу з людським організмом, що було набагато складніше. Але завдяки досвідченим наставникам, таким як завідувач кафедри анатомії Ярослав Іванович Федонюк та мій безпосередній керівник Антоніна Михайлівна Пришляк, ми успішно осягали ази лікарської справи. До речі, я мав щастя отримувати знання та досвід від плеяди тих доцентів та професорів, які навчали ще мого батька. Зразком високого професіоналізму, інтелігентності та щирості для нас назавжди залишилася викладач кафедри патанатомії Олена Олексіївна Маркова. На жаль, її уже немає серед живих.

– Професія лікаря надзвичайно складна у психологічному плані, адже щодня доводиться стикатися віч-на-віч з недугами і навіть дивитися у вічі смерті і при цьому залишатися холоднокровним.

– Це дійсно так. Неможливо залишатися байдужим до людських бід. Пригадую, коли я навчався на третьому курсі, помер мій батько. Через фінансову скруту мама змушена була виїхати на заробітки. Я залишився з молодшою на сім років сестрою Наталею, для якої був і братом, і батьком, і матір’ю. Тоді завідувач терапевтичного відділення першої міської лікарні запропонував мені підробіток. Я з першого до шостого курсу працював медбратом, ночами чергував у відділі невідкладних терапевтичних станів. Тут відбулося справжнє професійне загартування.

– Що головне у ставленні лікаря до пацієнта?

– Доброта і щирість, адже людина, яка має проблеми зі здоров’ям, є дуже вразливою і вимагає особливо уважного ставлення. Треба завжди пам’ятати аксіому, що іноді добре слово є дієвішим за найкращі ліки, адже підтримує людину ще й психологічно і вона одужує набагато швидше. Так учив мене батько і я досі пам’ятаю його науку.

– Неприємно, але факт, сьогодні нерідко чуємо нарікання на те, що якщо не маєш серед лікарів знайомих або не заплатиш, то ніхто до тебе не підійде. Чи можливо подолати цей стереотип?

– Більшість лікарів – порядні люди, які завжди пам’ятають клятву Гіппократа і сумлінно виконують свої обов’язки. Інші ж повинні пам’ятати, що на людській біді не розживешся. Тим, кого цікавлять лише гроші, не місце в медицині. Буває, що до нас потрапляють люди, яким немає за що придбати елементарні медикаменти, тому доводиться допомагати їм з власної кишені. Я не вважаю, що це подвиг. Просто ми повинні допомагати один одному.

– У вашій біографії є один цікавий факт. Ваш батько – тернополянин, мама родом із Пензи, а ви народилися у Казахстані. Якими вітрами?

– З цим пов’язаний ще один цікавий факт. У нас же на весіллі прийнято співати: “Хто родився в Україні, – вставай, наливай!”. Я, зрозуміло, не встаю, бо народився в Казахстані, а всі дивуються. Тоді розповідаю історію про те, як мій батько за направленням вузу потрапив у дружню радянську республіку, там зустрів мою маму, одружився і вони народили мене. Коли мені виповнився місяць, батьки перевезли мене до Тернополя. Отож, що таке літаки, знаю майже від народження.

– Вам теж довелося відпрацювати за направленням? Свою долю теж знайшли за межами Тернополя?

– Ні, тут я не пішов батьковими стопами. Хоча зі своєю дружиною познайомився, як це не романтично, … у лікарні. Оксана прилетіла зі Сполучених Штатів, аби навідати свою бабусю, яка перебувала у нас на лікуванні. Вона ставилася до мене як до рідного, і сталося так, це просто доля, що згодом ми таки поріднилися, бо я одружився з її онукою.

– Знаю, що дружина у вас – педагог, а про яку професію мріє донечка?

– Поки що про остаточний вибір говорити зарано, але навряд чи вона продовжить лікарську династію. Принаймні яку б професію не обрала Аріна, ми з дружиною завжди підтримуватимемо і поважатимемо її вибір.

– Що, на ваше переконання, є запорукою здоров’я кожної людини?

– Якщо людина не хворіє, то це ще не означає, що вона є цілком здоровою. Адже, якщо у неї на душі неспокій, вдома не ладиться, проблеми на роботі, то вона не може почуватися впевнено. Тут багато ще й інших складових, які впливають на загальний стан людини, на її настрій. Головне, аби вона жила в гармонії з навколишнім світом, у якому немає фальші, лицемірства, заздрості. Але це залежить лише від кожного з нас. Треба навчитися любити і поважати свого ближнього.

Що ж стосується фізичного здоров’я, то тут не відкрию Америку, якщо скажу, що треба більше рухатися, забути про цигарки і надмірне вживання алкоголю.

– За гороскопом ви Близнюки, отож людина з багатьма різносторонніми захопленнями. Наскільки мені відомо, ви маєте потужну бібліотеку.

– Так, вона дісталася мені у спадок від батьків. А незабаром вона поповниться ще майже двома тисячами книг. Ця духовна скарбниця належала моєму другові, який, на жаль, передчасно пішов з життя. У пам’ять про нього вирішив облаштувати справжню квартирну бібліотеку.

Любов Гадомська

Фото Іван Пшоняк

Тернопіль Вечірній

Comments are closed.