Жінці у моєму віці важко уявити, що колись чоловіки перестануть оглядатися, – Зоя Кіцак

Зоя Кіцак – письменниця, педагог. Народилася у селі Малі Загайці Шумського району. Мешкає у селі Великі Гаї поблизу Тернополя. Пише оповідання. Перемагала у багатьох обласних та всеукраїнських літературних конкурсах. Брала участь у всеукраїнській нараді молодих літераторів у Коктебелі. Зараз працює над циклом новел «Ангели». Заміжня, виховує чотирьох діток.

Я нічого не встигаю! У мене постійно список справ. Живу у шаленому темпі. Було б не зайве вміти розтягнути добу хоча б до 40 годин.

Відтоді, як вперше завагітніла, перестала ризикувати собою. Намагаюся не ходити сама пізно увечері, не сиджу на підвіконнях, не пірнаю там, де глибоко, навіть дорогу завжди переходжу у відведеному для цього місці, адже зараз я належу не лише собі. Коли є ризик залишити самими у цьому житті чотирьох маленьких діток, тоді не соромно боятися, соромно цим легковажити. Звісно, це заважає мені пізнати драйв, викид адреналіну, ейфорію від того, що куштуєш заборонений плід. Але це мій вибір.

Людям довіряю. І досі не розчарувалася. Єдине, в чому з віком стала обережнішою, то це з особистою територією людей. Інколи не варто лізти в душу, розпитувати, бо це не завжди розраджує, а часто й ранить. Не зробити боляче близьким – ось у чому намагаюся бути обережною.

Коли мені некомфортно, страшно, тривожно, навіть просто неприємно через якусь новину чи подію – йду на кухню, вмикаю улюблену музику і печу щось смачненьке. Сам процес перетворення звичайного набору продуктів на кулінарний витвір – це вже маса позитивних емоцій. А ще коли споглядаєш, як чоловік і дітки пакують за дві щоки, то тут вже не до поганого настрою.

До декретної відпустки працювала у Тернопільській школі №6 режисером театру. Любила цю роботу, бо вдалося поєднати музику, танці, літературу. Та ще й моє зачарування талановитими дітками.

Мене кидало з одного мистецтва в інше. Мама потурала всім моїм «вибрикам». Вона – дуже творча людина. Друзі знають і люблять мене такою, яка я є. Чоловік пишається моїми здобутками. Мені комфортно у моєму маленькому світі.

Коли з’являються нові ідеї щодо розвитку сюжетної лінії, то воно мені не лише сниться, а й мріється, й мариться і ввижається – всі думки про це, вся енергія спрямована туди. І не має значення, що в цей час роблять руки і куди несуть мене ноги.

Для того, щоб твір вдався вартим уваги не лише автора, а й читачів, безперечно, потрібні Божа іскра і Боже благословення. Все решта – додасться.

Щоб стати успішним літератором, часто потрібні, на жаль, і зв’язки, й «розкрутка», а інколи й нахабність та безсоромність. Буває часом, почнеш читати чийсь «шедевр» і самій стає соромно, що отаке до рук взяла. А автору – хоч би й що. Головне – епатаж, шок, «кул». І, звісно, гонорари. А, буває, витягнеш з якогось закапелка у книжковій крамниці непримітну, не розцяцьковану, не рекламовану книжечку, а вона накриє тебе своєю потугою, змінить світогляд.

Харизма – це щось невловиме, чого, водночас, не можливо не помітити. Це те, що у чоловіків називається мужністю, а в жінок – шармом. Це щось прадавнє, що базується на первинних основних інстинктах. Його неможливо зіпсувати нашаруванням цивілізацій, неможливо побачити, почути, лизнути. Це – територія шостого чуття. Харизматичну людину не відрізниш у натовпі, проте завжди безпомилково відчуєш.

Якби я видала півсотні книг і вважала себе метром літератури, можливо, тоді й сприймала б критику, як тиск на мене, геніальну. А поки-що прислухаюся, правлю, сама прошу друзів-письменників перечитати мій твір, ціную те, що людина знайшла для мене час.

Свою професію обожнюю. Вважаю, що нема нічого головнішого, аніж навчання та виховання діток. Бо лише тоді людина стала людиною, коли зацікавилася чимось, окрім виживання. Найбільше, що ми можемо зробити – це виховати морально, розумово, фізично, патріотично здорових дітей. Все решта – пил.

