Тернопільщини не стане через поділ України регіоналом
Як поділити Україну
Екс-губернатор Одещини нардеп-“регіонал” Сергій Гриневецький запропонував збільшити області й створити на їх основі вісім регіонів. Політики не вперше заходились перекроювати країну. 2005 року тодішній віце-прем’єр Роман Безсмертний ініціював адміністративно-територіальну реформу. На його думку, Україну можна було б поділити десь на 20 регіонів.
Чим поганий нинішній устрій? І чи він узагалі поганий? Закиди не змінюються роками.
По-перше, людей бісить, що областям не дають грошей. Зібрані податки об’єднують у Києві в один бюджет і потім розподіляють за власною логікою. Тоді починаються звинувачення одне одного в тому, що хтось їсть більше. “Ви взагалі на дотаціях сидите!” – кажуть донеччани галичанам. “Та ні, вам більше дотацій перекидають!” – відповідають ті.
По-друге, теперішня територіальна система в Україні створена Радянським Союзом. Той потребував потужної індустріальної економіки, тому сприяв областям із великими центрами. Жити в районному містечку було невигідно. Людина намагалася прорватися до обласного, бо там були великі державні підприємства. Містечка знелюдніли.
По-третє, області не враховують етнографічної та історичної специфіки українців. Нарізали їх за принципом економічної доцільності. Наприклад, звикли говорити про три галицькі області. Але Тернопільщина об’єднує в собі Галичину на заході, Волинь на півночі та Поділля – на сході. Така сама комедія мало не з усіма областями.
По-четверте, часто кажуть, що починати потрібно знизу, тобто утворювати місцеві громади. Це може бути кілька сіл, містечок, які мають спільні заклади, реєстрацію тощо. І, звісно, спільний бюджет. Тоді ці громади можуть об’єднуватися в повіти, а повіти – формувати землі або регіони. Це називається трьома адміністративно-територіальними рівнями. Проте, щоб сформувати громади, треба залишати їм податки. А Київ цього робити не хоче.
Якщо зберегти все, як є, невдовзі занепадуть села і спустошаться райцентри. За 15–20 років матимемо зо сім-вісім мільйонників і сильно проріджену територію. Україна й так дуже мало заселена. Перше, що впадає у вічі, коли їдеш на Захід або вертаєшся назад, – як густо стоять поселення в Європі й наскільки далеко – у нас. Це проблема не лише залюднення, а й розподілу населення. Можна помістити мільйон у кілька квадратних кілометрів, а можна розселити по 10 містах і 50 містечках та селах, залюднивши цілий регіон.
Після об’єднання 25 областей у вісім регіонів матимемо вісім величезних міст посеред пустелі. Яку, звісно, можна обробляти латифундистам. Для цього багато людей не треба.
Провести реформу знизу догори дуже важко – через надмірну централізованість. Лишається розділити Україну так, щоб максимально створити умови для розвитку невеликих міст та місцевих громад навіть за наскрізь гнилої системи. І підготувати її для великого поділу в майбутньому.
Найкраще зняти перший рівень. Тобто прибрати області. Зараз Україна має 490 районів. На їх основі можна створити 100–120 повітів, щоб населення кожного з них було десь від 300 до 500 тисяч. Цього достатньо для налагодження самостійного економічного, соціального та культурного життя. Повіти можуть охоплювати три–п’ять теперішніх районів. Після скасування областей відбудеться значний перерозподіл людей і чиновників. Вінниця матиме той самий статус, що й, наприклад, Хмільник. Повіти потребуватимуть керівництва і власної корупційки, тож по них швидко роз’їдуться чиновники з теперішніх обласних центрів. Аби була корупція, потрібні гроші. Чиновники вибиватимуть їх для повіту в Києві. Така система оживить місцевий рівень у будь-якому суспільстві – що в нормальному, демократичному, що в нашому.
Візьмімо для прикладу Київщину. 25 районів об’єднуємо у сім повітів. Київ дістає статус міста-повіту. Решта – Вишгородський, Фастівський, Білоцерківський, Переяславський, Броварський та Бориспільський. Шість міст піднімаються до статусу повітових центрів і зав’язують на собі життя навколишніх громад.
