Тернополяни подорожують з дитиною по світу

 

Роман і Наталія Суслови  завжди подорожують із  сином.  Вони виховують чотирирічного Іллю. У дорогу дитину беруть з двох місяців.   Роман Суслав –  партнер  консалтингової  групи компанії «Капітал».  Наталя – лікар-дієтолог   Тернопільської  територіальної  районної лікарні. Також працює  асистентом кафедри функціональної  діагностики  Тернопільського державного медичного університету на базі обласної лікарні.

–         Куди ми, туди й синочок.  – каже Наталя. – Як їдемо на великі відстані,  багато йому розповідаємо, бо читати в дорозі складно.  Ілля рідко хоче послухали казку. Переважно просить якусь енциклопедію або книжку про машинобудування.

Малого Іллю Суслови беруть не лише відпочивати. Син не тільки зі слів знає про роботу батьків.

–         Я  займаюся  юридичною практикою. – каже Роман. –  Доводилося дитину брати на судові засідання, бо не було з ким лишити.  У міністерство також Іллю брав. З ним намотали сотні тисяч кілометрів.  Греція, Хорватія,  Франція, Швейцарія, Польща – вся центральна Європа.  Літаком літав, кораблем плавав. Питань нема.  В Карпатах були з двох місяців.  У десять місяців їздив з нами до Хорватії.  У рік і два місяці – в  Італії  ми привчали його на лижі.  Найдальший разовий переїзд – 1700 кілометрів до Відня.  За день проїхали і все нормально.  Два рочки йому було. По Україні теж  їздили. Ілля побачив весь  Західний регіон  і центральну Україну.  В Україні з дітьми легше їздити – машину трясе і дитина засинає.  По дорозі до  Хорватії  на автобан виїхали і  була проблема – не хотів заснути. Дорога рівна, машина не хиталася. Добре, що на автобані  не було багато транспорту. Я  мусів хилитати машиною вправо-вліво, щоб  заснув.

Суслови кажуть, що у них навіть думки  не виникає, щоб залишити дитину на когось.

– Батьки лишають на бабусь, бо дитина їм тягар. – каже Наталя. – У нашій ситуації навпаки – ми мучимося, коли не можемо взяти Іллю.

–         Раз таке було. – додає Роман. – На два тижні  їздили відпочивати з друзями. Ми постійно міняли місце перебування і було дуже холодно.  Він лишився в наших друзів у Києві, пішов там вчитися кататися на скейті. Потім наші батьки його забрали.

–         Йому було важко, бо  за чотири з половиною роки не мав досвіду, щоб ми поїхали без нього. – пояснює Наталя. – На бабусю лишаємо тільки тоді, коли проситься.  На вихідні їздить або до одної бабці або до другої, якщо хоче. Якщо не хоче, то з нами.

Багато людей не ризикують брати дитину далеко від дому. Особливо за кордон.  Переживають, щоб не  захворіла. Суслови переконалися у безпеці далеких подорожей з малюком.

– У Європі є поняття страховки. – каже Роман. –   У Хорватії  Ілля захворів через зміну клімату. По страховці обійшлося  все нормально.  Завжди є лікар.

–         Часто питають,   чи не боялися брати в дорогу дитину.  – розповідає Наталя. –  У нас відповідь така:  якщо ви переживаєте, боїтеся, то краще цього не робіть.  Брати на себе відповідальність і переконувати людей, які внутрішнього до цього не готові, не маємо права. Ми разом і ми знаємо, як поступити. Було таке, що ми відмовлялися від  ліків. А  щоб без них обійтися,  вибирали клімат. І він одужував.  В Іллі є схильність до важкого алергічного кашлю, навіть до нападів задухи. І ми знаємо, що його треба вивезти з цього клімату і завезти в сосновий ліс, де піщаний грунт. Можемо поїхати на цілий день і гуляти там. В дитини, слава богу, це минає і ми спокійно повертаємося додому.

А ще спільні подорожі об’єднують – переконані Суслови. Це враження не лише для дитини.

– Інтерес один до одного черпаємо з поїздок.  – ділиться Роман. –  Це релакс,  зміна обстановки.  Двом  тяжко постійно бути в одному місці. А дорога об’єднує.

–         Найважливіше в житті – ми. – додає Наталя. –  Живемо один для одного.  Це усвідомлення дозріло і ми боїмося його втратити.  Все робимо для того, щоб в такому настрої йти по життю.  Ніколи не буває просто, але позитивні моменти все перекривають і вирівнюють.

Подружжя вже нині намагається дати синові те, чого у навчальних закладах,  на їх думку,  не буде.

– У школі те, що треба, він і так вивчить. – переконаний Роман. – Максимум, що можемо дати дитині – це враження і світогляд.  Ілля,  певне,  буде юристом,  адвокатом чи дипломатом. Надається до того.  Коли його виховуєш,  він може не плакати. Буде говорити, що ви, батьки, зі мною спілкуєтеся неправильно. Доказує свою думку і наполягає, щоб ми вибачились.  Поки не пояснимо,  в чому його неправота.  У дитячому садку він  розмовами врегульовує  суперечки з дітьми.  Таких проблем, щоб десь бився, нема.

–         Ми з самого народження не лінувалися все йому пояснювати. –

продовжує Наталя. – Так, це буває складно, це праця. Легше вдарити чи наказати. Тому він усвідомлює, що є, зазвичай, дві сторони.  Ілля має розуміння краси, харчування і спорту. Тому що  бачить це на прикладі, в першу чергу, тата. Хоче з ним і футбол пограти, і на велосипеді поїздити, і на лижах. Бо для хлопчика мама – це мама. А на тата він буде орієнтуватися все життя.

Наталка Петрів