Чого не варто писати в соціальних медіа

Віртуального світу» не існує. Все, що ви пишете у блозі, фейсбуку чи твітері, може бути використано проти вас. Ці поради допоможуть вам бути обережними, не впадаючи в параною.

Багатьом своїм користувачам, – новачкам особливо, – інтернет дає відчуття свободи, необмежених комунікативних горизонтів, безкарності, відірваності від обридлого реального світу. Анонімність, яка була стандартом для цілих віртуальних культур, підживлювала віру у неметафоричний «віртуальний світ», де ваші віртуальні дії можуть мати лише віртуальні наслідки. Часи й стандарти змінюються, й інтернет швидко втрачає ознаки іншого виміру і стає продовженням реального життя, тож усе, що ви пишете у своєму блозі, фейсбуку чи твітері, може бути використано проти вас.

Виробниче

Навіть якщо ви не підписували ніяких зобов’язань про нерозголошення, і ваш роботодавець, на відміну від балтиморської тюрми, не вимагає від вас разом із резюме логін і пароль від вашого фейсбуку, забагато триндіти про роботу в блогах і соцмережах небезпечно, адже наслідком часто бувають догани й звільнення. Для цього не обов’язково мати свого шефа у френдах – рано чи пізно все таємне стане явним.

– Ну як жеж за***ла ця робота і цей ***аний шеф!

Це може стати вашим останнім дописом на посаді, яку ви дотепер обіймали. Якось мені довелося підказувати своєму колезі, щоб він принаймні ховав пости про ненависть до роботи, – знайоме всім офісним працівникам почуття, – під замок. Утім, анонімність і замок не врятували іншого мого знайомого від звільнення після того, як він зопалу обізвав свого шефа міцним слівцем. Авторство було встановлено без допомоги спеціальних технологій чи служб – хтось із френдів щось бовкнув комусь, хто, у свою чергу… Може, вас і не звільнять одразу, але зіпсуті стосунки з керівництвом неодмінно позначаться на ваших кар’єрних перспективах.

Японці прекрасно придумали з манекеном шефа, який можна гамселити в обідню перерву для розрядки. Але поки в нас таке не заведено, вчіться тримати свою ненависть до роботи і шефа в собі.

– Ой, та які там таємниці…

Місяць тому співробітнику українського авіапідприємства, який виклав на інтернет-форумі креслення нового військового літака, дали два з половиною роки. Він, напевно, теж уважав, що в цих кресленнях немає нічого особливого. Як і ви, коли пишете у блозі «ура, дали конверт із чорною частиною зарплати!».

Існує єдина ситуація, в якій ви можете без остраху ділитися з френдами й відвідувачами вашої сторінки внутрішньою інформацією з роботи: якщо ви приватний підприємець і самі собі роботодавець. І то лише в разі, якщо ця інформація не стосується ваших контрагентів. За інших обставин ви не можете бути певні, що навіть найневинніші факти, які ви переповідаєте, – ба навіть сам факт того, що ви щось комусь переповідаєте, – не викличе заперечень у начальства або прес-служби. Найімовірніше, якщо ви запитаєте прямо, що можна розповідати в соцмережах про роботу, відповідь буде «нічого». Можете спробувати, якщо не вірите.

Несхвальне ставлення начальства до балачок про роботу в соцмережах дуже ймовірне, тож краще уникати подібних тем без крайньої потреби.

– Дружині сказав, що до шефа, шефу – що до дружини, а сам…

Звільнення чи догана через «лікарняні», які не заважають працівникам зависати в соцмережах чи писати у блог, є досить поширеним явищем. Називаючи поважну причину для відлучки з роботи, старайтеся дотримуватись легенди і не викладайте в мережу фото з пікніка, який відбувся якраз тоді, коли ви мали валятися з температурою в ліжку. Навіть якщо не звільнять, утратите довіру.

Краще не обманювати, а якщо робите це – поводьтеся однаково і в реалі, і в мережі.

– Це моя приватна територія, немає чого шпигувати!

Цей суто емоційний аргумент рідко коли спрацьовує, і, що найголовніше, не поверне вам утраченого авторитету та довіри. Ви присоромите одне одного, але правим залишиться той, хто підписує платіжні відомості. Особливо нерозважливо вдаватися до цього аргументу, якщо предметом конфлікту стали дописи, зроблені в робочий час. Та в будь-якому разі, інтернет – громадське місце, і ваше «володіння» частинкою серверного простору Google, SUP, Facebook, «Вконтакте» чи «Одноклассников» цього не змінить.