Така система працює у Франції, де повіти називають департаментами. Раніше вона існувала в Польщі, там таку функцію виконували старі воєводства. Її досі мають Румунія й Туреччина. Нещодавно на неї перейшла Латвія, бо хоче природно зміцнити місцеве самоврядування.
Чи це означає, що від першого рівня поділу – областей, регіонів або земель – треба відмовитися? Ні. Але об’єднати по кілька повітів в одну землю можна завжди. Франція має департаменти від 1790-го. Вони проіснували як єдина верхня система поділу країни 200 років. І лише 1986-го їх звели у 16 регіонів. За цей час у країні оформилось місцеве самоврядування. Об’єднати все у великі регіони означало перенести кілька важливих повноважень із Парижа до регіональних центрів. Тепер департаменти можуть розв’язувати найголовніші свої проблеми на рівні регіону, а не країни. Решта – залишилось, як і було. Франція має 96 департаментів усередині країни та ще п’ять – заморських.
Не кажу, що нам знадобиться 200 років, щоб об’єднати повіти в землі, як це зробили французи й досі не зробили румуни. Якщо в Україні зміниться адміністративна система, корупції поменшає, а демократії – побільшає, то це можна буде здійснити років за 20. Якщо – ні, то за 50–70. Може, і 100, хтозна. Тим більше, саме поділ на землі викликає найзапекліші суперечки.
Найкраще було б зробити це так, щоб поєднати економіку й історію. Проте це далеко не завжди вдається. Я об’єднав би повіти у 18 земель: Київ, Закарпаття з центром в Ужгороді, Галичину з центром у Львові, Буковину з Чернівцями, Полісся з Коростенем, Волинь із Луцьком або Кременцем, Поділля з Кам’янцем або Вінницею, Наддніпрянщину з Полтавою або Черкасами, Чернігівщину з Черніговом, Сіверщину з Глуховом або Путивлем, Слобожанщину з Харковом, Донбас із Донецьком, Запоріжжя з Дніпропетровськом, Таврію з Херсоном, Приазов’я з Маріуполем, Наддністрянщину з Одесою, Басарабію з Білгородом або Ізмаїлом та Крим – із Сімферополем чи Бахчисараєм. Це створило б хороші економічні умови для кожної з земель, та й історично було б виправдано.
Чому повіти й землі, а не райони та регіони, що наполегливо підсовують то “помаранчеві”, то “біло-блакитні”? Саме такі назви існували історично. А ще це бодай невеличкий реверанс у бік України 1917–1921 років, коли такий поділ прописували у проектах Конституції УНР за Центральної Ради й Директорії. Ми й так занадто часто мавпуємо УРСР або ж створюємо щось гібридно-скалічене. Як ті ж таки “Регіони”. А за часів УНР землі мали досить романтичні назви: Деревлянська земля, Поросся, Самара, Низ. Зазвичай, коли земель або повітів багато, їм дають назви місцевих річок. Такий принцип повівся від французів. Чому б і ні?
Щодо земель варто дискутувати й дискутувати, бо багатьом такий варіант не сподобається. Але перший етап змін треба б робити найближчим часом. І не під вибори, а задля розвитку місцевих громад.
Очевидно, що теперішня влада на це не здатна. Така реформа зруйнує усталений пострадянський спосіб життя і змусить населення чухати потилиці, щоб не вмерти з голоду. Люди цього страшенно не люблять. Проте інакше вони ж невдовзі остаточно маргіналізуються. Не підіймуть районні центри на рівень обласних, а опустять обласні до районних. Що вже видно на багатьох прикладах.
Звісно, буде комедія з ідентифікацією людини – але це теж плюс. Питатимуть: “Ти звідки?” – “Зі Старобільського”. – “А це де?” Хоч географію вивчимо. А може, й водойми. Щоб відрізнятися від сотні собі подібних, треба буде щось вигадувати. Тобто чухати потилиці. Що завжди добр
Коментарі вимкнені.