Чи потрібна письменниці інтуїція? А що є талант, як не інтуїція? А що є життя? Любов? Відчуття часу? Це все – на рівні підсвідомому, чуттєвому. Інтуїція і вміння писати букви – це, властиво, й усе, що потрібно письменниці.

У творчості боюся профанації. Краще пересохле джерело, аніж гнила, застояна вода. Краще не писати взагалі кілька років, а потім виплекати якесь невелике оповідання чи повістинку, яке справді варте уваги, аніж надумувати безкінечні, сто разів обсмоктані сюжети і ліпити їх в довжелезний занудний роман. Боюся не відчути межі між «пишу, бо хочу» і «пишу, бо звикла».

Ким тільки не мріяла бути! І співачкою, і дресирувальницею дельфінів або тигрів, й артисткою театру, й фотомоделлю і навіть мандрівницею… Найцікавіше, що всі мрії знайшли своє втілення у моїй роботі.

Ні на що не нарікаю. Мені дуже щастить в житті на хороших людей. З теплом згадую свою школу, класного керівника, однокласників. З ними усіма зараз спілкуюся. Пощастило й під час навчання у вишах – групи були дуже дружними, щиро стояли горою один за одного, викладачі це цінували. На роботі потрапила у «свій» колектив. Тодішня директор після першого разом підготовленого проекту так і сказала: «Вітаю вас, колеги, нашого полку прибуло. Ще одна ненормальна»

Я була ду-у-уже правильною дитиною. Такою, знаєте, дівчинкою-дівчинкою. З бантиками, бандурою, у спідничці та з чистими руцями. Не уявляла, що можна не послухатися маму чи не вивчити уроки. Підлітковий вік та юність мене також не поламали. Мама ніколи не мала зі мною ні проблем, ні конфліктів. Єдине, у чому безчинствувала – то це у творчих пошуках.

Звикла довіряти своїм чуттям. Страх – це друге ім’я Ангела-охоронця. До нього потрібно ставитися з повагою. Страх багато у чому допоміг мені. Саме через страх залежності я ніколи не палила та не куштувала нічого забороненого, саме через нього не потрапила в юності до поганого товариства.

Жінці у моєму віці важко уявити, що колись чоловіки перестануть оглядатися на вулиці, хода стане не такою легкою, а болюча спина захоче зігнутися. Мабуть, тоді я буду любленою бабусею, якоюсь громадською активісткою і вважатиму, що саме зараз почала жити. Але поки-що не те, що боюся цього, але якось не хочу про це думати.

Я дуже комунікабельна. Якщо мені трапиться нецікавий співрозмовник, ніякі ландшафти не врятують мене від нудьги.

Кохання – це коли людина стає не просто рідною, вона стає частиною тебе. Ми ж не сумніваємося у тому, чи любимо ми своє серце або свою голову. Воно просто є. Коли не стане – не стане й нас. Отак і близька людина. За роки вростаєш один в одного настільки, що не мислиш себе без нього. Це і є кохання.

В стосунках головне пам’ятати, хто є хто. Мене бентежить сучасна тенденція до спотворення жіночої сутності шляхом всіляких ґендерних течій. Ще більше непокоїть «ожіночнення» чоловіків: усі ці фарбовані чубчики, штанці в «облипку», через які співають фальцетом… Оця мода на «не важливо, хто робить перший крок», «а хто тепер одружується?», «не хочемо дітей – хочемо пожити для себе» і т. д. Я вважаю, що ніколи СПРАВЖНІЙ чоловік, про якого мріє КОЖНА жінка, що б там вона не співала про фемінізм, не терпітиме біля себе іншого чоловіка. Навіть якщо той у тілесній оболонці Одрі Хепберн.

Довіряю фахівцям. Я, взагалі, прихильник вузького професіоналізму. Мабуть, більшість жінок скажуть, що це не романтично, що можна довіритися лише коханому, і він, звісно, підтримає і допоможе, чим зможе, однак життя несподіване. Інколи самого кохання замало, потрібно ще вміти тримати в руках скальпель, ремонтувати авто або й володіти зброєю…

Маю котячу інтуїцію. Її неможливо обдурити ні лестощами, ні термінами, ні апломбом. Поки-що вона мене не підводила.
«Погляд»