Ви відповідаєте за всю інформацію, яку розміщено вашими руками в інтернеті, незалежно від статусу і рівня приватності того місця, де ви її розмістили.

До речі, якщо ви ще вчитеся, тимчасово безробітні, займаєтеся фрилансом або приватним підприємництвом, також варто мати на увазі, що потенційні роботодавці або партнери, ймовірно, погуглять ваше ім’я, зазирнуть на сторінку в фейсбуку або попитають у спільних знайомих, які підкинуть їм адресу вашого зашифрованого щоденника чи твітера. Ці люди судитимуть про вас за тим, що побачать на цих сторінках, не меншою мірою, аніж за вашою зовнішністю або відповідями під час співбесіди. Якщо на співбесіді ви справили чудове враження на майбутнього шефа, але у вашому блозі є відео групи Necrocannibalistic Vomitorium і заклики до винищення всіх людей, не дивуйтесь, якщо ви не отримаєте роботу в приватній клініці або редакції дитячого журналу. Західні колеги радять тримати публічні представництва в соцмережах і блоги в чистоті, а відтягуватися деінде – наприклад, на 4chan.

Особисте

Віртуальний простір – прекрасна нагода для багатьох вилити душу й висловити наболіле. «Литдибри» (від lytdybr – «дневник», набраний не тією розкладкою), себто дописи про особисте, було оголошено поганим тоном у блогах на пострадянському просторі, але соціальні мережі забезпечили цьому жанрові друге дихання. У затишному закутку віртуального простору так хочеться бути щирим…

– Він (вона) не дізнається

За підрахунками американців, активність у соціальних мережах вийшла на перше місце у рейтингу найпоширеніших причин розлучень. Дедалі частіше доказами в судових процесах із розірвання шлюбу стають статуси, лайки і фото з профайлів. Однак досі знаходяться наївняки, які впевнені, що їхня половинка а) не те що в інтернет не лазить, а навіть не знає, як вмикається комп’ютер; б) не цікавиться їхнім потаємним життям; в) навіть якщо зацікавиться й залізе, то не зуміє простежити і зрозуміти, що до чого. Що міцнішою є ваша впевненість у цьому всьому, то більшим буде здивування, коли виявиться, що він (вона) все знає.

Це стосується не лише флірту, інтрижок та інших неподобств, але й, наприклад, нарікань на низьку якість виконання подружніх обов’язків, відмову виносити сміття або просто висловлювань, зміст яких кардинально відрізняється від того, що ви звикли казати вашій половинці. Навіть якщо у ваших дописах не буде нічого страшного, близька людина може бути прикро вражена тим, що ви ділитеся сокровенними подробицями ваших стосунків із «усім світом» – навіть якщо це читає лише група найближчих друзів.

Загалом, якщо ви здатні опанувати себе й не хочете псувати стосунки, краще не писати про близьких людей нічого, що ви не готові повторити їм особисто. В принципі, про неблизьких теж.

– У мене все під замком

Уявлення про те, що ви контролюєте поширення своїх дописів, обмеживши їхню аудиторію кількома десятками довірених осіб, є цілковитим самообманом. Інколи він набуває групових форм, – прикладом є girls-only спільноти, учасниці яких чи то не знають, чи то вдають, що не знають про численних «підглядачів» чоловічої статі, які в той чи інший спосіб довідуються, «про що говорять жінки». Бути впевненим у сталій щирості та вмінні берегти секрети кількох десятків юзерів, яких ви часом не знаєте в реалі й добираєте за цілком віртуальними ознаками, значить грати у російську рулетку.

Абсолютно все, що стосується третіх осіб, написане «під замком», має шанс бути донесеним до цих осіб.

– Звідки відомо, що це я?

Є, звісно, геніальні стилізатори, здатні зашифруватися так, що ніхто їх не розпізнає. Але в більшості випадків упізнати аноніма за стилем, специфікою синтаксису та пунктуації й іншими добре знайомими друзям і близьким ознаками дуже легко. Свого часу, коли головним форматом онлайн-спілкування був чат, людина могла мати сто чи двісті нікнеймів, але щоразу бути розпізнаною спостережливими колегами. Ми не настільки добре знаємо себе, щоби повністю приховати свої особливості від стороннього ока. Знов-таки, серед утаємничених може знайтися хтось, хто свідомо чи з необережності розкриє ваше інкогніто. Нарешті, існують кеш, кукіз, журнал браузера й тому подібні місця, де ви неодмінно наслідили. Коли ж усе розкриється, ваше прагнення сховатися може бути сприйнято як ознака «подвійного життя», якщо не чогось гіршого.

Намагатися бути анонімом для тих, хто вас добре знає, – погана ідея.

– Батьки? Діти? Ой, не смішіть!

Наші батьки й діти розвиненіші, ніж нам видається. Якщо сьогодні вони ще не знають, із якого боку сідати за комп’ютер, завтра хтось може їм показати, – і не факт, що вас про це попередять. Тож зустріч із старшим чи молодшим поколінням на просторах мережі може стати сюрпризом, не обов’язково приємним. Погано знайомі з нетикетом і специфікою онлайн-спілкування, батьки можуть бути глибоко вражені тим, що ви собі дозволяєте в мережі, й відразу перейти в атаку. Підлітки дають собі з цим раду, але, якщо вам тридцять, чи готові ви вислуховувати від своїх батьків зауваження і претензії щодо непристойних слів, напівоголених фото, масних анекдотів і тому подібного контенту вашої сторінки? Чи все, що ви пишете у фейсбуку, твітері або блозі, ви готові показати своїм дітям?

Батьки, діти, родичі заявляють свої права на присутність у вашому «віртуальному житті» так само, як вони присутні в житті реальному, і ви не маєте об’єктивних підстав їх туди не пускати. Терпіть і фільтруйте, що пишете.

Загалом, будь-якій людині, яка намагається жити подвійним (потрійним, множинним) життям, сподіваючись на те, що ці різні життя не перетнуться, не позаздриш. Але в інтернеті, попри весь його дух анонімності, ймовірність такого перетину вища, ніж у реалі. Якщо ви не готові до цього, краще не грайте з вогнем.

Кримінальне

«На цих вихідних їдемо всією родиною в Карпати, на лижі», – пишете ви у фейсбуку. «Ага-а!» – прочитавши це, думає типок, який знає вашу адресу і вправно користується відмичкою. Параноя? Злодії не користуються фейсбуком? Ось в Америці так не думають. Нам до Америки далеко, але серед вітчизняних вуркаганів, безперечно, знайдуться й такі, що здатні опанувати фейсбук і телефонну базу. Крім квартирних злодіїв, є ще кіднепери, педофіли, терористи й тому подібні категорії лиходіїв, зустріч із якими малоймовірна, але не виключена.

– Та звідки їм знати, де я живу?

Нещодавно журнал Wired продемонстрував своїм читачам, як легко вторгнутись у їхню приватність, використовуючи лише відкриті джерела. Навіть якщо ви живете не за місцем прописки, а вашого телефону немає в базі, за роки віртуальної активності ви багато разів прямо чи опосередковано повідомляєте, в якому районі, на якій вулиці живете, що бачите з вікна, на якому поверсі. А також де працюєте, в якій школі вчиться ваша дитина, до якого фітнес-центру ходите на вихідних. Подібні «самовикриття» бувають не щодня, але час у зловмисників є, і методологією спостереження вони володіють.

Пересічний користувач соціальних медіа повідомляє про себе все, що треба знати зловмисникам.

– Чому це маю бути саме я?

А чом би й не ви? Ви сфотографувалися біля своєї нової машини, похвалилися золотими прикрасами чи айфоном, пожалілися, що сьогодні міняли долари за грабіжницьким курсом, повідомили з полегшенням, що нарешті продали квартиру бабусі, у вашому профайлі написано, що ви CEO, у фотогалереї – знімки з недавнього вояжу на Майорку. Далі – справа техніки.

До інтернету зловмисники дізнавалися про місця, де щось погано лежить. Інтернет полегшив їм це завдання.

– То що ж, узагалі нічого не писати?

Звісно, провести все життя в страху перед злодіями – це ще гірше, ніж бути раз обкраденим. Але можна знизити рівень небезпеки, якщо просто бути обачнішим. Зловмисники – це якраз та публіка, яку в більшості випадків зупинить «замок» на ваших записах. Будьте скромнішими, не розповідайте про зарплату, дорогі покупки й поїздки. Діліться планами на вакації та свята лише з найближчими людьми. Оскільки однією з найпоширеніших і найпереконливіших бандитських погроз є «ми знаємо, до якої школи ходить твоя дитина», старайтеся не повідомляти подібної інформації про дітей хоча б у загальному доступі.

Наші діти, до речі, самі не від того, щоб розповісти випадковому віртуальному знайомому про те, що ключ під килимком, а гроші в тумбочці. Тож подбайте чимскоріше про їхню медіаосвіту, якщо вони ще до вас дослухаються.

– Батьки? Діти? Ой, не смішіть!

Наші батьки й діти розвиненіші, ніж нам видається. Якщо сьогодні вони ще не знають, із якого боку сідати за комп’ютер, завтра хтось може їм показати, – і не факт, що вас про це попередять. Тож зустріч із старшим чи молодшим поколінням на просторах мережі може стати сюрпризом, не обов’язково приємним. Погано знайомі з нетикетом і специфікою онлайн-спілкування, батьки можуть бути глибоко вражені тим, що ви собі дозволяєте в мережі, й відразу перейти в атаку. Підлітки дають собі з цим раду, але, якщо вам тридцять, чи готові ви вислуховувати від своїх батьків зауваження і претензії щодо непристойних слів, напівоголених фото, масних анекдотів і тому подібного контенту вашої сторінки? Чи все, що ви пишете у фейсбуку, твітері або блозі, ви готові показати своїм дітям?

Батьки, діти, родичі заявляють свої права на присутність у вашому «віртуальному житті» так само, як вони присутні в житті реальному, і ви не маєте об’єктивних підстав їх туди не пускати. Терпіть і фільтруйте, що пишете.

Загалом, будь-якій людині, яка намагається жити подвійним (потрійним, множинним) життям, сподіваючись на те, що ці різні життя не перетнуться, не позаздриш. Але в інтернеті, попри весь його дух анонімності, ймовірність такого перетину вища, ніж у реалі. Якщо ви не готові до цього, краще не грайте з вогнем.

Кримінальне

«На цих вихідних їдемо всією родиною в Карпати, на лижі», – пишете ви у фейсбуку. «Ага-а!» – прочитавши це, думає типок, який знає вашу адресу і вправно користується відмичкою. Параноя? Злодії не користуються фейсбуком? Ось в Америці так не думають. Нам до Америки далеко, але серед вітчизняних вуркаганів, безперечно, знайдуться й такі, що здатні опанувати фейсбук і телефонну базу. Крім квартирних злодіїв, є ще кіднепери, педофіли, терористи й тому подібні категорії лиходіїв, зустріч із якими малоймовірна, але не виключена.

– Та звідки їм знати, де я живу?

Нещодавно журнал Wired продемонстрував своїм читачам, як легко вторгнутись у їхню приватність, використовуючи лише відкриті джерела. Навіть якщо ви живете не за місцем прописки, а вашого телефону немає в базі, за роки віртуальної активності ви багато разів прямо чи опосередковано повідомляєте, в якому районі, на якій вулиці живете, що бачите з вікна, на якому поверсі. А також де працюєте, в якій школі вчиться ваша дитина, до якого фітнес-центру ходите на вихідних. Подібні «самовикриття» бувають не щодня, але час у зловмисників є, і методологією спостереження вони володіють.

Пересічний користувач соціальних медіа повідомляє про себе все, що треба знати зловмисникам.

– Чому це маю бути саме я?

А чом би й не ви? Ви сфотографувалися біля своєї нової машини, похвалилися золотими прикрасами чи айфоном, пожалілися, що сьогодні міняли долари за грабіжницьким курсом, повідомили з полегшенням, що нарешті продали квартиру бабусі, у вашому профайлі написано, що ви CEO, у фотогалереї – знімки з недавнього вояжу на Майорку. Далі – справа техніки.

До інтернету зловмисники дізнавалися про місця, де щось погано лежить. Інтернет полегшив їм це завдання.

– То що ж, узагалі нічого не писати?

Звісно, провести все життя в страху перед злодіями – це ще гірше, ніж бути раз обкраденим. Але можна знизити рівень небезпеки, якщо просто бути обачнішим. Зловмисники – це якраз та публіка, яку в більшості випадків зупинить «замок» на ваших записах. Будьте скромнішими, не розповідайте про зарплату, дорогі покупки й поїздки. Діліться планами на вакації та свята лише з найближчими людьми. Оскільки однією з найпоширеніших і найпереконливіших бандитських погроз є «ми знаємо, до якої школи ходить твоя дитина», старайтеся не повідомляти подібної інформації про дітей хоча б у загальному доступі.

Наші діти, до речі, самі не від того, щоб розповісти випадковому віртуальному знайомому про те, що ключ під килимком, а гроші в тумбочці. Тож подбайте чимскоріше про їхню медіаосвіту, якщо вони ще до вас дослухаються.

Отар Доаженко, “Медіаграмотність“